“Я мама, яка народила героя, і я буду за нього боротися, поки житиму”: Марія Максімко про сина, роки очікування та боротьбу за правду (ФОТО)

09 жовтня 2026 р. 21:07

09 жовтня 2026 р. 21:07

Я зустрілася з Марією у особливий день — її День народження. Раніше домовлялися з нею, що ми поговоримо про її сина — Віктора, який зник безвісти у 2022 році при обороні Маріуполя. Перед цим саме він був у групі воїнів, котрі полетіли на оточену Азовсталь на гелікоптерах.

“Вибачте, не знала, що у вас сьогодні День народження”, — дійсно дізналася про це за пів години до інтерв’ю.

Марія лише усміхається.

“Все добре, не хвилюйтеся. Значить, так мало бути, що ви саме в цей день запропонували зустрітися. Значить, сам Бог хотів, щоб я в цей день говорила про Вікторика”.

Марія дивиться на мене сяючими очима. Вона згадує сина з теплою усмішкою, раз у раз лагідно називаючи Вікториком.

У цей момент стає зрозуміло, що сьогодні ми говоритимемо не лише про військового, який зник безвісти. Ми говоритимемо про сина, якого мама продовжує чекати. Про Віктора, яким він був до війни, яким його пам’ятають рідні та яким він залишається для своєї мами — її Вікторика.

— Розкажіть про Віктора.

— Мій Віктор народився 11 серпня, у велике свято — Преображення Господнього, у 1996 році. Виростав здоровим, енергійним, веселим хлопчиком. Дуже допитливим був. І завжди задавав багато питань. Мені здається, що його цікавило все.

Ми як ходили до будь-якої праці, як тільки виходили з дому, у нього постійно були запитання. Він міг навіть не дочекатися відповіді, але у нього постійно: “А чому?”, “А для чого?”.

Коли він був маленький, то йому дуже подобалося займатися футболом. Але так, як ми жили в селі, такої можливості не було. Бо було дві-три корови, треба було ходити їх пасти і допомагати.

Коли я була за кордоном, він більше ріс із бабусею і дідусем. Завжди допомагав у всіх домашніх справах.

Він закінчив Кричківську школу. Після 9 класу навчався в Івано-Франківському коледжі імені Граната. Вчився на товарознавця митної справи.

Планував, що піде далі вчитися. Коли я їздила за кордон, завжди бачила його на кордоні митником.

Але, як бачите, війна пройшла і зробила свої корективи. На жаль, не так все сталося, як ми хотіли.

— Розкажіть про його бойовий шлях.

— Мені здається, що в мого Вікторика бойовий шлях почався ще від самого народження. У мене дуже важко протікала вагітність, а пологи були надзвичайно складними. Я тоді почала плакати, і акушер-гінеколог, який приймав пологи, сказав мені: “А чому ви плачете? Ви ж маєте захисника України”. Напевно, так усе й почалося — ще від самого його народження.

Від перших років життя Віктора дуже цікавила історія України, історія війни. У нас був сусід — ветеран війни. Віктор часто до нього ходив, розпитував: чому була війна, чому так сталося, що тоді відбувалося. Йому завжди було цікаво це слухати.

Коли була Помаранчева революція, його перша вчителька розповідала, що в класі ніхто так не кричав, як він. Він ходив і кричав: “Помаранчева революція! Помаранчева революція!”. Він дуже переживав за те, що відбувалося в Україні.

Пізніше Віктор поїхав навчатися до Івано-Франківська і долучився до організації “Патріот України”.

А коли почався Майдан, він поїхав до Києва. Я навіть не знаю, як він туди дістався, тому що автобуси вже не їздили. Я тоді телефоную йому й питаю: “Вікторику, ти де зараз знаходишся?”. А він мені каже, що він на парах. Я навіть не знала, що він уже виїхав.

Потім я телефонувала йому 49 разів — досі це пам’ятаю. На 49 раз він взяв слухавку і сказав: “Мамо, я на Майдані. Телефонуйте до мене що пів години, тому що тут таке щось відбувається, що я не знаю, чи я виживу”. З його слів я знала, що він був недалеко від Романа Гурика.

Я дуже важко все це проживала. Пам’ятаю, як Віктор повернувся з Майдану. Він говорив, що не міг прийняти те, як хлопців убивали. Для нього це було дуже боляче. Він повернувся додому з амуніцією. І я пам’ятаю, що цілий тиждень у нас вдома пахло кров’ю загиблих героїв. Це було дуже важко. Я досі пам’ятаю, як у нього капали сльози, коли він розповідав, скільки хлопців загинуло і як усе це відбувалося.

Пізніше він знову зібрався на Майдан. Але так сталося, що в дитинстві він не хворів на вітрянку, а в поїзді захворів. Може, це був якийсь знак. Він повернувся додому.

Згодом він сказав мені, що їде до Києва на якісь заходи. Пам’ятаю, я телефоную до нього, а він каже: “Мам, я вже в Києві. Я тут не сам, зі мною є ще наші хлопці”. Їх троє поїхало. На той момент Віктор уже був на БЗВП.

Коли я дізналася, то він уже вступив до лав “Азову”. Йому ще навіть не було повних 18 років. Я питала його: “Як ти, сину, туди потрапив?”. А він відповідав: “Мамо, ви навіть не уявляєте, скільки зусиль було витрачено, щоб туди потрапити”.

Він дуже хотів бути в “Азові”. Йому дуже подобалося там. Він розповідав, що там дуже сильні, розумні хлопці, справжні патріоти, які хочуть будувати країну і жити в мирній Україні.

Я зателефонувала йому і сказала, що приїду по нього. Він сказав, щоб я не робила цього, бо він все одно не повернеться. Дві матері хлопців, які поїхали разом із ним, приїхали й забрали своїх синів. А я не їхала, бо знала, що Віктор не погодиться повернутися.

У 2014 році у моєї дочки було весілля — у вересні. Я не знала, де Віктор знаходиться. Він сказав мені: “13 вересня я буду вдома”. Ми його чекали. А 14 вересня зранку він подзвонив і сказав: “Мам, я не буду вдома, тому що мене не пустили”.

Під час весілля я дуже плакала. Хотіла приїхати до нього в Київ. Подзвонила, щоб запитати адресу. І чую, як збоку хтось каже: “А ти сказав батькам правду, де ти знаходишся?”. Тоді він вже був на сході.

Кохання: “Він був щасливий “

— Через два роки він знайшов дівчину в Маріуполі. Олександра — з Бердянська. Увесь цей час Віктор перебував у Маріуполі, у Широкиному. Їхня база була в Урзуфі.

Олександра розповідала, що коли вперше його побачила і почула, як він говорить українською мовою, то одразу закохалася. Вона на той момент фактично не розмовляла українською.

Пам’ятаю, коли вона переїхала до Івано-Франківська, який Віктор був щасливий. Пізніше ми зіграли весілля — 20 липня 2017 року. Вона тоді вже була вагітна. Наречена в нас була дуже красива. Мене весь час питали: “Де він міг знайти таку красуню?”. Вона дійсно була дуже вродлива. Я бачила їх парою і була щаслива за них.

Віктор підписав контракт на три роки, але після поранення ( ред. у Великодню пʼятницю, коли він мав приїхати додому після Маріуполя — Віктор отримав поранення ) нам вдалося зробити так, щоб він звільнився раніше.

Після поранення йому було дуже важко. Я пам’ятаю, якось телефоную до нього, а він мені каже: “Мам, я вже виїхав. Ви чекайте мене вдома. Зараз мене беруть на МРТ, я буду проходити всі обстеження, і я вам зателефоную”. Я довго не знала, що з ним відбувається.

Я була підписана на групу “Азову”, і якось побачила допис про те, що побратими відвідали поранених хлопців у лікарні. Дивлюся на фотографію — а там мій Вікторик сидить у візочку. У нього було дуже серйозне поранення ноги. Вона була буквально розірвана. Фактично все інше було здорове, але нога була дуже сильно пошкоджена.

Потім він приїхав додому, проходив реабілітацію. Нам уже вдалося зробити так, щоб він залишився тут, вдома. Він одужав, наскільки це було можливо, і вже не повертався до служби.

А коли Віктор почав шукати роботу, його нікуди не брали. Тоді ще не було такого ставлення до військових, як зараз. Роботу після служби й поранення знайти було дуже важко. Я пам’ятаю, як він нарешті знайшов роботу — продавав книжки. Ходив із рюкзачком і пропонував людям книги. Я досі тримаю книжки з кулінарії, які він мені приносив.

Він був дуже хорошим сином. І я це кажу не тому, що зараз така ситуація. Він ніколи на мене не кричав. Завжди мене слухав, але робив по-своєму. І завжди дуже мене поважав.

Вступ до війська: “Квиток в один кінець “

— У дитинстві в нього була деформована грудна клітка. Коли йому виповнилося 16 років, ми поїхали разом у військкомат. Там було дуже багато хлопців і батьків, які намагалися домовитися, щоб їхніх синів не брали в армію. А я була єдиною мамою, яка написала заяву, що мій син здоровий і я хочу, щоб він пішов в армію.

Мені у військкоматі сказали: “Добре подумайте”. А я не могла інакше. Мій син сам не допустив би того, щоб не піти в армію. На той час уже почалася війна, але він хотів служити.

Він ріс справжнім чоловіком, справжнім патріотом, справжнім українцем. Я знала, що він багато зробить для нашої держави, для нашої країни. І я знаю, що ті його побратими, які загинули, — це були хлопці з великої літери. Вільні, справжні патріоти України.

А потім почалася повномасштабна війна. На той момент Віктор був за кордоном. Він два роки працював у Польщі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він перевіз туди Олександру та їхнього сина. Пам’ятаю, як вони виїжджали з Бердянська. Перед ними розстріляли автобус. Дем’янкові, їхньому сину, тоді було три роки. Вони сіли на передостанній рейс і змогли виїхати з України до Польщі. Зеленого коридору вже фактично не було. Це був останній шанс.

І тоді Віктор мені зателефонував і сказав: “Ну ось, тепер я можу йти захищати Україну”. Війна почалася 24 лютого. А 27 лютого мій Вікторик був у Бердянську.

Він привіз цілий бус гуманітарної допомоги, яку поляки передали для тварин і військових. Він усе це забрав із собою на фронт.

На той момент до Маріуполя вже неможливо було нормально дістатися. І Віктор погодився на спецоперацію “Небо”, яку розробляло ГУР. Було 72 добровольці, які полетіли в окупований Маріуполь. Коли вони сідали у вертоліт, їм одразу казали, що це квиток в один кінець.

Я не знала, що він летить. Але за день до цього мені зателефонував його кум і сказав, що Вікторик летить у Маріуполь. Я запитала: “Як він летить у Маріуполь? Туди ж уже неможливо полетіти”. Віктор мені не зізнавався. Запевняв: “Мамо, це неправда. Звідки ви таке взяли?”. І тільки сказав: “Мамо, три дні в мене не буде зв’язку”. 23 березня вони полетіли.

З того вертольота вижили лише двоє. Всі інші загинули. Це були молоді хлопці. Вони долетіли до Маріуполя, але фактично там і загинули. Командир, з яким летів Віктор, загинув того самого дня. Він проживав у Маріуполі й загинув на власній вулиці, того ж дня, коли він прилетів.

Довго не було зв’язку, а коли він нарешті з’явився, син сказав: “Мамо, тут так небезпечно. Тут на одного українця — 15-20 росіян”.

Потім знову зв’язку не було. Через сім днів хтось написав мені російською: “С Витей всё хорошо. Жив. Здоров”. Для мене це було таке щастя, така радість. Я знала хоча б, що він живий. А потім знову настала тиша.

Коли він проривався на «Азовсталь» у ніч із 15 на 16 квітня, Віктор зателефонував мені й сказав: “Мамо, я вижив. Але дуже багато наших побратимів загинули. Яким я чудом вижив — не знаю”. Потім знову тиша.

Я молилася вервичку до Святого Юди. І саме під час молитви він зателефонував по відеозвʼязку. Сказав: “Мамо, я вижив”. Яйого навіть не впізнала. Він був такий опухлий від голоду. Їв фактично тільки гречку.

Марія розповідає це, не стримуючи сліз. Вона плаче, згадуючи ті події.

Я знала, що це буде боляче, але я буду про нього говорити всюди. Я дякую Богові за те, що я його мама, що він вибрав мене своєю мамою. Я говорила про нього і далі буду говорити. Я ніколи його не зраджу. Я буду його чекати до останнього дня. Я буду чекати його, поки буду жити.

У мене життя без нього немає. Це не життя — це існування. Я просто роблю вигляд, що живу. Хоча пробую, намагаюся жити, але це дуже важко. Тому що ти виходиш у суспільство, а в там зовсім інша картинка. Люди, яких не стосується війна. Вони не можуть тебе зрозуміти. Вони завжди ставлять якісь запитання.

Але зараз я вже говорю про це і розумію, кому можу відповідати і що можу сказати. Я пройшла великий шлях. Я стала сильнішою. Я навчилася розрізняти людей. Я зрозуміла, хто є хто.

Я почала волонтерити. Збираю великі суми, закриваю хлопцям збори на автомобілі. От і сьогодні хочу відкрити збір на машину.

Долучитися до збору можна за посиланням або за номером карти: 5168752161791663.

А те, що ми сьогодні зустрілися, — це знак. Я думаю, що Вікторик так скерував, щоб я сьогодні говорила про нього. Я думаю, що де б він не був, навіть якщо він уже на небесах, він відчуває, що я маю про нього говорити.

— Коли саме він зник без безвісти? Коли вам повідомили про це?

— Це дуже важко. Дуже боляче.

16 квітня він мені зателефонував. Це був наш останній дзвінок. Більше ми не говорили. Потім я дізналася, що він у полоні, коли зателефонувала в інформаційне бюро.

Я два роки чекала його з полону. Були різні версії, навіть казали, що він вийшов. А пізніше мені зателефонували й повідомили, що він загинув в Оленівці. Це все було дуже страшно. Я дуже довго боролася і хотіла знайти його тіло. А потім виявилося, що в Оленівці його не було.

Коли через два роки почали повертатися хлопці з полону, серед них були побратими Віктора. І вони розповіли, що 19 квітня він пішов на позицію до школи в Маріуполі. Їх пішло одинадцять. Дев’ятеро повернулися, а двоє загинули. Це були мій Вікторик і його побратим Ігор.

— Тобто про це ви дізналися через два роки, коли його побратими повернулися з полону?

— Так. Вони сказали, що Віктор загинув. Але я була в такому стані, що тоді вже не мала сил ні шукати, ні говорити.

Коли мені сказали, що він у полоні, я навіть раділа. Я раділа, що він у полоні, бо їм обіцяли, що через три-чотири місяці вони повернуться додому. А зараз уже п’ятий рік…

— А вам приходили офіційні підтвердження?

— Мені прийшло сповіщення аж у вересні 2022 року. Хоча Вікторик зник 16 квітня.

— Офіційного підтвердження, що він загинув, не було?

— Ні, не було.

— Тобто він досі рахується зниклим безвісти?

— Зараз він визнаний померлим на підставі свідчень побратимів, які бачили, що мій Вікторик загинув. Але тіла в нас немає.

— Де зараз ваша невістка?

— Невістка виїхала за кордон разом із внуком, тому що Бердянськ, де вони жили, зараз окупований, і повернутися туди вони не можуть.

Дем’янко вже пішов до школи, гарно розмовляє польською мовою. Такий уже великий став…

Але він досі не знає, що тато загинув. Він завжди ходить до церкви разом з Олександрою, ставить свічечку і говорить, що чекає тата. Каже, що його тато — герой.

— Ви кажете, що влаштовуєте акції-нагадування про зниклих безвісти та полонених. Наскільки, на вашу думку, важливо проводити такі заходи?

— Дуже важливо проводити такі заходи. Ми часто організовуємо акції. Я і багато наших дівчат саме з “Азову” долучалися до акцій у Києві. Зараз я брала участь у проєкті “ Жінки роду. Горизонти надії “, який присвячений тому, щоб нагадувати про наших зниклих безвісти та полонених. Ми вже кричимо на весь світ, щоб повернули наших рідних.

— Коли ви дізналися, що Віктор зник безвісти, чи зверталися до якихось установ, до “Червоного Хреста”?

— Так, звичайно.

— Вони якось взаємодіяли з вами?

— Це були жахливі дні. На початку ніхто не розумів, що відбувається.

Перше, що я зробила, — пішла в поліцію і написала заяву. Її прийняли, але навіть ДНК у мене тоді не брали, тому що було свідчення, що Віктор перебуває в полоні.

Пізніше я написала в НІБ ( ред. Національне інформаційне бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб ). Потім зверталася в СБУ, у Координаційний штаб. І так — по колу.

Кожного місяця я писала листи. Зверталася через депутатів, через знайомих, шукала будь-які можливості, щоб отримати інформацію. Офіційно мені приходили листи, і на все я маю відповіді. У мене є сумка, яка важить 15 кілограмів, — вона вся з листами та документами.

Я їздила на зустрічі в Координаційний штаб. І так по колу. Я вже навіть не пам’ятаю, скільки разів була в Києві.

— Результатів ніяких?

— Наразі немає результатів, тому що це окупована територія, і туди ніхто не може зайти. І відповідь одна: “Чекайте, чекайте”. Я розумію, що їм зараз треба говорити: “Чекайте”. Але материнське серце не може просто сидіти й чекати. Я хочу робити все, щоб хоча б знати правду.

Я познайомилася з дуже сильними матерями — сталевими, як я завжди кажу. Вони самі шукали своїх дітей і допомогли мені.

Мій син — герой, який справді має бути нагороджений. Ще коли вони сідали в гелікоптер, їх уже треба було нагородити. Я навіть не знаю, як вони все це зробили. Це була надзвичайно складна спецоперація.

У них є певні нагороди за мужність, але фактично звання Героя України немає ні в кого з них. І я зараз за це борюся — щоб мого Віктора нагородили як Героя України. Я маю надію, що доб’юся цього, чого б мені це не коштувало, я зараз уже нічого не боюся. Я мама, яка народила героя, і я буду за нього боротися, поки житиму.

— До вас зверталися державні установи, пропонували допомогу? Чи не було такого?

— Це було на початках, коли ще було менше зниклих безвісти. До мене двічі телефонували з “Червоного Хреста”. Із військової частини теж телефонували раз чи два.

— Тобто ефективності від цього не було?

— Ні. Я вважаю, що це нічого не змінює. Вони хоча б мали слухати і поважати те, що говорять батьки.

— Ви кажете, що вони навіть не хотіли з вами взаємодіяти. Тобто, по суті, ви залишилися самі?

— Зараз дуже важко. Якщо навіть людина загинула і вони бачать по дронах, що вона загинула, але тіло забрати не можуть, усе одно залишається статус “зниклий безвісти”.

Я вважаю, як мама, яка це все прожила, що родині треба говорити правду. Якщо, наприклад, людина загинула, тоді треба сказати: “Так, ваш син-герой загинув. Але ми зараз не можемо доправити тіло, тому що там ідуть бойові дії, тому що це окупована територія”. Але треба говорити правду.

Я так це бачу, тому що дати людині надію, а потім через три, чотири чи п’ять років забрати її — це дуже важко. Мені краще, щоб мій син був загиблим героєм, ніж мав статус “зниклий безвісти”.

Бо загиблого героя вшановують. Йому дають нагороду, проходить поховання, щороку проводять панахиди. Того, хто в полоні, ми всі чекаємо, молимося і кричимо за нього. За тих, хто воює, ми молимося і чекаємо, щоб вони повернулися живими. А зниклий безвісти — це щось між небом і землею. Ти ніхто. Просто була людина — і її немає. Ти як якийсь образ. Я навіть не можу пояснити, хто ти є.

Я, як мама, не можу допустити, щоб мій син був просто у статусі “зниклий безвісти”. Мій син або герой, який загинув захищаючи Україну, або полонений чи діючий військовий. Тільки не зниклий безвісти.

Я два роки не працювала, тому що не розуміла, що відбувається. А дочка мені говорила: “Мам, так не може бути”. Вона бачила, що зі мною щось відбувається, що я вже не така, якою мала би бути. Я тільки сиділа, читала Біблію і молилася. Я не розуміла, що відбувається. Коли я лягала спати, у мене постійно були думки про нього. І я постійно думала: “Мабуть, зранку він зателефонує. Може, він в обід напише. Може, зараз…”.

У нього завжди була щира посмішка. Він найкращий. І його побратими, яких я знаю, теж найкращі. Це хлопці, які прилетіли з-за кордону. У них була хороша освіта, робота, нормальне життя. Але вони вирішили піти до війська.

Що 72 хлопці могли зробити в Маріуполі, коли росіян була така велика кількість? А вони до цієї пори в полоні. Уже п’ятий рік. Сьогодні вже чотири роки, чотири місяці і двадцять днів, як я не знаю і не чую голосу свого сина.

Він такий харизматичний був. У нього було надзвичайне почуття гумору. Багато чого він взяв від мене, бо я завжди була такою позитивною. Але зараз життя змінилося. І щоб жити далі, я знову починаю сміятися, знову зустрічаюся з хорошими людьми. І ми надалі будемо боротися. За наших хлопців-азовців, за Маріуполь і за всіх зниклих безвісти.

Івано-Франківські