“Казка є довкола нас”: історія франківської письменниці Віталії Савченко (ФОТО)

30 вересня 2026 р. 21:34

30 вересня 2026 р. 21:34

Казка не завжди починається з чарівного лісу, принцеси чи старого замку. Іноді вона народжується у бібліотеці, де дві сестри набирають гору книжок. Іноді — у дитячій кімнаті, коли наляканий хлопчик питає маму, чи торкнеться їх війна. А іноді — просто на кухні, поки на плиті вариться борщ. Саме з таких моментів виросла історія казкарки Віталії Савченко, яку розповідає “ Галка ”.

Вона народилася 29 квітня 1970 року в Запоріжжі, але дитинство провела на Прикарпатті — у селі Марківці Тисменицького району. У 1988 році переїхала до Івано-Франківська, де відтоді й живе.

А шлях до літератури почався для неї тоді, коли книжка була чи не головною розвагою сільської дитини.

“Мене завжди рятувала книжка”

У Марківцях маленька Віталія багато читала. Разом із молодшою сестрою вони ходили до сільської бібліотеки й поверталися звідти з книжками, які потім читали вдома.

“Мене завжди рятувала книжка. Я багато читала”, — згадує вона.

Читання поступово стало для дівчинки не просто способом провести час. Книжки накопичували в ній слова, образи, інтонації.

“Мабуть, оця любов до книг, збереглася до цього часу і дала поштовх, який проявляється в нагромадженні багатьох слів”.

Тих слів ставало дедалі більше, і їм потрібен був вихід. Віталія була активною дитиною: співала, танцювала, грала у виставах. А згодом почала писати. Першими були вірші. Але ще до них була дитяча гра, яку вона вигадала разом із сестрою.

“Я, наприклад, два рядочки зримую, потім вона продовжить, і так по черзі”.

Тоді вони ще не знали, що ця проста дитяча забава стане своєрідною підготовкою до майбутнього письменницького життя.

Сестра Віталії — Адель Станіславська — згодом також стане письменницею, нині пише вірші та прозу.

Від перших віршів — до казок

Підліткові переживання привели Віталію до поезії.

“Як і всі підлітки, у яких зʼявляються сердечні переживання, ти пробуєш писати якісь вірші”.

Згодом вона створила збірку дорослої поезії. Вірші іноді народжуються у неї й тепер, хоча головним жанром стала проза.

“У мене і вірші і проза — короткі. Немає поем на чотири сторінки. Дуже все лаконічно”.

Поступово ця лаконічність знайшла себе у казках. Але для того, щоб Віталія почала писати їх регулярно, мала статися одна дуже конкретна історія.

“Мамо, їх будуть вбивати?”

2014 рік змінив Україну — і змінив родину Віталії. Телевізор тоді працював майже цілодобово. Новини з Майдану бачили всі, а разом із дорослими їх бачили й діти. Син Віталії саме навчався у першому класі. Одного разу прибіг до мами зі словами: «Мамо, їх будуть вбивати?».

Для дитини це була страшна картина, де люди в чорних шоломах агресують на інших людей. Віталія вирішила забрати сина від телевізора. І почала розповідати йому казки.

“Щоб якось забрати його з тої реальності, я почала читати йому казки”.

В їхній родині завжди багато читали. Вечірня книжка була традицією. Згодом домашня бібліотека вже не могла запропонувати дітям нічого нового. І Віталія почала вигадувати власні казки.

Одного разу старший син запропонував записувати її історії. Віталія спочатку не знала, що відповісти. Але думка залишилася. Наступні казки вона вже записувала.

“Жадібні ведмежата”

Першою записаною казкою стали «Жадібні ведмежата». Сюжет до неї підказало життя. На той час молодший син Віталії не дуже хотів ділитися своїми речами зі старшим братом.

“Старший ділився охочіше, а молодший міг бути справжнім скупендою”.

Мама вирішила не читати йому мораль.

“Я не хотіла йому напряму казати, що це не гарно. Тому придумала, що покажу, як це некрасиво виглядає у формі казки”.

Так з’явилися ведмежата, які не хотіли ділитися. Для Віталії це стало принципом її майбутньої творчості: не повчати дитину, а дати їй можливість самій зрозуміти.

“Усі мої казки мають певний підтекст, який прочитується в казці, але він не є нав’язливим. Немає якихось правил: отак і отак роби”.

Перша книжка і сльози на пошті

Згодом Віталія почала надсилати свої твори в дитячі журнали. Першим був львівський «Світ дитини», а згодом й інші видання. Це було перше маленьке підтвердження, що її тексти можуть жити поза межами родини.

Потім з’явилася наступна мрія — книжка. Віталія надіслала свої тексти до харківського видавництва «Белкар-книга». Воно взяло чотири її казки. Збірку назвали «Жадібні ведмежата». Для письменниці це був момент, який вона запам’ятала назавжди.

“Я ніколи не забуду отого відчуття, коли я вперше взяла в руки оту книжечку”.

Вона отримала книжку на пошті. І заплакала.

“Оце відчуття, що це моя книжка, що її читають діти з цілої України — це так прекрасно. Мене настільки переповнювала гордість за себе”.

Казка, яка народилася на кухні

Свої сюжети Віталія не планує заздалегідь. Вона може просто жити звичайним днем — і раптом побачити щось, що перетворюється на історію. Найкращий приклад — «Зайчикові іменини». Того дня Віталія варила борщ.

“Абсолютно не казкова ситуація, готую борщ, і раптом чую за вікном скрипоче сорока. І ось я думаю: ага, а що ж вона хоче сказати, може, що у зайця іменини?”.

Борщ довелося відсунути на другий план. А вже через 15 хвилин народилася казочка «Зайчикові іменини».

Такі моменти для Віталії — і є справжнім творчим процесом.

“Казка є довкола нас, просто її треба помічати”.

Для цього, вважає вона, дорослим потрібно навчитися знову дивитися на світ дитячими очима.

“Треба ту дитину з себе діставати, особливо у наш складний час, тому що це рятує — помічати красу, мріяти”.

Не всі двері відчиняються

Після перших публікацій і першої книжки Віталія почала надсилати свої твори іншим видавництвам. Відповіді приходили різні. Часто — відмови.

«Мені відмовляли, я плакала, переживала. Як і всі люди, які терплять якісь невдачі».

Їй пояснювали, що видавництву простіше працювати з уже відомим автором.

«Відомий автор продається, а з вами ми ризикуємо. Тому що невідомо, чи сподобається покупцю, чи не сподобається».

Віталія розуміла логіку видавців, але це не робило відмови менш болючими. Тоді вона почала їздити на форуми, ярмарки, особисто пропонувати свої твори. І поступово переконалася, що здаватися не можна.

«Чим більше стукаєш, тим більший шанс, що десь таки відкриють».

Цей принцип, здається, стосується не лише видавничої справи.

Вісімнадцять книжок

Сьогодні за плечима Віталії близько 18 самостійних книжок. Не всі можна придбати, частина накладів уже розпродана. Ранні видання можна знайти хіба що на полицях бібліотек. Деякі видання ще можна знайти у книгарнях або на книжкових форумах, куди письменниця приїздить разом із видавництвом «Маґура».

“Про війну я не хочу писати”

Якщо 2014 рік став для Віталії початком казкового шляху, то 2022 цей шлях зупинив.

“Повномасштабне вторгнення зовсім перекрило написання. Я довший час не писала взагалі. Про війну не хочу писати взагалі, бо нашим дітям її забагато і в реальному житті. Нашим дітям навпаки треба щось світле, добре, яке буде занурювати і повертати їх в світ нормальний, без війни”.

Але писати світлі казки, коли навколо багато болю, теж непросто. Тому за чотири роки повномасштабної війни нових казок з’явилося зовсім небагато.

“За ці роки зі свіжого-свіжого у мене буквально народилися одна-дві казочки. Дуже непросто зараз писати”.

Блокноти, у яких чекають казки

Віталія досі любить писати від руки. На столі чи десь у сумці у неї можуть лежати блокноти з уривками майбутніх історій.

Спочатку з’являється каркас. Потім він переходить у комп’ютер, обростає деталями, словами, образами. Але не кожна історія доходить до кінця.

“Буває, що ти казку пишеш, а вона чомусь не йде. Тоді я її відкладаю”.

Через місяць або рік вона може повернутися до неї. А може — ні. Віталія не належить до тих авторів, які щодня пишуть певну кількість сторінок.

“Для мене це дивовижа, щоб просто сісти і писати. Мені потрібне натхнення, якщо його нема, що б я там не робила, воно не з’явиться. Я вважаю, що те, що приходить спонтанно і легко народжується, так само легко читається. А якщо ти сидиш і вимудровуєш, воно буде трошки неживе, як на мене”.

“Казки — мої діти”

У Віталії немає однієї улюбленої казки.

“Казки — це все мої діти. Я їх всіх люблю однаково”.

Деякі твори вона вважає вдалішими, деякі — менш вдалими. Якісь діти читають частіше, якісь залишаються менш помітними. Але кожна історія для неї — пережитий досвід.

“Я кожне своє творіння люблю, тому що я його проживаю, пропускаю через себе”.

Після початку повномасштабного вторгнення Віталію запрошували читати для дітей, які переїхали до Івано-Франківська з інших регіонів. Тоді вона побачила, що казку слухають не тільки діти.

“Я бачила, наскільки матусі і бабусі сиділи зачаровано і слухали”.

Для неї це стало доказом: казка може бути своєрідною терапією.

“Як можна вирости з казок?”

“Людина, коли занурюється в казку, на якийсь час забуває про проблеми, якісь свої переживання. Тому я вважаю, що казка потрібна і дорослим, і малим”.

На книжкових виставках Віталія іноді чує від дорослих:

“Ми вже виросли з казок”.

Вона не розуміє цього твердження.

“Як можна вирости з казок?”.

Вона сама вже доросла, має онучок, але продовжує читати казки. Для неї казка — не дитячий жанр у вузькому розумінні. Це спосіб говорити про добро, зло, людські стосунки, вибір і мрії. І водночас — спосіб ненадовго повернутися туди, де світ здається простішим.

Для сучасних дітей — сучасні казки

Віталія переконана, що нові казки потрібні навіть тоді, коли людство вже має тисячі народних і авторських історій. Причина проста — діти змінюються. І змінюється світ. Те, що було зрозумілим дитині її покоління, сучасній дитині може здатися незнайомим. Навіть улюблені народні казки іноді потребують пояснення.

“Наше надбання не можна ні в якому разі розгубити”.

Але поряд із цим мають з’являтися нові історії — про сучасний світ, технології, гаджети, нові виклики.

Українська казка за кордоном

Окремо Віталія помічає попит на українські книжки серед родин, які виїхали за кордон. Одного разу до неї підійшла бабуся, яка купувала одразу багато книжок. Віталія запитала, для кого вони. Жінка відповіла, що для онуків, які зараз живуть в Австрії, їй важливо, щоб діти не забували українську мову.

“Вона каже: «Я розумію, що вони вчаться за кордоном, у них вже інша мова, вони, мабуть, читати українською не будуть, писати теж, але розмовляти, розуміти будуть, тому що ми читаємо їм наші казки»”.

Для Віталії такі історії підтверджують, що дитяча книжка може бути не лише розвагою. Вона може зберігати зв’язок із домом, мовою, культурою, українською ідентичністю.

“Казка — це оберіг”

Якщо попросити Віталію пояснити дорослому, навіщо дитині казки, вона не говоритиме про користь для розвитку чи словниковий запас.

“Насправді казка — це оберіг. Це зв’язок батьків і дітей”.

Вона говорить про невидиму пуповину, яка залишається між батьками та дітьми після народження.

“Коли народжується дитинка, перерізають пуповину. Але незрима пуповина завжди буде між батьками і дітьми, коли вони їм приділяють увагу”.

Саме таким зв’язком вона вважає спільне читання. Навіть 15-20 хвилин перед сном. Бо дитина виросте, піде у власне життя і тоді часу на батьків може залишитися значно менше, а спільні вечори, коли мама чи тато читали казку, залишаться спогадами.

“Це традиція, яку ця дитина започаткує колись у своїй родині. Тому важливо читати”.

“Без казки…”

Для Віталії казка ніколи не була просто вигадкою. Навіть якщо історія фантастична, у ній завжди є частина правди.

“В кожній казці є доля правди, доля якогось сенсу, який закладається в неї”.

Тому вона не погоджується з думкою, що казки — щось другорядне. Вона нагадує: усі народи передавали свої історії від покоління до покоління. У старих казках залишилися побут, звичаї, уявлення людей про світ. Сучасні казкарі, на її думку, роблять те саме — тільки вже для майбутніх поколінь.

“Казка важлива, і вона має бути”.

Мрія замість плану

Війна навчила Віталію не будувати надто далеких планів. Але у неї є мрія — щоб неопубліковані тексти колись стали книжками, щоб у неї знову з’явилося достатньо нових історій, із якими можна прийти до дітей, бо саме вони залишаються її найбільшим джерелом натхнення.

А поки, казка є довкола нас, треба лише навчитися її помічати.

• Тиша, книги і спільність: у Франківську на міському озері провели перший читацький рейв (ФОТО)

Івано-Франківські