«Я не хочу бути казкарем»: голова Лисецької громади Анатолій Лущак — про війну, бюджет, ветеранів, очисні споруди та 20 років у місцевому самоврядуванні (ФОТО)

22 вересня 2026 р. 15:02

22 вересня 2026 р. 15:02

Лисецька громада розташована фактично впритул до Івано-Франківська. Тут працюють підприємства, які вже змушені шукати працівників за межами громади, є власна лікарня та пожежна охорона, а частина бізнесу поступово переміщується сюди з обласного центру. Водночас серед найбільших проблем залишаються дороги, каналізація та будівництво очисних споруд, вартість яких для невеликої громади є надто великою, аби реалізувати проєкт самотужки.

Анатолій Лущак у місцевому самоврядуванні вже понад 20 років. Спочатку він очолював Старий Лисець, а після реформи децентралізації став головою Лисецької територіальної громади. Нині до неї входять Лисець, Старий Лисець, Стебник і Посіч.

В інтерв’ю « Галці » Лущак розповів, як двадцять років тому організовував вивезення сміття тракторами місцевих жителів, чому сьогодні громаді бракує вже не роботи, а працівників, як вона допомагає військовим і ветеранам, чому не запровадила однакові виплати всім захисникам, що відбувається з лікарнею та малокомплектними школами, де шукають сотні мільйонів на очисні споруди, а також відповів на запитання про власну зарплату, премію та рішення, про які шкодує.

«Рішення стати головою прийняв за одну ніч»

— Ви очолюєте місцеве самоврядування вже близько 20 років. Наскільки змінилася громада за цей час і як на управління нею вплинула повномасштабна війна?

— Треба уточнити: я не 20 років очолюю Лисецьку громаду. Громада молода, вона утворилася вже під час децентралізації. А 20 років тому, 5 травня, я вперше приступив до повноважень сільського голови Старого Лисця.

Я б розділив цей період на два етапи: до децентралізації і після неї. Раніше система була зовсім іншою. Села і селища багато в чому залежали від району та державних трансфертів. Школи, лікарні — усе фінансувалося по-іншому. І розвиток дуже залежав від того, наскільки активним був сам голова, депутати, громада.

Треба було вміти організувати людей. Бо можна мати гроші й нічого не зробити. А можна не мати грошей, але мати людей, які готові працювати, — і тоді щось змінюється.

Сьогодні місцева демократія вже зовсім інша, але нам досі бракує якісного кадрового резерву: депутатів, голів, членів виконкомів, громадських активістів. Хотілося б, щоб люди йшли туди не для особистих інтересів, а щоб служити громаді.

— Ви планували кар’єру в місцевому самоврядуванні?

— Ні. Рішення йти на голову я прийняв фактично за одну ніч.

До того я реалізував себе в інших сферах. Був у спорті, маю звання майстра спорту Радянського Союзу, був чемпіоном, призером змагань із самбо. Працював у системі МВС, займався бойовою та фізичною підготовкою, науковою роботою.

Але я завжди любив Старий Лисець. Я там виріс. Міг залишитися в Києві чи жити в Івано-Франківську, але хотів повернутися додому.

Я з великої родини. І для мене завжди було важливо, що це моя земля. Я іноді жартую: все одно повернуся в Старий Лисець — принаймні на кладовище, бо мене там поховають.

Тоді подумав: якщо вже маю досвід, енергію, то чому не використати це для свого села?

— Якою була одна з перших проблем, із якою ви зіткнулися?

— Сміття.

Сьогодні це може звучати дивно, але тоді системного вивезення сміття практично не було. Люди могли викидати його біля річки чи деінде.

Я зібрав власників тракторів — їх було десь 15–20. Один із чоловіків запропонував: ви даєте нам солярку, а ми по черзі щомісяця їдемо і збираємо сміття.

Ми зробили графік. І це запрацювало. Почали прибирати стихійні сміттєзвалища, привчати людей, що відходи треба збирати й вивозити.

Але довго так працювати не могло. Один виїхав кілька разів, інший перестав, а відповідальні люди мусили робити більше за інших.

Тоді за благодійні кошти ми придбали власний трактор, створили невелику комунальну службу. І вже вона почала системно займатися сміттям.

— Тобто багато речей тоді робили буквально без бюджету?

— Так. Нам, наприклад, могли дати шифер на школу, а решту треба було організувати самим: знайти людей, роботу, допомогу підприємців.

Ми започатковували День села, футбольні команди, різні громадські заходи. Шукали благодійників, подавалися на конкурси.

Пізніше почали думати про енергозбереження. Я колись дивився, як після обрізання дерев спалюють гілля, і думав: скільки енергії просто вилітає в повітря.

Так почали рухатися до використання щепи. Сьогодні ми подрібнюємо гілля і використовуємо його для опалення комунальних закладів. Маємо також брикетну лінію для переробки тирси.

Для мене принцип простий: те, що хтось називає відходами, може бути ресурсом.

— Як ви оцінюєте реформу децентралізації зараз?

— Вважаю її успішною. Але вона ще не завершена.

Наприклад, є проблема, коли підприємство працює на території однієї громади, користується її дорогами, інфраструктурою, а податки платить за місцем юридичної реєстрації.

Я підтримую підхід, щоб податки були більше прив’язані до місця проживання людини чи фактичної діяльності. Можливо, конкретно для моєї громади це навіть не завжди вигідно, бо в нас зареєстровано чимало підприємств. Але треба дивитися на державу в цілому.

Є й проблема дуже великих громад навколо міст. Ресурси й політичне представництво тоді природно концентруються в центрі. Може вийти, що окреме село взагалі не має свого депутата.

Тому реформу треба далі відшліфовувати.

Війна, 23 загиблих і «Будинок Героя»

— Як змінилася робота громади після 24 лютого 2022 року?

— У перші дні громада максимально мобілізувалася.

Треба було щось військовим — шукали. Треба дошки — давали дошки. Треба люди — збирали людей. Треба пальне — шукали пальне.

Були блокпости, постійні наради з військовими. Працівники селищної ради чергували. Я перші тижні фактично не ночував удома: міг приїхати помитися, поголитися і повертався назад.

І люди, і підприємці тоді дуже об’єдналися.

Для мене війна — це не тільки фронт. Тил і фронт є одним комплексом. Якщо не буде сильного тилу, не буде кому підтримувати фронт.

— Скільки громада витрачає безпосередньо на військових?

— Запитів дуже багато. Насамперед стараємося допомагати тим частинам, з якими безпосередньо пов’язані наші люди чи громада.

Якщо приходить запит на 100, 200, 300 тисяч гривень — можемо шукати можливість його закрити. Але бувають запити на три, п’ять, десять, одинадцять чи дванадцять мільйонів. Для невеликої громади це вже непідйомні суми.

За моєю оцінкою, цього року на момент нашої розмови йшлося приблизно про півтора мільйона гривень безпосередньої допомоги, і будемо допомагати ще.

Але не можна забувати, що є також ветерани, родини військових, лікарня, реабілітація, соціальна підтримка.

— Скільки мешканців громади зараз служать?

— Не хочу називати цю цифру. Велика кількість.

— Скільки громада вже втратила людей?

— 23 загиблих, 20 зниклих безвісти, один у полоні.

— Чи є у громаді грошова допомога всім військовослужбовцям?

— Ми свідомо не пішли шляхом, коли ухвалюють, наприклад, по 30 тисяч гривень кожному.

Ми дивимося індивідуально. Людина поранена — одна ситуація. Комусь потрібно п’ять тисяч, комусь три, комусь 20 чи 30.

Бо якщо сказати: кожному даємо однаково, — можна дуже швидко витратити весь ресурс громади. А реальні потреби людей зовсім різні.

Я вже мав схожий досвід у часи ковіду. Коли ми запровадили допомогу тим, хто захворів, і люди зрозуміли, що за довідкою можна отримати кілька тисяч гривень, кількість звернень різко пішла вгору.

Для мене це був урок: будь-яка соціальна допомога повинна враховувати реальну потребу людини.

— А як допомагаєте родинам загиблих?

— Коли були перші загиблі, ми брали на себе те, що могли. Навіть коли в бюджеті фактично не було на це грошей.

Окремо вирішили допомагати з пам’ятниками. На той момент пам’ятник коштував приблизно 150 тисяч гривень. Ми визначили, що даємо родині загиблого 150 тисяч.

Зараз ціни вже виросли у два чи три рази, але ці 150 тисяч ми продовжуємо виплачувати. Є ще кілька родин, перед якими маємо зобов’язання і виплачуємо частинами. Але від цього не відмовляємося.

— Наскільки ветерани самі залучені до рішень, які стосуються ветеранської політики?

— Маємо ветеранську громадську організацію. Дали їй приміщення, створили умови, допомагали підприємці. Але я не скажу, що вона вже запрацювала на всі сто відсотків. Хочеться, щоб вона була активнішою.

Зараз також працюємо над радою ветеранів при селищній раді. Хочу, щоб вона була не для галочки, а справді працювала.

Маємо «Будинок Героя». Це центр, де ветеран, який опинився у складній життєвій ситуації, може тимчасово перебувати, отримати психологічну та психосоціальну допомогу. Наприклад, людина після важкого поранення, яка тимчасово не має куди піти чи має кризу в сім’ї.

Це не постійне житло, а місце підтримки у складний момент. Центр у Лисецькій громаді справді створений «Елеос-Україна» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Стараємося залучати ветеранів до роботи, пояснювати можливості державних програм, ветеранського бізнесу.

У ЦНАПі є єдине вікно ветерана, працює відповідний фахівець. Ми брали участь і в проєктах із формування ветеранської політики разом з іншими громадами.

— Частина цієї роботи пов’язана і з лікарнею?

— Звичайно. Під час війни ми відкрили реабілітаційне та паліативне відділення. Лікарня для громади — дуже важливий об’єкт.

— Які послуги сьогодні можна отримати в Лисецькій лікарні?

— Не маємо серцево-судинного пакета. Але працюють терапія, неврологія, травматологія, паліативне відділення, реабілітація, поліклініка.

На момент нашої розмови в лікарні перебуває близько 180 пацієнтів, із них приблизно 70 — жителі нашої громади.

Лікарня має імідж. Але дуже багато залежить від кадрового потенціалу. Треба шукати професійних лікарів, бо люди йдуть насамперед до конкретного лікаря.

— Чи є ризик скорочень через фінансування НСЗУ?

— НСЗУ постійно виставляє вимоги, змінюються коефіцієнти, умови. Це створює невизначеність, коли ти хочеш щось розвивати.

Але сьогодні критичної проблеми немає. Лікарня працює, зарплати виплачуються.

Нещодавно створили наглядову раду. Для мене це один із кроків до сучасної європейської моделі управління комунальним підприємством. Треба, щоб на роботу лікарні дивилися ширше, щоб вона мала перспективу розвитку.

— А сімейних лікарів вистачає?

— Тут проблеми немає. Навпаки, вже є конкуренція. Є різні надавачі первинної допомоги, людина сама обирає, з ким підписувати декларацію.

— Чому свого часу закрили пологове відділення?

— Ми за нього довго боролися. Навіть давали по три тисячі гривень жінкам, які народжували у нас.

Але треба дивитися раціонально. Якщо на цілий поверх припадає кілька пологів на тиждень, а після перепрофілювання там можна розмістити десятки пацієнтів, це зовсім інша ефективність.

Плюс ми приблизно за десять кілометрів від Івано-Франківська.

Бюджет, податки та ситуація, коли вже бракує не роботи, а людей

— Наскільки громада сьогодні залежить від державних дотацій та субвенцій?

— Державна підтримка, звичайно, важлива.

Наприклад, виникла ситуація, коли бюджети вже були ухвалені, а держава підвищила зарплати окремим категоріям працівників. Виник розрив. Потім держава дала додаткову дотацію, і це питання врегулювали.

Є проблема із зарплатами технічних працівників, кочегарів. За тарифною сіткою оплата може бути дуже низькою, і ми мусимо доплачувати.

Ми ж фактично під Івано-Франківськом. Якщо людина може поїхати кілька кілометрів і заробити значно більше, як її втримати?

Важливою стала субвенція на харчування дітей. У нас ця система працює, діти харчуються.

Щодо бюджету загалом, були певні відставання, затримували частину видатків, економили. Але на момент нашої розмови вже було перевиконання, тому розраховуємо річний бюджет виконати.

— На чому можете економити?

— Наприклад, на опаленні.

Ми газом і раніше майже ніде не опалювалися. Використовуємо щепу з гілля, маємо брикетну лінію. Тобто те, що могло просто згнити чи бути викинуте, дає нам тепло.

Стараємося працювати без пафосу: економно і раціонально.

— Які основні джерела власних доходів? Чи залежите від кількох великих платників податків?

— Ні, такого немає.

Є лікарня — це понад 200 робочих місць. Є освіта, соціальна сфера, підприємства, магазини, підприємці.

Одне підприємство свого часу закрилося — там було близько ста працівників. Але немає ситуації, що зник один великий платник і громада залишилася без бюджету.

— Є підприємства, які фактично працюють у вас, але платять податки в іншій громаді?

— Є. Не скажу, що їх дуже багато, але є.

Маю один такий об’єкт, щодо якого вже років 15 намагаюся добитися, щоб податки залишалися тут. Підприємство користується територією, інфраструктурою, але юридична реєстрація інша.

Так само з мережевими магазинами. Просимо, щоб за можливості податки сплачувалися тут.

Це одна з проблем, яку треба вирішувати на рівні законодавства.

— А великі борги із земельного податку є?

— Великих немає.

Але адміністрування місцевих податків узагалі болюче. Податкову службу скоротили, людині іноді через дрібне питання треба їхати в область.

Один спеціаліст може працювати з кількома громадами.

А ми що робимо? Отримуємо повідомлення, друкуємо, наші люди їх розносять. Староста, наприклад, роздав сто квитанцій. Але він потім не бачить, хто заплатив, а хто ні, бо громада не має доступу до відповідної бази.

Ми через асоціацію говоримо, що адміністрування місцевих податків треба більше передавати громадам.

— А з робочими місцями ситуація яка?

— Коли я тільки став головою, радів, якщо на підприємстві було 40–80 робочих місць.

Сьогодні проблеми, що немає де працювати, фактично немає. Навпаки, підприємства возять працівників з інших територій.

Якби мені колись сказали, що в нас буде не дефіцит робочих місць, а дефіцит людей, я б не повірив.

— У стратегії громади йдеться про земельні ділянки для інвесторів. Вони вже готові?

— Повністю підведених комунікацій до них поки немає. Але наше розташування саме по собі є перевагою: доступність хороша, Івано-Франківськ поруч.

Ділянки виставляли на аукціон і будемо виставляти ще. Плануємо запропонувати кілька майданчиків виробничо-логістичного характеру.

Думали й про індустріальний парк. У нас фактично вже сформувався меблевий напрям, ці підприємства працюють поруч. Але індустріальних парків в Україні створено багато, а процедури тривалі. Треба дивитися, чи це справді буде ефективно.

Зараз бачимо іншу тенденцію: бізнес виходить з Івано-Франківська. Люди купують у нас землю, відкривають станції техобслуговування, виробництва.

І тут наша позиція така: громада має бути партнером бізнесу, а не перешкодою.

— Водночас громада затвердила програму підтримки аграріїв. Наскільки взагалі розвинене сільське господарство?

— Тут мені немає чим особливо хвалитися. Аграрний сектор у нас дуже слабкий, фактично майже відсутній.

Колись були фермери, був тваринницький комплекс. Сьогодні частина цих територій уже використовується під інші виробництва.

Є проблема з дуже дрібними паями — по 20–40 соток, ще й розкиданими в різних місцях. Спробуй це все зібрати для нормального господарства.

Багато городів уже не обробляють. Ми під містом, тому для людей земля дедалі частіше стає не сільськогосподарським ресурсом, а інвестицією: ділянкою, яку колись можна буде продати чи використати під забудову.

Могло б бути садівництво, вівчарство. Але бракує людей.

Ми втратили той зв’язок, коли батько працював у сільському господарстві, а потім цю справу продовжував син.

Колись пробували підтримувати людей, які тримають корів, — давали по кілька тисяч гривень. Але фінансування було лише певний час.

— Що тоді може втримати молодь у громаді?

— Насамперед треба любити свій край.

Я міг жити у Києві, Івано-Франківську, але вибрав своє село і не шкодую.

Звичайно, все залежить від виховання, родини, можливостей. Війна додала страху, частина людей виїхала.

Мені боляче, коли бачу, що люди вже будують життя за кордоном, перевозять туди сім’ї. Але сподіваюся, що частина повернеться.

А можливості працювати тут сьогодні є.

«Очисні — проблема номер один»: що буде з каналізацією, дорогами, сміттям і школами

— Який великий інфраструктурний проєкт для громади зараз найважливіший?

— Якщо говорити про проблему — очисні споруди. Це проблема номер один.

Ще 15–20 років тому, грубо кажучи, може 15% будинків мали туалети всередині. Сьогодні я вже не уявляю будинку, де немає туалету чи душу. Це нормальна гігієна і нормальний рівень життя.

Але навантаження на ґрунт і воду зовсім інше.

Якщо ще 15 років нічого не робити, будемо мати дуже серйозне забруднення.

Тому каналізація та очисні — це вже необхідність.

— На якому етапі проєкт?

— Проєкт є в DREAM. Спочатку ми зробили один великий проєкт, але зрозуміли, що громада його фінансово не витягне.

Тому цього літа зробили коригування документації, новий перерахунок і розділили його на черги.

Перша — будівництво самих очисних споруд і підключення Лисця. Там уже є мережа, але фактично немає куди скидати стоки.

Далі треба розбудовувати мережі в інших населених пунктах.

Те, що Лисецька громада планує будівництво власних очисних споруд і розраховує на зовнішні інвестиції для такого масштабного проєкту, громада публічно декларувала й раніше. На сайті ради також оприлюднені матеріали щодо проєктування каналізаційних мереж та очисних споруд.

— Звідки плануєте брати гроші?

— Будемо подаватися всюди, де можна: державні програми, міжнародні фонди, транскордонні програми.

Ми навіть думали про кредит. Але для невеликої громади це дуже великий проєкт.

Саме тому важливо мати міжнародні контакти. Десь відкривається програма, де екологія є пріоритетом, — треба бути готовими податися.

— Можете назвати реалістичний термін, коли очисні вже запрацюють? П’ять років, десять?

— Я не хочу бути казкарем.

Хотілося б починати якнайшвидше. Але я не буду називати людям дату, коли не маю гарантованого фінансування.

Ми цього літа тільки завершили коригування і поділ проєкту. Тепер треба активно шукати гроші.

— Серед пріоритетних інвестицій є ще й укриття лікарні?

— Так. Маємо проєкт укриття лікарні. Розраховували приблизно на 22 мільйони гривень зовнішнього фінансування і близько семи мільйонів наших коштів. Після перерахунку загальна сума вже наближається до 30 мільйонів.

Але гроші ще не надійшли.

Є й інші потреби: укриття у школах, спортивний майданчик у Старому Лисці, благоустрій, будинки культури, реабілітаційний зал, розширення лікарні, спортзал для громади, дороги, розчищення русел річок.

— А централізоване водопостачання плануєте?

— Сьогодні гострої проблеми з водою немає. Є окремі випадки, коли висихають криниці, але переважно кожен має власний колодязь.

На перспективу думаю, що централізований водогін теж потрібен.

Ми ще приблизно у 2012 році мали можливість робити такий проєкт зі співфінансуванням. Але тоді знайшлися люди, які виступили проти: мовляв, навіщо нам водогін, у нас і так є вода. Звучали навіть звинувачення, що голова хоче на цьому заробити.

У результаті проєкт зупинили.

Тоді ми робили аналіз води. На той момент загалом показники були добрими, лише в одному місці були застереження щодо води для дітей. Але це було багато років тому, тому говорити про сьогоднішню якість на основі тих аналізів не можна.

— Які дороги зараз найгірші?

— Є проблемна частина дороги у Старому Лисці й дорога на Посіч.

Був період, коли ми зробили там ремонтів приблизно на десять мільйонів гривень: близько шести мільйонів дали зі свого бюджету, ще чотири — військова адміністрація.

Але капітального ремонту все одно потребує частина дороги.

До війни щодо іншої ділянки вже була документація, планували повноцінну реконструкцію з тротуарами, освітленням. Війна все зупинила.

— А транспорт між селами?

— Загалом великої проблеми немає.

Є Посіч, де немає регулярного рейсового автобуса. Там дуже мало постійних мешканців, більшість мають автомобілі, люди домовляються між собою.

В інших населених пунктах перевізники працюють. Нарікання бувають: десь водій, десь зрив рейсу, десь стан автобуса.

Ми комунікуємо з перевізниками, наскільки можемо.

Маємо і власну пожежну охорону, яку утримуємо вже близько 18 років. На пожежі виїжджаємо спільно з державною службою.

— Ми почали розмову зі сміття двадцять років тому. А що із системою зараз?

— Зараз уже маємо власний хороший сміттєвоз Renault, працює комунальна служба.

Почали знову розставляти контейнери для роздільного збору, зокрема біля магазинів та установ.

Насправді ми пробували сортувати ще приблизно у 2010 році. Поставили контейнери, люди почали сортувати. А потім виникло питання: куди це все далі віддавати?

Якщо людина окремо поклала пляшку, а потім бачить, що все висипали докупи, вона вдруге вже сортувати не буде.

Тому я завжди кажу: все, що ми викидаємо, — це ресурс. Коли ми його викидаємо до купи, це вже сміття.

Зараз заклали кошти на дробарку для пластику. Маємо брикетну лінію для тирси. Гілля переробляємо на щепу.

Вивчаємо досвід Швеції. Там зовсім інша культура поводження з відходами: окремо харчові, окремо упаковка, пластик і так далі.

До такого треба йти поступово. Один раз поставити контейнер — це ще не система. Потрібні постійність і культура.

— Ще одна проблема зі стратегії — демографія. Дітей справді стає менше?

— Так.

У садочках уже доводилося скорочувати групи. У школах тенденція подібна.

Маємо три заклади освіти: два більші і одну невелику школу.

— У стратегії прямо йдеться про оптимізацію освітньої мережі. Можливе закриття чи пониження ступеня якоїсь школи?

— Треба дивитися реально.

Я не думаю, що наша громада за будь-яку ціну має утримувати повноцінний профільний ліцей. Ми поруч з Івано-Франківськом, де дитина може вибрати напрям, спеціалізацію.

Можливо, громаді краще забезпечити транспорт, створити програму підтримки й дати дитині можливість обрати той ліцей, який їй потрібен.

Є маленька школа, де в класі може бути чотири-п’ять дітей.

І треба чесно запитати: чи краще дитині роками сидіти з трьома-чотирма однокласниками, чи проїхати автобусом кілька кілометрів і навчатися у великому колективі, соціалізуватися?

Ми зараз не говоримо, що завтра беремо і закриваємо школу. Але демографію не обдуриш.

Я молодим сім’ям кажу: народжуйте дітей — буде велика школа.

«Буклетик мрійника», зарплата голови і громада після війни

— Ваша громада співпрацює з польською гміною Ленчиця. Що дають такі партнерства, крім гуманітарної допомоги?

— Я вже 20 років їжджу до колег по Україні й за кордон і завжди дивлюся, що можна перейняти.

Колесо вже хтось створив. Не треба його створювати заново. Треба подивитися, як люди це зробили, і використати хороший досвід.

Співпраця з Польщею свого часу починалася через пожежників. У нас був старенький ЗІЛ, ми зрозуміли, наскільки потрібна своя пожежна охорона, і почали шукати контакти.

Згодом підписали партнерство. Отримали пожежний автомобіль, потім ще один, обладнання. Пізніше — іншу техніку, два автобуси. Партнери постійно привозили допомогу для лікарні та людей.

Це вже давно не просто офіційний папірець про співпрацю. Це людські стосунки.

Зараз маємо партнерство з Румунією. У 2025 році підписали угоду з комуною Кулчу повіту Сату-Маре, а в лютому 2026-го наша делегація їздила туди з робочим візитом. Ми працюємо над спільними проєктами.

Є співпраця зі шведами щодо поводження з побутовими відходами, шукаємо інші контакти.

Але для мене найважливіше навіть не матеріальна допомога. Ми вчимося місцевої демократії . У європейських громадах вона працює роками, вони вже пройшли той шлях, який ми тільки проходимо.

— Ви понад 20 років у місцевому самоврядуванні. Що вам за цей час так і не вдалося зробити, хоча обіцяли?

— У мене досі є старий буклет, із яким я колись ішов на вибори. Я його називаю «буклетиком мрійника».

Якщо його сьогодні відкрити, то більшість того, що ми тоді планували для Старого Лисця, виконали.

Одним із найбільших завдань було створення громади. Я за це боровся. Для мене дуже важливо, що Лисецька громада сьогодні є самостійною, а не стала просто частиною Івано-Франківська.

Звичайно, не все зробили. Не всі дороги, не всю інфраструктуру. Я хотів, щоб до громади увійшло більше населених пунктів, але цього не вдалося досягти.

— А яке рішення ви сьогодні назвали б найбільшою помилкою?

— Не можу назвати якогось одного кричущого рішення.

Я помилявся в людях. Когось переоцінював, когось недооцінював, у комусь розчаровувався. Це життя.

Але в основі моїх рішень завжди був розвиток громади.

Можливо, мешканці краще скажуть, де я помилився.

— Які проблеми сьогодні викликають найбільше невдоволення мешканців?

— Дороги, перевезення. Це те, що люди бачать щодня.

— Під час війни люди дуже гостро реагують і на зарплати та премії очільників громад. Де, на вашу думку, проходить межа між гідною оплатою відповідальної роботи та надмірними виплатами?

— А якого голову хоче бачити громадянин? Професійного, відповідального, чесного, акуратного, такого, який може представляти громаду.

Я вважаю, що така людина повинна отримувати гідну оплату відповідно до відповідальності, досвіду і роботи.

Були періоди, коли ми взагалі не мали премій, пожежну утримували фактично своїми силами.

Але голова має ще й представницькі функції. От я приїхав в Австрію отримувати автомобіль. Мене три дні приймають, годують, допомагають. Потім ці люди приїдуть до мене. Я маю їх нормально прийняти як господар.

Я не хочу приїхати від громади і виглядати жебраком.

Це стосується і подарунків партнерам, і прийому делегацій, і відряджень. Люди часто цього не бачать.

Тому іноді розмови про зарплати — це популізм на рівному місці .

Подивіться на приватний сектор. Столяр на підприємстві може заробляти близько 30 тисяч, водій — 35–40 тисяч. І тоді виникає питання: скільки має отримувати людина, яка відповідає за цілу громаду?

У мене зараз 50% премії, не 100%. Є великий стаж, досвід, 17 років служби в системі МВС, які враховуються у стаж.

Я не пішов у бізнес. Віддав багато років служінню людям. І вважаю, що теж маю право на гідну оплату праці та пенсію.

Я не відповідаю за всіх голів громад. Говорю лише про себе.

— Близькість до Івано-Франківська — це перевага чи ризик того, що Лисецька громада стане просто «спальним районом» міста?

— Так уже є. Ми фактично і є спальним районом Івано-Франківська.

Але це водночас наша перевага.

Людина може жити тут, а працювати там, де їй зручно. Поруч велике місто. Але ми паралельно повинні створювати свої робочі місця, розвивати бізнес та інфраструктуру.

— У стратегії до 2030 року громаду описують як заможну, комфортну, безпечну та інвестиційно привабливу. Що для вас означає, наприклад, безпечна громада?

— Це коли людина знає, що допомога буде поруч.

Ми близько 18 років утримуємо власну пожежну охорону. Є екстрена медична допомога, поліція. Працюємо над безпекою.

Комфорт — це дороги, медицина, екологія, послуги, можливість працювати.

Тобто стратегія — це не просто красиві слова. За кожним із них повинні стояти конкретні речі.

— Назвіть три речі, які мають змінитися до завершення вашої роботи, щоб ви могли сказати: я свою роботу виконав.

— Якщо формально брати строки, моя каденція вже мала б завершитися.

Але я сьогодні можу з гордо піднятою головою дивитися людям в очі.

І найбільшим результатом я вважаю навіть не якийсь один об’єкт. Вдалося сконсолідувати людей навколо проблем громади. Не мені одному — усім нам.

Сьогодні громада є такою, якою вона є.

Чи треба працювати далі? Однозначно. Є довгострокові проєкти, є проблеми, які виникають завтра і які треба вирішувати негайно.

Я думаю, що в багатьох речах ми зробили навіть те, що колись здавалося неможливим.

— Якою ви бачите Лисецьку громаду після завершення повномасштабної війни?

— Процвітаючою.

Треба вже зараз готуватися до Європейського Союзу: мати готові документи, проєкти, налагоджувати горизонтальні зв’язки з європейськими громадами.

Треба працювати з Польщею, Румунією, Швецією, іншими країнами, шукати партнерів.

І треба думати, як повертати наших людей з-за кордону. Для цього тут мають бути умови для життя і заробітку.

Івано-Франківські