«Я б хотів, щоб ветерана зустрічали з повагою і розумінням»: як Андрій Дем’янчук повертається до цивільного життя

02 листопада 2026 р. 16:29

02 листопада 2026 р. 16:29

38-річний Андрій Дем’янчук після майже чотирьох років служби повернувся до цивільного життя, родини та роботи в освітній галузі. Він знову очолив місцевий комітет Профспілки працівників освіти і науки України, проводить час із дружиною та дітьми, відвідує театр і їздить на дачу.

Водночас адаптація до життя після фронту потребувала від нього чималої роботи над собою. Серед труднощів — звикання до великої кількості людей, бюрократія під час оформлення пільг і зміна стосунків із найближчими.

Історію ветерана розповіли в межах всеукраїнської інформаційної кампанії «Приємно познайомитися, знову» . Проєкт покликаний підтримати родини ветеранів і ветеранок та допомогти їм відновити стосунки з найближчими після повернення з війни.

«На службі спину прикривали побратими, а тут ти полишений сам на себе»

Андрій Дем’янчук пішов добровольцем у перший день повномасштабного вторгнення. Після майже чотирьох років служби 25 листопада 2025 року він демобілізувався та повернувся до цивільного життя.

Розповідаючи про цей досвід, Андрій спершу згадує не позитивні зміни, а те, що його обурює. Зокрема, ставлення частини суспільства до військових, які повернулися з фронту.

«Часом ловиш промовисті погляди на вулиці: мовляв, з виду молодий пацан, але чому ти не там?», — розповідає він.

Сам Андрій не надто прихильний до слова «ветеран» — каже: «Ну, який з мене ветеран». Однак визнає, що після повернення відчув різницю між військовим і цивільним середовищем: на службі спину прикривали побратими, а в тилу людина нерідко залишається сам на сам зі своїми труднощами.

Однією з найбільших проблем Дем’янчук називає бюрократію під час оформлення пільг. За його словами, щоб отримати необхідну послугу, ветеранам доводиться збирати численні документи та переходити з одного кабінету в інший.

«Щоб ті таки пільги оформити, ти отримуєш списочок. І щоб закрити бодай один пункт того списочка, мусиш зібрати стос паперів, бігаєш з кабінету в кабінет.

А дехто з хлопців повертається — будемо говорити як є — без рук, без ніг. І їм бігати за цими папірцями. Це просто ганьба. Чому б не цифровізувати ці процеси?», — обурюється Андрій.

Після повернення чоловікові також було непросто звикнути до великої кількості людей на вулицях Івано-Франківська. Зокрема, дискомфорт викликали гучна музика, концерти та розваги неподалік від інсталяцій, присвячених пам’яті полеглих захисників і захисниць.

З часом, більше спілкуючись із містянами, Андрій почав інакше сприймати цивільне середовище. Він дізнавався про людей, які працюють на оборонних підприємствах, волонтерять і допомагають війську.

Водночас із російською мовою на вулицях рідного міста ветеран миритися не готовий. Якщо чує її, може зробити зауваження. Переконаний: «суспільство має максимально від’єднатися від москалів».

Після повернення Андрій почав більше часу приділяти родині

Однією з найбільших змін після демобілізації стало нове ставлення Андрія до часу, який він проводить із близькими.

«Я пішов добровольцем у перший день повномасштабної війни з головною метою — захистити сім’ю. Цей пріоритет завжди буде незмінним», — каже чоловік.

Після повернення він заново вчиться взаємодіяти з найріднішими. Знаходить компроміси з дружиною Олександрою, шукає підхожих слів для дітей — 16-річного Артема та 13-річної Єлизавети. За час батькової служби вони подорослішали й стали підлітками.

Андрій згадує, що раніше, коли приїздив додому на кілька днів, родини військових часто зустрічалися разом. Тепер ситуація змінилася: чимало його фронтових товаришів розлучилися.

У родині Дем’янчуків важливими залишаються спілкування, взаєморозуміння та фізична близькість. Андрій досі пам’ятає обійми з рідними під час першої відпустки у 2022 році.

Дружина Олександра за освітою педагогиня, а для чоловіка — головна порадниця та людина, до якої він може звернутися по психологічну підтримку. Під час служби вона неодноразово приїздила до нього на передову. Нині жінка працює в Управлінні ветеранської політики Івано-Франківської ОДА.

«Було важко, скажу відверто, дуже важко. Але ми сідали і говорили. Завжди було розуміння, що у нас двоє дітей і їх треба поставити на ноги. Зрештою, не для того ми долали усі випробування, аби просто взяти й розбігтися», — розповідає Андрій.

Тепер він намагається більше часу проводити з родиною. Якщо раніше міг витрачати години на суперечки та переконування людей, то після повернення переосмислив свої пріоритети.

Дем’янчуки іноді відвідують драмтеатр, гуляють у парку або їдуть на дачу. Цього літа родина започаткувала традицію — щонайменше раз на тиждень проводити час на невеликій земельній ділянці. Там разом працюють, а потім п’ють каву та спілкуються.

Водночас Андрій залишає собі час наодинці. Щовечора з 21:00 до 22:00 рідні знають, що тата краще не турбувати. У цей час він сидить на балконі, дивиться на небо, обмірковує пережите та будує плани на майбутнє.

Повернення до роботи допомогло адаптуватися

Після демобілізації Андрій повернувся до своєї довоєнної роботи — очолив місцевий комітет Профспілки працівників освіти і науки України. Це громадська організація, де його вже двічі обирали головою.

До служби Дем’янчук вісім років викладав у школі географію, керував гуртком, а згодом працював у профспілці. Тож питання, куди повертатися після фронту, для нього не поставало.

25 листопада 2025 року Андрій демобілізувався, а вже в перший тиждень грудня зібрав нараду з колегами. Він переконаний, що швидке повернення до звичної роботи позитивно вплинуло на його психологічний стан.

«Не було часу на усілякі дурниці. Зібрався з мозгами — й одразу в роботу. Я знав, що маю забезпечувати сім’ю, тож часу на пошуки себе не було. Сім’я на першому місці. Дружина, діти, їхнє благополуччя. Все решта, будьмо відверті, другорядне», — каже ветеран.

Робота в профспілці передбачає спілкування з трудовими колективами, розгляд звернень і діалоги з органами влади. Андрій зізнається, що йому подобається працювати в освітній галузі, а підтримку колег він відчував навіть під час служби.

«Мені приємно працювати в освітній галузі. Тут інтелігентні, виважені люди. Усі чотири роки я відчував підтримку від колег — вони і потреби мого підрозділу закривали», — розповідає Дем’янчук.

У лютому 2025 року, ще перебуваючи на передовій, він на кілька днів приїхав на звітно-виборну кампанію профспілки. Тоді колеги вдруге обрали його головою організації.

«Ветерана мають зустрічати з повагою і розумінням»

Андрій розповідає про знайомого побратима, який після демобілізації у 2024 році намагався знайти роботу. Той проходив співбесіди в різних сферах, але отримував відмови. Одного разу навіть почув на свою адресу слово «контужений». Зрештою чоловік був змушений повернутися на фронт.

Дем’янчук вважає таке ставлення неприпустимим. На його думку, частина суспільства сприймає ветеранів як людей, які нібито принесли війну в цивільне життя.

«Ми ж не чорти з рогами, правда? А у нас чомусь, на превеликий жаль, частина суспільства сформувала таку думку: якщо ветеран, значить приніс нам сюди війну. Таке своєрідне клеймо», — говорить Андрій.

Він хотів би, щоб після повернення з війни військових зустрічали не зі співчуттям, а з повагою та розумінням того, що адаптація до цивільного життя може бути непростою.

«Я б хотів, щоб, коли ветеран повертається з війни, його зустрічали з розкритими обіймами, з розумінням того, що йому дуже непросто. Ні, співчуття не треба, цього якраз не можна. Але з повагою і розумінням», — наголошує він.

Таке ставлення, на думку Андрія, має проявлятися не лише в словах. Це і фаховий супровід від держави, і гідна оплата праці, і психологічна підтримка в колективах, і можливості для дозвілля, соціалізації та розвитку ветеранського бізнесу.

Не забуває Дем’янчук і про побратимів. Каже, що завжди готовий підтримати їх і допомогти, чим зможе.

«Хлопці, мій номер телефону у вас є. Можете дзвонити, писати. Чим зможу, як-то кажуть. Набагато легше, коли є підтримка побратимів. Коли ти не один».

Найважливішою опорою у своєму житті Андрій називає родину. Каже, що за будь-яких обставин варто шукати компроміси, аби зберегти стосунки з близькими.

«Найважливіша думка, яка зі мною все життя: сім’я — це найдорожче і за будь-яких обставин варто шукати компроміси, аби зберегти сім’ю. Ми маємо заради чого жити — заради наших дітей», — підсумовує ветеран.

Івано-Франківські