Ремонтував машини для побратимів і рятував їх під обстрілами: історія Володимира «Кабана» Білоскурського з Коломиї

28 жовтня 2026 р. 20:17

28 жовтня 2026 р. 20:17

У мирному житті Володимир Білоскурський із Коломиї працював водієм, їздив у міжнародні рейси та виховував сина. На війні став командиром і кулеметником, якого побратими знали за позивним «Кабан». Він ремонтував пошкоджену техніку, допомагав своїм бійцям і вирушав на небезпечні завдання, щоб урятувати інших. За свідченнями побратимів, у жовтні 2025 року Володимир загинув під час одного з таких виїздів на Запоріжжі.

Про це пише Галка з посиланням на Гуляйполе.City.

Із Коломиї — за кермо міжнародних автобусів

Володимир Білоскурський народився 1 листопада 1984 року в Коломиї. Він був наймолодшою дитиною в сім’ї та єдиним сином. Разом із ним зростали дві старші сестри — Марина й Наталія.

Після школи Володимир навчався в училищі, а у 18 років пішов на строкову військову службу, яку проходив в Умані.

Повернувшись додому, почав працювати водієм. Спершу керував міськими маршрутками, згодом — великими пасажирськими автобусами, на яких здійснював міжнародні рейси.

Під час пандемії коронавірусу змінив роботу та займався постачанням продуктів.

Рідні й друзі згадують його як добру, відкриту людину, яка завжди була готова допомогти. Попри кремезну статуру й майже двометровий зріст, Володимир мав лагідний характер.

Удома на нього чекали дружина Наталія та син Богдан, якого він ніжно називав Богдасиком. Нині хлопцеві 12 років.

Володимир був близьким і зі своїми сестрами, мамою та іншими родичами. Особливо любив маленького племінника Євгена, якого називав Євгесиком.

На війні став командиром «Кабаном»

Навесні 2022 року Володимир залишив цивільну роботу та долучився до захисту України.

Він воював на різних напрямках, а згодом став військовослужбовцем 77-го окремого батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, сформованого на Коломийщині.

У війську отримав позивний «Кабан». Побратими розповідають, що він добре пасував високому й міцному чоловікові.

Завдяки бойовому досвіду та вмінню працювати з людьми Володимир став командиром підрозділу. Водночас продовжував виконувати бойові завдання як кулеметник.

За спогадами військових, він намагався підтримувати своїх бійців навіть у найскладніших ситуаціях.

«Коли ставало по-справжньому страшно, ми дивилися на «Кабана». Його спокій та впевненість передавалися нам», — згадують побратими.

Міг відремонтувати машину навіть після обстрілу

Окремою пристрастю Володимира була техніка.

Досвід роботи водієм знадобився йому і на фронті. Коли бойові чи евакуаційні автомобілі виходили з ладу, він сам брався за ремонт.

За словами побратимів, Володимир відновлював машини, пошкоджені уламками та кулями, щоб вони знову могли виконувати завдання й евакуювати людей.

Любов до техніки поділяв і його швагро Тарас. Від початку повномасштабної війни він також допомагав військовим, ремонтуючи автомобілі для фронту.

Але допомога Володимира не обмежувалася технікою. Побратими згадують, що він купував за власні гроші продукти та необхідні речі для підрозділу. Для нього було важливо, щоб бійці мали все потрібне.

Військові розповідають і про його участь у небезпечних евакуаціях. Під час обстрілів він допомагав вивозити побратимів із позицій.

Останній виїзд під Полтавкою

У 2025 році підрозділ Володимира тримав оборону на Гуляйпільському напрямку Запорізької області.

Бої там були важкими. Російські війська обстрілювали українські позиції з артилерії, мінометів та застосовували керовані авіабомби.

За свідченнями побратимів, у ніч із 6 на 7 жовтня 2025 року поблизу села Полтавка Пологівського району кілька українських військових опинилися в небезпеці й потребували допомоги.

Володимир вирушив на порятунок своїх бійців.

Це був один із тих виїздів, коли потрібно було дістатися до побратимів під ворожим вогнем. За розповідями військовослужбовців, саме під час цього завдання «Кабан» загинув.

Йому було 40 років. До свого 41-го дня народження він не дожив менш ніж місяць.

Нагороди та пам’ять про «Кабана»

За свою службу Володимир Білоскурський отримав військові відзнаки.

Серед його нагород — «Залізний Хрест», медаль «За відвагу» та відзнака «Незламної перемоги».

У Володимира залишилися дружина Наталія, син Богдан, мама та дві сестри. Його батько помер під час повномасштабної війни, так і не дочекавшись повернення сина з фронту.

Для рідних Володимир назавжди залишиться турботливим чоловіком, батьком, сином і братом. Для побратимів — командиром, який умів підтримати, відремонтувати пошкоджену машину й прийти на допомогу в найнебезпечніший момент.

Івано-Франківські