Вижив після катапультування й повернувся до служби: історія пілота 114-ї бригади Дмитра Шкаревського (ФОТО)

15 жовтня 2026 р. 16:59

15 жовтня 2026 р. 16:59

Капітан 114-ї бригади тактичної авіації Дмитро Шкаревський пройшов шлях від військового ліцею до бойових вильотів, а після катапультування та тривалої реабілітації продовжив службу в бригаді. Нині він працює у групі комунікацій, розповідає про роботу авіаторів і фіксує їхню службу на фото та відео.

Дмитро Шкаревський розповів, чому обрав професію військового льотчика, як змінилася тактична авіація після початку повномасштабного вторгнення, що пережив під час катапультування 10 лютого 2023 року та як відновлювався після поранення, пише Фіртка .

Також військовий поділився, що допомогло йому повернутися до повсякденного життя та що він хотів би сказати військовим, які лише починають реабілітацію.

«Батько наполіг: потрібно бути військовим льотчиком»

Ви пройшли класичний шлях: військовий ліцей, Харківський національний університет Повітряних Сил, служба в 114-й бригаді. Чому обрали саме цю діяльність?

Усе почалося ще у 2008 році. Ми з сім’єю відпочивали на морі, де батьки познайомилися з літнім чоловіком — військовим льотчиком на пенсії. Він розповідав захопливі історії, і мій батько загорівся ідеєю про літаки. У нього з’явився маленький план щодо мене.

Згодом виникла думка спочатку віддати мене до військового ліцею, а далі — як вийде. У 2010 році я вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, де провчився чотири роки. Після випуску були вагання: обирати цивільне життя чи продовжувати військовий шлях? Але батько наполіг: потрібно бути військовим льотчиком. Я склав іспити й вступив до Харківського університету Повітряних Сил.

За розподілом потрапив до Івано-Франківська. Я проходив тут практику, місто мені сподобалося і для життя, і для служби. З 2019 року й дотепер служу тут — і жодного разу про цей вибір не пошкодував.

«Це геть інша війна»

Ви виконували бойові вильоти в ООС у 2020 році, а у 2022-му зустріли повномасштабне вторгнення. Як із війною змінилася українська тактична авіація?

Активні бойові дії наша авіація вела у 2014–2015 роках. Мені розповідали про це в університеті — тоді війна була зовсім іншою. Коли у 2020 році я вперше потрапив на оперативні аеродроми, ми більше виконували завдання з ретрансляції, перевіряли ППО противника, здійснювали розвідувальні польоти. Прямої небезпеки, як зараз, не було.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, вже під час перших вильотів я зрозумів: це геть інша війна. Вороги не очікували, що, прилетівши на нашу територію, потраплять під такий щільний обстріл. Їм розповідали, що в нас немає ні ППО, ні авіації і що вони будуть господарювати в небі. Вони й досі намагаються щось зробити, але їм це не вдається.

«Часу на розпач не було: йшов виліт за вилітом»

У перші місяці загинули чимало ваших побратимів і однокурсників. Як вдавалося знаходити сили після таких новин і знову сідати в кабіну?

Наша авіаційна спільнота невелика. За роки служби ми постійно зустрічалися на спільних зборах, разом літали й спілкувалися. Усі знали один одного в обличчя чи за прізвищами.

Коли в перші дні й місяці почали гинути наші побратими — і з нашої бригади, і з інших підрозділів, — це сприймалося дуже важко. Усе відбувалося хаотично: постійні ризики, вильоти, і тут надходить звістка про загибель друга, з яким ти ще нещодавно готувався до параду на День Незалежності…

Втрата кожного пілота відчутна, адже на підготовку льотного складу йдуть роки. Коли дізнаєшся про загибель близької людини одразу після власного вильоту — це важко передати словами. Але часу на розпач не було: йшов виліт за вилітом. Доводилося просто жити й виконувати завдання далі. Ми всі боремося заради єдиної мети — перемоги. Згадувати й оплакувати будемо вже після її досягнення.

«Мені пощастило: після важкого інциденту я залишився живим»

Попри все, у вашому житті сталася й світла подія — народився син. Як батьківство змінює життя пілота?

Я став батьком уже після того, як завершив льотну справу. Якби я досі літав, то, напевно, ще більше прагнув би додому — до сина й дружини.

Усі події в житті стаються на краще. Мені пощастило: після важкого інциденту я залишився живим. Зараз продовжую службу у 114-й бригаді й маю змогу майже щодня бачити сім’ю. Бажаю кожному пілоту, щоб ротацій було менше, польоти відбувалися вже у мирний час, а кожен льотчик завжди повертався додому.

«На все пішло близько трьох секунд»

10 лютого 2023 року під час бойового завдання ви були змушені катапультуватися. Скільки часу є на таке рішення?

Коли сідаєш у кабіну, думаєш тільки про одне: виконати бойове завдання та повернутися додому. Того вечора росіяни знову масовано запускали «Шахеди» та ракети. О третій годині ночі мене підняли в небо для прикриття міста та збиття повітряних цілей.

Під час ураження ракети прямо переді мною стався вибух, і літак був пошкоджений. У когось у подібних ситуаціях є час на роздуми, а в мене були лічені секунди. Фахівці казали, що від вибуху в повітрі до падіння літака минуло всього шість секунд.

Для мене ж ці секунди здалися вічністю. Коли я зрозумів, що навколо полум’я і літак втрачено, думати мав лише про те, як відвести його від населеного пункту, вижити та повернутися додому. Я відвів літак і катапультувався. На все пішло близько трьох секунд.

«Рідні стіни дійсно лікують»

Потім була операція та довгий період реабілітації. Що виявилося найважчим у відновленні?

Найважчими були перші дні. Головний хірург поставив перед вибором: або робимо операцію і я вже наступного дня пробую ставати на ноги, або ж проводимо чотири місяці в ліжку без руху.

Пролежавши два дні без змоги піднятися, я зрозумів, що потрібна операція. Перші місяці були дуже тяжкими: рани боліли, пересуватися було складно, довелося наново вчитися ходити. Але коли після лікарень я повернувся до Франківська, вдома процес пішов набагато швидше. Рідні стіни дійсно лікують.

Що б ви порадили військовим, які зараз лише починають цей важкий шлях реабілітації?

Усе залежить від них самих, усе в їхніх руках. Головне — зробити перший крок, вірити в це, не забувати, заради чого все було зроблено, і рухатися далі. Потім неодмінно стане легше.

«Для мене честь висвітлювати роботу побратимів»

Зараз ви працюєте в групі комунікацій бригади. Як це — розповідати про війну через медіа та фотографію, маючи бойовий досвід?

Ще коли я літав, то у вільний час робив знімки й монтував відео. Коли після списання мені запропонували цю посаду, хобі перетворилося на професію.

Найголовніше — я залишився дотичним до авіації. Я постійно на аеродромі, біля літаків, спілкуюся з побратимами й роблю про них сюжети. Для мене честь висвітлювати їхню роботу, щоб люди бачили: попри війну, наша авіація живе, розвивається і примножується.

Що б ви побажали українцям?

Війна триває довго, і люди виснажені. Я хочу побажати тільки одного — триматися. Ми єдині й завжди будемо великою країною та великою сім’єю. Найголовніше зараз — не мати суперечок усередині держави, триматися разом і вірити в Збройні сили України. Все буде Україна.

«На фронті все просто: хто ворог, хто свій. У тилу — значно складніше», — нацгвардієць Руслан Павлов про війну та життя після неї

«Здавалося, що всі готові боротися. Виявилося — ні»: ветеран Максим Кремінь про службу, адаптацію та системні проблеми підтримки військових

Повернувся за пораненим та загинув: історія життя та чину прикарпатського бійця Миколи Прокопишина

Івано-Франківські