“Хтось має лишити по собі слід”: Христина Дувірак: від малюнків під партою до розпису, який вцілів

01 листопада 2026 р. 21:34

01 листопада 2026 р. 21:34

У франківському закладі “Реберня” на стіні збереглося те, що могло зникнути безслідно: розпис колишнього дитячого кафе “Молочка”. Його створили художники Христина і Валерій Дувіраки ще за радянських часів, за мотивами української казки.

Багато монументальних робіт цих та інших майстрів того часу замалювали, перебілили чи замурували. Панно у “Молочці” вдалося вберегти: Христина сама знайшла телефон власника приміщення й переконала його, що така робота вартує того, щоб вона лишилася. Розпис підновили, а орендарі хочуть, щоб його доповнили сучасною темою. Про це все Христина Дувірак розповіла “Галці” в інтерв’ю.

Малювала на уроках замість писати

Христина Дувірак завжди любила малювати. В школі весь час щось малювала, ховала малюнки під парту на уроках — бо треба було щось писати, а вона не писала, а малювала.

Тоді навчалася в Чернієві, селі під Івано-Франківськом — батько був направлений туди на роботу директором школи. Перед восьмим класом молодший на рік хлопчик їй сказав: “Христя, в художню школу набирають дітей. Екзамени мають бути у травні”. Вона прийшла до тата й попросилась туди.

Обоє з товаришем поступили. Христина потрапила в спецгрупу, яку готували до вступу у середньошкільні заклади — технікуми чи училища.

“Чотири рази в тиждень їздила з Чернієва. Це був 1969-й рік. Тоді була дуже сильна повінь, і міст завалився. Їхала велосипедом до моста, з’їздила, ішла через кладку, в’їхала до аеропорту. В аеропорті батько домовився, що я там могла лишати ровер і сідала на автобус. Доїжджала до центру, йшла на вулицю Сірка, потім вона називалася Блакитна, там була художня школа”, — згадує художниця.

Після року навчання Христина Дувірак поступила в Косівський технікум, вибрала спеціальність — художню обробку шкіри. Там вони й познайомилися з чоловіком Валерієм Дувіраком.

“Він вчився. Його забрали до армії після першого курсу. Повернувся на другий курс до мене на курс. Так познайомилися. І так разом з 72-го року”.

Після навчання Валерій вступив у Львів, а Христина поїхала на шкіряну фабрику в Одесу. Працювала, правда, недовго — тільки рік. А потім подумала: “Та ні, треба йти вчитися далі”. Пішла на підготовчі курси в Одеський педінститут, там був художньо-графічний факультет.

Вступ до Львівського інституту

Спочатку всі абітурієнти готувалися малювати портрет. Приблизно за місяць до екзаменів оголосили, що замість портрета буде фігура. Христину це не збентежило.

“Мені після Косівського технікуму було все одно: ми там і фігури малювали, і портрети, все, що треба було малювати”.

Інакше повелися діти впливових людей, які готувалися лише до портрета: вони злякалися й того року не пішли на екзамени. А потім портрет повернули.

“Той портрет я, правда, намалювала не дуже добре, на три. Але пройшло”.

За живопис теж була трійка, за композицію і твір четвірки, а три усні предмети (українську мову, літературу, історію) вона склала на п’ять. Середній бал за шість екзаменів вийшов чотири.

Документи Христина спершу подала на ткацтво, але Валерій порадив інакше. Він дзвонить і каже: “Та ні, ти давай міняй на моделювання одягу”.

Так вона й закінчила факультет моделювання одягу.

Монументальний цех

Валерій закінчив інститут на рік раніше, і його направили на роботу в Івано-Франківськ. Христину за ним, “як жінку за чоловіком”, направили туди ж. Обох зарахували до монументального цеху.

Першою роботою Валери стала мозаїка. Була середина серпня, і ескіз він зробив швидко, але на затвердження пішов час. Тоді проєкти не затверджував сам директор закладу: їх подавали на художню раду, а великі за кошторисом ще й возили до Києва. Христина в той час навчалася на останньому курсі, де лекцій уже майже не було, і попросилася допомагати.

Тим часом наближалася зима.

“Це вже жовтень, а в горах до середини жовтня випав сніг. Під час морозів робити мозаїку — це катастрофа”.

Досвід монументальної роботи в Христини був ще зі студентських літ.

“Ми як студенти три літа працювали в Сибіру. Це називалося студентські будівельні загони”.

Туди їхали майбутні лікарі, які стежили, щоб люди не заражалися, наприклад, опісторхозом від недосмаженої річкової риби. Їхали й інженери, які будували. А художники робили оформлення: в Нефтегорську в будинку культури мозаїку і розписи, на автопавільйонах мозаїки. Ще двічі вони працювали в Ханти-Мансійську.

Мозаїку набирають або з брекчі, невеликих різнокольорових плиточок, або зі смальти, тобто вареного скла, яке треба колоти на дрібні шматочки. Потрібна вправність. У Христини були спеціальні напальчники, молоточок із зазубреною побідитовою насадкою і така сама підставка. Колола вона нарівні з колегами, і ті бачили, що вона робить це самостійно. Удвох смальту колоти швидше.

Так тривало до народження сина. Перші три місяці вагітності Христина ще працювала разом із чоловіком над розписом у Трускавці, в бюветі мінеральних вод.

“Розпис був над дверима, від чотирьох до семи метрів заввишки, і по риштуванню треба було лазити. Я вагітна туди лазила і нічого. Працювали”.

Цієї роботи вже немає. Вони писали по стіні, а не на воску, а в бюветі випарювалася вода, яка псувала стіни. Стіну пізніше перебілили.

Ідеологія тверда, але тема українська

Затвердження проєктів на художній раді, а для великих об’єктів — у Києві, не заважало творчому процесу, каже Христина. Вимога була одна: ідеологія мала бути “твердою” — перевіряли, щоб не було нічого проти радянської влади. Але в межах цього художники завжди обирали українську тематику.

У Трускавці Валерій та Христина створювали розпис “Поливаний понеділок” — гуцульський звичай обливання водою на другий день Великодня. На стінах зобразили дівчину, яка несе воду з криниці, хлопців, що обливають дівчат, річку біля свята Івана Купала. Христина пояснює цей вибір через традиційне українське ставлення до води як до священної стихії.

Виставка, заради якої втекли з уроків й відбиток на свідомості

1973 року, коли вони ще вчилися, в Коломийському музеї Гуцульщини і Покуття відкрилася перша персональна виставка Михайла Біласа. Він мав жити в Трускавці й походив із Долинського району (там тепер діє його музей). Христина згадує його як художника, який єдиний в історії Львівського інституту захистив дві дипломні роботи.

“Ми втекли з уроків і поїхали на ту виставку. Звичайно, нам потім влетіло”.

Враження вона описує як переломне.

“Ця виставка дала нам такий творчий напрям, що ніяка академічна освіта так не дає. Треба щось побачити, щоб воно відбилося у свідомості”.

Христина каже, що Білас перетворив знайоме: ліжник, різьбу, вишивку на високе мистецтво. Один ліжник нагадував килим із різнокольорових брязок, а гобелен із жінкою й дитиною був виткатий, а не виписаний. Христина тоді вже працювала на шкіряній фабриці й зробила Валері портмоне з відтиснутим і розмальованим зображенням, яке побачила на виставці.

Трускавецький розпис вони виконали в Біласовій манері. Художник, як виявилося, до них заходив.

“Його сестра працювала в бюветі прибиральницею. Вона розповіла, що він приходив кілька разів, сидів і дивився, як ми робимо, і казав, що якби щось було недобре, то він би сказав. Ми цього не знали, нам сказали вже після того, як закінчили”.

За словами Христини, роботи Біласа мало показували по виставках саме через його проукраїнську орієнтацію.

З цього Христина переходить до ширшої теми: у народному мистецтві українці завжди прагнули прикрашати.

“Дуже творчий народ. Ми все хочемо прикрасити. Сорочка має бути вишита”.

Христина тут згадує про жінку, яка жила з нею на квартирі в Косові: після виселень у неї відібрали хату, і вона мешкала по людях.

“Вона цілими днями вишивала. Рушник вишивала за тиждень. Це феноменально. Їй ніколи не було нудно, нудилася тільки в неділю, коли не можна вишивати”.

“Молочка”: розпис, який вцілів

Після Трускавця молодим художникам дали наступний великий об’єкт — дитяче кафе, та сама Молочка в Івано-Франківську. Об’єкт був складний, його треба було довго затверджувати.

Частину старших колег це дратувало: за словами Христини, великі об’єкти зазвичай діставалися “маститим”, і конкуренція була постійною. Коли роботу приймала комісія з Києва, реакція була інша.

“Приїхали й кажуть: “Тут премію треба давати”. Дивіться, яка гарна робота”.

Премії не дали, але затвердили за третьою категорією й заплатили трохи більше.

Із затвердженням проблем не було: кафе мало бути дитяче, тому за основу взяли українську казку, і чіплятися було нема до чого. Єдиною противницею була партійна секретарка Галина Ліхачова. Христина зауважує, що вона не була українкою, і пригадує її зневажливе ставлення до “пархатих і гуцулів”. Натомість перший секретар Скиба, за її словами, хотів, щоб усе було українським. Так само вона згадує секретаря міськкому Федорчука.

Про сам настрій на кафе Христина каже просто: робочий. Працювали цілу зиму, було холодно. До команди взяли Славка Соколана, який щойно закінчив інститут і не мав роботи.

Ця робота досі прикращає новий заклад “Реберня”. Збереглася робота завдяки техніці: розпис виконано на воску, а віск надійно тримає фарбу.

Власник приміщення Костянтин Бородайко дозволив доробити те, що є, але орендарі взяли приміщення на п’ятнадцять років і хочуть сучасної тематики. Вони замовили розпис для цокольного поверху, який поки що завішений шторкою. Просили космонавта й “Бітлз”. Христина запропонувала своє.

“Я кажу: “Бітли бітлами, але в нас є Вакарчук, “Піккардійська терція”, Майдан. Це добре, що ми у світі, але треба згадувати більше своє. Не треба робити той американізм, ми абсолютно не гірші, а в деяких випадках навіть краще. Просто нам треба це пам’ятати і розвивати своє”.

Але були й інші історії

Інша історія сталася пізніше. На Стометрівці Валерію замовили панно для кафе “Коровай”. Він хотів зобразити гуцульську пару в святковому вбранні: чоловіка в сірій вишитому свиті, дівчину в білій гуні. Ліхачова відмовила.

“Вона сказала: “Ні, цього не буде, нащо нам знову цих гуцулів”.

Роботу віддали іншому художнику, він намалював, щоб догодити. Те панно пізніше перемалювали, а кафе вже немає.

Як платили художникам

У Радянському Союзі художники не мали щомісячної зарплати: платили за виконану роботу. Спеціальна комісія розподіляла замовлення. Комусь діставалася мозаїка, але взимку й на вулиці її не зробиш, тому давали живописні роботи: копії для продажу, портрети передовиків, оздоблення цехів і шкіл. Школи самі не платили. За кожною закріплювали підприємство, наприклад радіозавод, і воно оплачувало розпис.

“Ми малюємо, здаємо, художня рада приймає, видають рахунок організації, та платить. І тільки після цього ти можеш отримати свою зарплату”.

Через це за рік могло бути дві-три зарплати, а в багатьох були проблеми з пенсіями. Художники вчилися економити, бо не знали, коли буде наступна робота. Христина вважає, що це підсилювало конкуренцію: кожен хотів урвати якомога більше.

Школа, де вона й досі підновлює стіни

Багато робіт збереглося у франківських школах. Панно у 21-й школі посіріло, але хтось його підновив: знизу перемалював маки, замалював портрети Горького. Там були Коперник, Горький, Шевченко. У 20-й частину стіни зафарбували білим. У 25-й роботу видно досі, хоча вона потребує оновлення, бо в школи немає грошей.

Про радянську символіку Христина каже, що їх “не відзначували”, а коли треба було, змінювали легко. Портрет Леніна можна перемалювати, наприклад, на книжку з українським написом.

“Ми це хитро робили, бо не хотілося робити такі речі”.

У 22-й школі, де вона працює, Христина сама стежить за розписами й підновлює їх на канікулах за власний рахунок, “щоб школа мала нормальний вигляд”. Збереглися розписи на третьому поверсі: у кабінеті історії Довбуш з опришками й Коліївщина, у кабінеті християнської етики Ісус Христос і Богородиця з дитиною. Розпис “Срібний вік російської літератури” для кабінету зарубіжної літератури замалювали, і там тепер кабінет української мови з українськими висловами.

Викладати ж Христина почала не за планом.

“Після 91-го року мистецтво в Україні стало нікому не потрібне. Грошей нема, ніхто картин не купує, комбінат майже не працює, зарплати нема”.

1994 року директорка замовила їм оформлення кабінетів української мови й узяла Христину на півставки дизайнером. Це було порятунком, бо навіть за квартиру платити не було чим. Потім директорка сказала, що одна вчителька виїжджає до Канади й звільняється місце вчителя образотворчого мистецтво. Христина вагалася: педагогіки й психології її не вчили.

“Я іду й думаю: треба шукати в бібліотеці, як тих дітей вчити. Приходжу додому, а дочка каже: “Мам, дзвонила директорка, хоче, щоб ти передзвонила”. Я передзвонила: завтра на роботу. Мене вихрестили на вчительку. Дали всі сьомі класи. Сьомий клас — це найгірше, що може бути: з п’ятого вийшли, до дев’ятого ще далеко, і вони всі хочуть на мені щось випробувати”.

Сім паралельних класів. Деякі учні потім привели до неї вже своїх дітей.

На питання, чого її навчила робота з дітьми, Христина відповідає, що головне правило одне.

“Ніколи не пхатися в дитячу роботу. Дитина має намалювати сама, так як вона це бачить. Те, що бачу я, вона бачить інакше”.

Вона пояснює на прикладі: у групі п’ятнадцять учнів малюють одну постановку з трьох предметів, а кожен малюнок вийде різний, і це нормально.

“Дивлюся на дитячий олівцевий малюнок, уявляю, як воно має бути в кольорі, а дитина малює зовсім інакше. Я відкриваю рота. Деколи вчишся: а, може, й справді так було”.

Малювання як окремий предмет закінчується в сьомому класі. У старших класах є мистецтво як теорія: у восьмому проходять давній світ, Єгипет, Грецію, Візантію, до бароко й класицизму, у дев’ятому кінець XIX і XX століття, у десятому й одинадцятому африканське, американське, латиноамериканське й сучасне європейське мистецтво. Багато з цього Христину саму ніколи не вчили, тож вона опановувала програму самостійно. Мотивація в дітей різна, але загальна освіта, на її думку, потрібна.

“Щоб потім не валили стіни видатних художників і не знищували тоді, коли треба зберігати. Бо хтось має лишити по собі слід у цьому житті”.

Двоє художників в одній родині

Христина каже, що конкуренції між ними нема: Валерія вона вважає талановитішим.

“Він за що б не брався, в нього все получається. А з живописом у мене складності з відчуттям кольору. Я ніколи в житті не зможу два кольори поставити так, як він, щоб воно грало”.

Критику вони підтримують одне в одного. Коли їй не вдається зрозуміти, як щось зробити, вона питає в чоловіка. А коли він увесь час працює над одним полотном, окові стає легше проґавити помилку, тоді слово бере вона.

“Коли весь час малюєш, малюєш, малюєш, то можеш щось не роздивитися, а збоку глянеш — оце не добре. Я кажу: “Ти розумієш, це не добре. Я не знаю, як воно має бути, але не так. Спробуй переробити””.

Роздуми про те, чому не вміємо цінувати

Христина ділиться, що не всім її роботам пощастило. Жінка згадує велике керамічне панно Опанаса Заливахи. Христина розповідає, як проходила повз будівлю, де тепер Кредобанк.

“Раніше там був інший банк, а ще раніше квітковий магазин. Посередині відкрилася фотографія Назаренка, а з краю був квітковий магазин. Там було величезне керамічне панно Заливахи. Я зайшла, а його там нема”.

Вважали, що панно зашили стіною. Будівельники це заперечили.

“Кажуть: “Ні, там стіна бетонна, ми показували”. А де ж воно ділося?”.

Остаточної відповіді нема, а надія лишається.

“Це не кінець. Може, воно там лишилося замуроване, промурували другу стіну. Треба ще добиратися, де воно є”.

Причину таких втрат Христина бачить у ставленні до минулого.

“Люди не вміють цінувати те, що було. Їм здається, що все, що було раніше, то було погано”.

Вона порівнює це зі знищенням ідолів, яким молився народ, коли прийшло християнство, і додає, що після розпаду Радянського Союзу сталося те саме.

“Не все ж було погане. Щось можна було лишити, те, що було нормальне. Але хтось на тому хоче заробити, і давай швидко знищувати”.

Христина критично оцінює сучасну реконструкцію історичної частини міста, зокрема “Дністра”, вежі, пропорції якої, на її погляд, спотворили при переробці. Вона наголошує, що втрачається автентичність — можливість сказати, що саме в цьому місці була проголошена ЗУНР чи відбулася інша конкретна історична подія.

Ця критика поширюється і на реставрацію церковних розписів. Христина розповідає історію розписів Модеста Сосенка, художника з Рожнятівщини, учня і протеже митрополита Андрея Шептицького, у церкві в Славську. Місцевий священник, за словами Христини, домовився з художниками без спеціальної мистецької освіти повністю зняти автентичні розписи Сосенка і замінити їх новими роботами, заявленими як “кращі”. Мистецька спільнота Львівщини виступила проти цього рішення.

Христина наголошує на принциповій різниці між реставрацією і повною заміною оригіналу копією. Навіть коли художник відтворює власну більш ранню роботу, результат втрачає енергетику оригіналу — тим більше, коли роботу переробляє інша людина, яка не поділяє світовідчуття першого автора.

Христина також згадує Андрея Шептицького як самого здібного живописця — у львівському музеї його імені колись висіли два його особисті пейзажі, тепер прибрані зі стін, за її словами, “сховані”. Вона пов’язує культурний рівень Шептицького з традицією мистецької освіти в духовних семінаріях того часу, де вивчали історію мистецтва — готику, бароко, ренесанс, класицизм.

На питання, чому в нас так стається, Христина відповідає історично.

“Радянська влада вбила в українцях бажання виділятися. На початку XX століття дали розвинутися і живопису, і літературі, і театру. А потім зрозуміли, що українці занадто випендрюються. І Голодомор, і знищення будинку “Слово” в Харкові, і художників, і музикантів”.

Ще одна сторона цього — те, що українцям казали, ніби у нас власної культури нема.

“А коли слухаєш хор “Гомін”, як вони співають давні колядки, то дрож бере, бо воно йде з глибини”.

Свою віру в відродження Христина пов’язує з війною й каже, що культура розвиватиметься неминуче. Й тут навіть не спине цей процес розвиток штучного інтелекту. Ставлення Христини до ШІ спокійне, але чітке.

“Людський мозок може придумати те, чого не було. ШІ може використати тільки те, що туди заклали. Модифікацію зробить, і якісно, а нового не придумає”.

Вона розповідає про африканську колекцію одягу, створену ШІ: орнаменти й кольори гарні, але…

“Воно гарне, але воно не живе”.

Те саме, за її словами, відбувається з українською вишивкою.

“ШІ видає український костюм, а я бачу, що такого не могло бути. Коричневих кольорів у наших вишивках взагалі не було, а тепер у них повно коричневого”.

Те саме вона бачить і в машинній вишивці. Ручна сорочка в салоні коштує 24–26 тисяч гривень, машинна – близько шести з половиною. Остання груба, “кусає”, і в ній нема енергетики.

Христина переконана, що збереження залежить від кожного. Свої роботи після виставок вони частково дарують музею, де та виставка відбулася, бо так речі точно вціліють.

“Якщо хтось купить і повісить у хаті, воно повисить. А в музеї воно зберігається. Наше мистецтво проб’ється. Головне, щоб війна скінчилася. Мені одна дівчинка каже: «моя мама, коли бабця вмерла, всі такі сорочки кинула в піч. Якби знала, що то цінність! Може, сорочка надірвана, але орнамент безцінний. Його треба було зберегти, відшити собі другу, а не калічити»”.

Виношувати довше, ніж вирізати

Крім розписів і мозаїки, Христина Дувірак працює у витинанці. На роботу іде небагато часу, але їй передує довге виношування.

“Поки народиться ідея, як воно має бути, це може бути довго. А саме вирізання займає тиждень, деколи більше, якщо велика. Менша виходить за кілька днів. Усе залежить від розміру і складності”.

Раніше вона вирізала двосторонні витинанки з тонкого паперу, але з часом від нього відмовилася.

“Тонкий папір дуже нетривкий, часто рветься, шкода праці. Я беру товстіший, але він потребує більшої сили і часу для вирізання”.

Готову витинанку ставлять під скло, і тоді вона добре тримається. Найбільша проблема з великими роботами на ватмані: їх ніде зберігати.

“Рулони паперу не лежатимуть, потім їх не розправиш, і естетичного вигляду вже не буде. Мені треба велика майстерня. У старій хаті була висока стеля, і їх можна було чіпляти на стіну. А тут стіна 2,20, будинок збудували низький”.

Тому великі роботи вона робить здебільшого на замовлення або на виставку, щоб їх потім хтось забрав.

Улюблені роботи

На запитання про улюблені серії Христина відповідає, що це залежить від дня.

“Сьогодні воно улюблене, а потім минає якийсь час, і вже ні”.

З робіт чоловіка вона називає “Гуцулію” й “Єврейські наспіви”, виконані на левкасі, а також диптих про Довбуша і Дзвінку. Недавно він створив пару робіт, які виросли з пісні. Христину так вразила пісня про ворожку, що вона кілька разів дала її послухати Валері й переписала йому слова.

“Він створив ворожку, стару і молоду. Потім зробив до неї пару, мольфара. Ворожку купили, і вона поїхала до Києва, а мольфар лишився”.

З власних витинанок вона найбільше любить Берегиню й Велеса. Їх вона відправила до Самбірського музею Бойківщини.

Є в неї цикл із трьох пір року: весна, осінь і зима. Христина пояснює чому.

“Колись у наших краях розуміння літа не було. Була весна, була осінь і була зима. Весняний цикл, осінній цикл і зимовий”.

Два великодні триптихи, “Великдень”, “Івана Купала” і “Колядники”, розійшлися: одну роботу купили, іншу вона обміняла на матеріали.

Чи треба переосмислювати війну в мистецтві згодом, чи фіксувати її одразу, Христина не знає однозначно.

“Кожен має свої відчуття, і в кожного створюється свій образ. Хтось уявляє війну як дитину, хтось як розвалені будинки”.

Найгостріше, на її думку, це відчуває харківський художник Нікіта Тітов. Вона стежить за ним у фейсбуці: коли Харків бомбили, він за кілька годин випустив готову роботу.

“Він не промальовує, у нього нема картини. Є люди, що пишуть повісті, а є ті, що вміють скласти афоризм. Ось він як Стефаник, афоризми складає. Але це так влучно, що одразу створюється образ: лампочка, яку розбомбили, а в ній образ ангела чи дітей”.

Свою головну умову вона формулює просто.

“Якщо людина в цьому живе й цим переживає, вона ті почуття зуміє передати”.

Сама Христина відгукнулася на війну витинанками. Одну, “Україна переможе”, вона подарувала музею: на білому тлі прорізаний голуб, у ньому маленькі пташенята, і посередині слова, просто прорізані в папері.

“А на чорному тлі сіро-червоні орли, з одного корона падає. Ще там сірі хрести, бо вони сіють смерть”.

Ще дві роботи зроблено під впливом Тітова: тризуб у вигляді сокола нападає на двоголового орла. Третя ще не вдалася.

“Я хотіла, щоб наша писанка розбивала їхню матрьошку на частини. Але не цілком зрозуміло, що це матрьошка. Треба ще попрацювати”.

Витримати

Христина каже, що їй важко щось переосмислювати. Тут же вона розповідає про особисте.

“У нас син на війні пропав безвісти. Це звичайно накладає свій відбиток. Але я розумію, що ми переможемо. Якщо його вже нема, ми нічого з цим не зробимо, Бог знав, що робив. А якщо він усе-таки є, я дуже сподіваюся, що його не будуть так катувати, як розказують хлопці”.

Вона переказує слова знайомої художниці, яка радить вірити твердо, щоб Бог допомагав за віру. Їй близьке це розуміння.

Про те, як жити далі, вона говорить без пафосу.

“Нам треба витримати і вижити. Ми маємо бути оптимістичні. Живемо в складних умовах, але живемо, підтримуємо традиції, будемо це робити далі й плакати не будемо, бо будемо щось робити. Так як княгиня Ольга: пережила смерть свого чоловіка і знищила ворогів. Нам так само треба витримати й жити далі”.

А ціну вона називає чесно.

“Ціна страшна, але ніхто волю на блюдечку не подає. Те, що ми отримали в 91-му, ми, не подумавши, не зуміли вберегти, тож тепер мусимо виборювати”.

• На сесії облради нагородили діячів культури, спорту та місцевого самоврядування
• Франківська художниця поділилася секретами створення унікальних витинанок (ВІДЕО)

Івано-Франківські