Бурштинська громада провела в останню дорогу Василя Сторощука

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Бурштинська громада провела в останню дорогу Василя Сторощука

29 вересня 2026 р. 17:45

29 вересня 2026 р. 17:45

Сьогодні у с. Демʼянів Бурштинська громада провела в останню дорогу Василя Сторощука — ветерана російсько-української війни, захисника України, добру і світлу людину, яку знали й поважали багато людей.

Пише Голос-Інфо з посиланням на Бурштинську міську раду .

Є прощання, до яких неможливо підготуватися. Є втрати, перед якими слова стають надто малими. Сьогодні саме такий день для родини Василя, для його друзів, побратимів, колег і всіх, хто мав щастя знати його особисто.

Василь Сторощук народився 26 листопада 1979 року у Бурштині. Зростав у великій та дружній родині Дмитра і Ніни разом із братами Олександром та Едуардом. Навчався у Бурштинській школі №2, професійно-технічному училищі, згодом — в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу.

У мирному житті працював пожежником-рятувальником та на Бурштинській ТЕС. Був людиною, про яку близькі кажуть просто і дуже промовисто — «золоті руки». Любив техніку, ремонтував автомобілі, завжди знаходив час допомогти іншому. Не відмовляв, не проходив повз чужу біду. Його згадують як доброго, щирого, чуйного чоловіка, на якого можна було покластися.

У 2001 році Василь створив сім’ю з коханою Галиною. Разом вони прожили 25 років, виховували дітей, будували свій дім і своє життя. У родині народилися донька Таня та син Денис. Саме родина була для нього тим місцем, куди завжди хотілося повертатися.

Коли Україна потребувала захисту, Василь Дмитрович не залишився осторонь. Із початком АТО він став до лав Збройних Сил України та проходив службу у 5-му батальйоні «Прикарпаття».

Його досвід рятувальника, знання техніки та внутрішня готовність допомагати людям стали особливо потрібними на війні. Василь служив старшим водієм, а також виконував обов’язки водія-санітара медичного пункту. Він вивозив поранених побратимів із небезпечних ділянок, працював там, де кожна хвилина могла коштувати життя, і робив це під ворожими обстрілами.

Після початку повномасштабного вторгнення Василь знову був там, де найважче. Разом із підрозділом виконував бойові завдання на Чернігівському напрямку, згодом — на Куп’янському.

Під час одного з бойових завдань його автомобіль потрапив під щільний ворожий обстріл. Василь отримав важке осколкове поранення ноги. Після поранення повернувся додому.

А згодом у його житті сталася ще одна страшна втрата — смерть сина Дениса. Це був біль, який неможливо виміряти і важко пережити. Для батька ця втрата стала раною, що залишилася з ним назавжди.

Сьогодні Василя проводжали мама Ніна, дружина Галина, донька Таня із чоловіком Степаном, рідні, друзі, побратими, односельці й усі, кому він був дорогий. Не було поруч і брата Олександра, який нині вважається безвісти зниклим.

Доля відміряла Василеві Дмитровичу непростий шлях. У ньому були праця і родина, дружба і допомога іншим, війна, поранення, втрати. Але в пам’яті людей він залишиться передусім тим, ким був у щоденному житті: добрим, надійним, працьовитим, людяним.