"Щоб було і місто, і село": як Ольга Кряжич виїхала із Сєвєродонецька і оселилася в Переяславі

05 вересня 2024 р. 18:35

05 вересня 2024 р. 18:35

Ольга Кряжич (54 роки) вимушено покинула рідну домівку ще на початку повномасштабної війни росії проти України. Після своєї Луганщини довелося шукати прихистку в різних місцях. Нині вже рік як проживає у Переяславі. За цей час знайшла тут житло, роботу і друзів, каже, що встигла полюбити наше маленьке містечко. Її історію розповідає Переяслав . City.

— Мабуть ніколи не забуду події 25 лютого 2022 року, – розповідає жінка. – Саме тоді ЗСУ з боями відійшли від Станиці Луганська й втомлені уночі прийшли у Сєвєродонецьк.

Вранці ми з дядьком побачили українську бойову машину і підійшли поцікавитися у військових: «Ви усе маєте, що потрібно? Їсти хочете?». Ті якось насторожено на нас подивилися, а я тоді їм пояснила: «Ми із "Просвіти", знаєте таких людей?». Після цього бійці стали більш довірливими, розговорилися, кажуть: «Є їжа, видали по мішку картоплі, щоб щось готували...» – «Що ж та картопля? А гаряча їжа? Зараз ми вас нагодуємо!».

Того ж дня ми саоморганізувалися, приєдналися інші просвітяни, прихожани ПЦУ, і заходилися збирати харчі для наших воїнів. Несли, що у кого було: консервацію, крупи, печиво, мед, консерви та ін. Потім скинулися грошима й пішли по продукти до супермаркету. Хліб та якісь солодощі, цигарки приносили їм щодня, щоб мали чим підкріпитися у будь-яку пору дня.

Життя ще у рідному місті. Осінь 2021 р.

Потім знайшли казани на 10-12 літрів й у них варили хлопцям борщ, кашу, загортали голубці, тушкували картоплю. Одного разу я навіть піцу робила! Якось зварили обід, а один військовий був на чергуванні й не встиг поїсти. Несемо йому, а він вискакує до нас у капцях по снігу: «Зустрічаю вас, щоб не прогавити, бо борщу не дісталося, то першим вечерю отримаю. Допоможу каструлю донести, яка так смачно голубцями пахне!»

Через кілька днів до лав ЗСУ почали приєднуватися деякі жителі Сєвєродонецька. Місто стали обстрілювати із більшою силою. Підірвали газогін високого тиску, розбили ТЕЦ, СТКЕ. Намагалися бити туди, де найбільше скупчення людей, які стояли у чергах біля магазинів за продуктами.

Військові попросили, щоб ми їх залишили й відходили з міста, бо розуміли, що ворог вже промацав лінію оборони і вогонь ставатиме прицільніше. Нові райони Сєвєродонецька, через які йшла траса з Луганська, вже палали від прямих влучань – росіяни били по житлових кварталах прямим попаданням.

Я ледве встигла захватити із квартири теплий одяг. А інше важливе завжди носила із собою: ноутбук, документи та кішку Мусю, їй уже 15 років. Моя пухнаста розумниця перед обстрілами починала голосно нявкати, бігати, ніби вела ховатися.

Із уже палаючого міста я із ріднею виїздили автівкою. Їхали під мінометними обстрілами, прямуючи на Тернопільщину, де нас обіцяли прихистити. Ми як просвітяни підтримували розбудову української Церкви й мали ділові зв’язки із єпископом ПЦУ Афанасієм.

Коли розпочалися бойові дії, він запросив нас у своє село Оріховець. Там нас відразу жителі оточили турботою. Прийняли, немов рідних: несли нам молоко, яйця, картоплю та інші продукти, на свята пригощали смаколиками. Ми у свою чергу, брали участь у житті сільської громади та підключилися до волонтерської роботи. Так жили протягом року, поки з родичами не вирішили поміняти місце проживання на постійне.

Зустріч "просвітян" із пластунами. Сєвєродонецьк, 2020 р.

Перед війною я займалася науковою роботою у місті Київ. Тож хотілося мешкати десь ближче, щоб мати можливість їздити на роботу. Родичі наполягали, щоб оселитися в невеликому місті, аби одночасно було «і місто, і село», з гарною екологією, чудовою природою та цікавою і багатою історією.

Пам’ятаю, як ми приїхали до Переяслава спочатку оглянути місто, а потім одноголосно вирішили оселитися тут. Тим паче, що до Сєвєродонецька, навіть після його звільнення, повертатися буде нікуди – все спалене і розбите. Тож ми купили будиночок над Трубежем, неподалік луг, кращого місця для життя годі й шукати. Я на грядках вирощую огірки й помідори, а тітка у дворі плекає квіти. Сусіди – люди приємні. Згодом знайшла роботу у місцевому університеті, приємно працювати у дружньому колективі однодумців.

Протягом року відвідала центральну бібліотеку і подарувала їм книги, познайомилася із членами місцевої "Просвіти". Дуже сподобався музей, Заповіту Т.Г. Шевченка, на одному із заходів я там читала свої вірші. Незабутнє враження справило відвідання музею просто неба. Родина ходить у місцеві храми, вони у захваті від їх краси та кількості.

Проводжу багато часу біля річки Трубіж, маю там своє улюблене місце. Беру ноутбук, зручно вмощуюся на лавочці й так працюючи відпочиваю.

За цей час Переяслав уже вважаю своїм рідним містом. Приємно бачити, як вранці двірники прибирають вулиці та прибудинкові території. Місто чистеньке та охайне й затишне. Подобається, що містяни трепетно ставляться до постаті великого Кобзаря: знають його твори, біографію, сперечаються про факти із його життя, цитують вірші. Не шкодую, що саме тут оселилася.

Київські