Мрійник, спалений війною: спогади близьких про полеглого Захисника Олексія Савченка

11 жовтня 2024 р. 14:46

11 жовтня 2024 р. 14:46

Його сором'язливу й загадкову посмішку неможливо забути. Його відвага й мужність буде прикладом для кожного українця. Його ім'я навіки закарбоване в історії міста та країни, за які він віддав своє життя. За мужність і відвагу, вагомий внесок у оборону та визволення Харківської області командир відділення, молодший сержант Олексій Савченко був нагороджений медаллю «За визволення Харківської області».

У ньому поєднувалось, здавалося б на перший погляд, непоєднуване. Творчість і спорт, спокій та розміреність і жага до пригод. Спортивні тренажери в залі чи на спортмайданчиках, барабанні установки, мотоцикл, відеокамера... Все це оточувало його, надихало, наповнювало. Відданість своїм творчим справам, професіоналізм, любов до спорту були його незмінними партнерами протягом життя, захоплювали оточуючих та дарували безліч крутих емоцій кожному, хто був поряд з ним.

Але все лишилося в минулому, коли ворог прийшов на нашу землю. Не вагаючись ні хвилини, вже маючи хорошу професійну військову підготовку, він став на захист України. Лукас... Позивний, що назавжди залишиться в пам'яті кожного, хто знав його. Олексій Савченко, Герой, який залишив слід у серці кожного, з ким був знайомий.

4 вересня 2024 року став важким чорним днем для спецпідрозділу WASP, у складі якого Олексій боронив країну. Того дня під час виконання бойового завдання вони втратили двох відважних та відданих своїй справі бійців – Олексія Савченка (позивний Лукас) та Олександра Борисова (позивний Сова). Два надійних побратими, розумні та ініціативні воїни, готові йти на ризик заради інших. Вони повернулись додому «на щиті», Олександр до Львова, а Олексій – у рідний Фастів , в якому прожив більшу частину свого життя, адже народився Захисник у Шахтарську Донецької області, а частину дитинства провів у Генічеську на Херсонщині.

«Він з дитинства тягнувся до музики і спорту, - розповідає мама Захисника Елла. – Тато Олексія був барабанщиком і барабанні установки займали половину кімнати, в якій ми на той час жили. Тато ще малим садив його на коліна і вчив грати, а він навіть не завжди дотягувався, щоб паличками бити по барабану. Вони ще зазвичай накривали барабани тканиною, щоб сусідам не заважати, але коли вранці по телевізору показували ранкову передачу з музичним супроводом, тут їх вже було не спинити, били в ті барабани під музику, що чув весь будинок. Змалку тато його привчав і до спорту, часто можна було спостерігати як обоє роблять розтяжку, сідають на шпагат, навіть бойовими мистецтвами займались. А пізніше ми віддали його на гурток циркового мистецтва, там йому дуже подобалось. Лише коли переїхали в Фастів, довелося покинути ці заняття. Нам дали контакти такого гуртка в Києві, але часто возити ще малого Льошу на заняття до столиці було складно. Та він все рівно не покинув спорт, лише знайшов інші нові способи ним займатись».

Згодом, пригадує мама, до музики та спорту додалось нове захоплення – фото. На третьому курсі навчання Олексія в Національному університеті харчових технологій мамі зателефонували з навчального закладу і повідомили, що Олексій не відвідує заняття. Вона була дуже здивована, адже кожного дня рано-вранці він разом з нею їхав до Києва – вона на роботу, він на навчання. Але з’ясувалось, що замість лекцій в університеті хлопець відвідував фотовиставки, художні галереї та інші подібні місця, де знаходив натхнення та заряджався енергією мистецтва. Тому прийняв рішення перевестись на заочну форму навчання, піти працювати та мати більше часу на творчість.

«Він не соромився будь-якої роботи, - ділиться спогадами про сина пані Елла. – Працював і в комунальному підприємстві, і вантажником на місцевому пивзаводі, де згодом його як студента Університету харчових технологій поставили працювати на виробничих процесах. Дуже хотів бути самостійним, разом з другом зняв квартиру, з’їхав і почав жити окремо. Але інколи телефонував, запитував як і що приготувати їсти, я йому книги кулінарні давала, так і вчився та ставав дорослим».

Надзвичайно важливим захопленням, яке займало значну частину життя Лукаса, і яким згодом займався вже професійно, стала відеозйомка. «Я якось їду по місту в автобусі, - розповідає мама Олексія, - а позаду дві жінки сидять розмовляють про майбутнє весілля і одна другій радить дуже хорошого професійного відеографа. І я чую вона диктує номер телефону і каже «Олексій Савченко». Звісно, мені як мамі було дуже приємно чути такі позитивні відгуки і рекомендації від сторонніх людей, які були знайомі з творчими роботами сина».

Безумовно пишалась жінка і успіхами й досягненнями Лукаса вже під час повномасштабного вторгнення, адже бачила, яким мужнім та сміливим став син. Проте була спокійною лише тоді, коли син на кілька днів повертався у Фастів, навіть якщо весь цей вільний час був з друзями, а не вдома з нею. Але для мами у нього завжди були квіти: «Я завжди казала, що мені пощастило з чоловіками, - говорить мама Захисника, - і чоловік, і син завжди дарували квіти. Льоша одного разу, будучи десь далеко на позиціях, надіслав мені на роботу букет квітів. Це було так приємно і так надихнуло мене, що я записала для нього відео з подякою, щоб і йому зробити приємно. Бо син завжди був уважним та турботливим».

Автор: з архіву Героя

Таким же турботливим і водночас сміливим пам’ятає Олексія і сестра Альона, з якою хоч і були двоюрідними, але рідніше один одного не мали. «Це був найніжніший і найдобріший хлопчик, якого я знала, - пригадує Альона. – Льоша з батьками жив в Генічеську і з травня по серпень мене з Фастова відвозили туди. А коли мене не могли відвезти, то ми забирали його до нас у Фастів. І кожного разу, наші зустрічі і прощання супроводжувалися довгими обіймами і теплими словами. Але так було лише в перший і останній день приїзду, в інші дні ці милі дітки перетворювалися на невгамовні дві «шкоди», проте завжди один одного прикривали, один за одного стояли горою. Ми віддавали перевагу пригодницьким іграм, імітували навіть телешоу «Ключі від Форту Буаяр». Любили подорожі, навіть якщо це були лише так звані походи в садок на подвір’ї, де ми ще зі старої дідової шинелі зробили собі палатку. Часто уявляли себе супергероями і відважно рятували світ, інколи ці пригоди мали руйнівний характер, але нас завжди прикривала бабуня. До речі, у Льошика з нею був особливий зв'язок, і коли вона покинула цей світ – він особливо важко переживав цей біль. Будучи малими часто мріяли про те, як дружитимуть наші діти, які будуть у нас сім’ї, дім, собаки… просто… по-дитячому. Льоша хотів в нашому місті створити спортивний комплекс і збудувати сучасні спортмайданчики для дітей. Це була одна з його цілей, яку планував втілити після того як стане відомим режисером. І я впевнена, що йому б це все вдалося, бо за що б не брався все робив на найвищому рівні. Підтвердженням цьому є безліч відгуків людей, котрі запрошували Льошика в якості відеографа на свої свята чи інші заходи».

Сестра Захисника розповідає, що з дитинства Олексій був дуже творчим. Він любив якісну музику, і важливо, щоб вона лунала з великих колонок. А коли від маленької племінниці, яка почувши перші звуки композиції і впізнавши її, він почув «AC/DC», то був просто у захваті, що така малеча розуміється на хорошій музиці. Крім того, він дуже гарно малював і завжди відчував кожну свою картину. Альона згадує, як колись на Міжнародний жіночий день Льоша подарував намальовану власноруч картину їй, її мамі та бабусі. Зараз її бережуть як зіницю ока, вона стала сімейною реліквією в пам'ять про Олексія.

Коли родина Захисника з Генічеська переїхала до Фастова, Альона познайомила брата з друзями, які займались музикою та мали свій музичний гурт. Так Олексій став барабанщиком місцевого гурту «Квиток до завтра», а родина постійно отримувала запрошення на концерти, до яких юнак дуже серйозно і відповідально готувався. Лише коли запрошував на свої концерти, казав сестрі: «Ти тільки передай тітці Тані (мама Альони – примітка редакції), щоб не плакала на концерті». Бо тітка також надзвичайно пишалась талановитим племінником, та часто не могла стримати сліз радості і гордості за нього. А Лукас, в свою чергу, не любив, коли хтось плакав.

Автор: з архіву Героя

«Це був такий вогник оптимізму, - розповідає сестра Альона. – Він завжди казав, що все буде добре, що у нього все під контролем. Його усмішка завжди у мене перед очима. А коли емоції беруть гору – згадую його слова. Льошик дуже не любив, коли хтось плакав, і сам ніколи не скаржився та не падав духом. Я більш терплячої дитини в своєму житті не бачила. Пам’ятаю, як колись ще малим він проткнув стопу голкою з акації, та ще й дуже сильно. Проте навіть не заплакав, всіх від себе відігнав і лише татові моєму казав «дядя Льоня, дуйте, у Вас повітря більше». Навіть якщо йому було важко, він переживав складні моменти, ніколи не скаржився і не плакався. Вже в дорослому віці, коли він приїжджав до мене і просто довго мовчки стояв обіймав я розуміла, щось сталось і сильно гнітить, йому важко, але знала, що нічого не розповість, лише обійме, бо так йому легше».

Не розповідав Лукас рідним і про свій бойових шлях. Вони довгий час вважали, що він волонтерить, тому його немає в місті і з ним часом відсутній зв'язок. А Захисник в той час звільняв Київщину, а згодом нищив ворога на Миколаївщині та рідних землях Донбасу та Херсонщини. Проте, коли сестра дізналась, де насправді брат та чим займається, віднеслась з розумінням: «Я знала, чому він туди пішов. У нього завжди було загострене почуття справедливості. В ньому завжди була якась іскра довести цьому світу, що він чогось вартий. Навіть тоді, коли почався Євромайдан, Льошик був в перших рядах борців за справедливість. Певно, що пригодницькі фільми, які так любив, особливо «Зоряні війни», теж зіграли свою роль в цьому. Він хотів бути героєм, який рятує світ, небайдужою людиною до майбутнього і залишити слід після себе наступним поколінням. Навіть не дивлячись на свій «білий квиток» (військовий квиток призовників, які за станом здоров'я непридатні до військової служби – примітка редакції), він ще в 2014 році вступив до громадської патріотичної організації «Український легіон», в якому і пройшов військову підготовку».

Автор: з архіву Героя

«Лукас, член громадського об’єднання «Український Легіон», не завжди потрапляв на тренування підрозділу. Тренування відбувались в Києві на лівому березі, рано вранці, доїхати з Фастова не завжди вдавалося. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення і я розіслав повідомлення про збір, Лукас приїхав одразу. Весь шлях підрозділу, починаючи від отримання зброї в перші дні і очікування на штурм Києва - це шлях Лукаса, по якому він йшов, як справжній джедай, якого веде його сила і дух. І на цьому шляху він тепер назавжди, лише від 4 вересня 2024 року він зробив крок в небо», - розповідає командир підрозділу WASP Дмитро, позивний Оптиміст.

Дмитро зазначає, що Олексій завжди відрізнявся духом воїна, характером, дисциплінованістю і почуттям відповідальності. В підрозділі він з перших днів був одним з небагатьох, хто вмів «літати» на дронах, і це його вміння одразу знайшло собі бойове застосування. Нічого не заважало Захиснику і надалі працювати з БПЛА, окрім власного бажання потрапити до групи спеціального призначення. Тому як тільки в підрозділі розпочалась поглиблена підготовка групи спеціального призначення, Олексій одразу виявив бажання тренуватись і працювати в групі. Отримавши небхідні знання і досвід, він став одним з найкращих в групах і в спеціальній роботі.

Автор: з архіву Героя

«Посилення піхоти в Соледарі, дуже ефективні виходи з антидронною рушницею на позиції біля Торецька, зачистки островів в Херсоні, багато інших задач - все це Лукас робив спокійно, впевнено і професійно, - пригадує командир. – Коли він вже сам почав керувати групами, перше, що я відчув на собі - це те, як Лукас гостро відчуває відповідальність за інших, і як він на неї реагує. Як командир, я щоразу вислуховував питання, зауваження і заперечення одразу після того, як Лукас отримував задачу. Він настільки гостро сперечався кожен раз, що хлопці навіть намагались згладжувати тертя і гості кути між нами, які, як вони думали, виникали. Проте ніякого тертя і непорозумінь між нами не було і бути не могло по кількох причинах. По-перше, ми з Олексієм були разом з першого дня, і моє ставлення до нього було як до друга, побратима, брата в першу чергу. «Та це в нас сімейні сварки» казав Лукас хлопцям, коли вони нас намагались «помирити». По-друге, як тільки я зрозумів природу цих наших суперечок, мені цього стало достатньо, щоб видихнути і сприймати все по-філософськи, намагатись лише на користь спільній справі використовувати їх, незважаючи на кількість чи накал цих суперечок. До речі, цікавий момент - лише тоді я зрозумів, чому ще раніше, у харківську компанію, коли Лукас зі своїм напарником, з яким я поставив їх працювати разом на БПЛА, по черзі приходили до мене і казали «я не буду з ним більше працювати». Обоє вмотивовані, обоє з величезним відчуттям відповідальності і бажання результативно працювати. Добре, що я тоді не піддався, і вони продовжували працювати, сваритись…і показувати класні результати. Війна влаштована так, що не завжди «на щиті» повертаються непідготовлені. Інколи ти можеш бути найкращим, найпідготовленішим і найтренованішим, але тому шматку заліза, який прилітає з неба випадковим чином в ділянку посадки, все одно. Рівно так від нас пішли Лукас і Сова. Підготовлені, досвідчені, вмотивовані воїни, кістяк роти, навчені і треновані. Снаряд впав саме туди, де вони в той момент укрились від обстрілу. Олексій пройшов свій шлях, він переміг і залишиться переможцем назавжди, залишиться назавжди воїном. Зараз він лише приєднався до хлопців, які тримають небо над нашим підрозділом і над нашою країною. Наша задача - йти далі і виконувати ту роботу, яку розпочали разом».

Автор: з архіву Героя

«Ми не були знайомі до повномасштабного вторгнення, хоча й займались військовою підготовкою на базі Українського легіону. Не памʼятаю як саме ми з ним познайомились, але потрапили до однієї невеликої групи, що працювала з травня 2022 на Харківщині. Після цього були Донбас, Херсонщина, Курщина, - ділиться спогадами про Лукаса побратим з позивним Мао, кулеметник. – Яким він мені запамʼятався? Він любив життя, радів кожному прожитому дню і намагався жити на повну наскільки дозволяли наші умови. Памʼятаю, як після повернення вночі з одного виходу я мріяв тільки дістатися власного ліжка і заснути, а Лукас одразу після повернення взяв акустичну колонку і поїхав зустрічати світанок. Завжди був в доброму гуморі і мене постійно дивувало те, наскільки він залишається спокійним (принаймі здавався таким) перед черговою задачею. Лукас загинув, коли його група мала посилити нашу групу. На жаль, цього не сталося».

«За гарну фізичну форму та пропаганду спорту все ж таки зазначу, але описувати не буду, бо все було на видноті (тобто, по ньому видно). Дуже переймався, щоб рота, а особливо "новенькі", виходила на єдиний рівень бойової підготовки. І докладав до цього зусилля: брав участь у складанні програми, викладав. – розповідає побратим з позивним Дзиґа, водій та боєць групи. – Він був легкий на підйом і в плані дозвілля. Бувало, що вночі з бойових на ПТД (пункт тимчасової дислокації – примітка редакції) прибуваєш, а зранку вже у Лукаса двіж їхати в «цивілізацію» щось смачного поїсти. Компанійська людина, з добрим почуттям гумору. Згадуючи спілкування з ним, щось не виходить знайти ситуацію, коли б "смачно" посварилися. Хоча за весь час конфлікти і суперечки траплялися (життя є життя). А от так, щоб з «биттям горщиків», то не було. Ще нещодавно дізнався, що він системно підходив до свого розвитку і планів на майбутнє, з критеріями визначення успіхів на певному етапі і корегування цілей. Приємно також зазначити, що займався саморозвитком і в музиці, і в спорті, у військовій справі і в підготовці для післявоєнного життя. Розказуючи, хто ж такі побратими, можна описати Лукаса і буде «в точку».

Автор: з архіву Героя

«Ми познайомились в перші дні війни і одразу стрибнули в машину і поїхали виконувати нарізані нам тоді задачі, – розповідає боєць з позивним Гала, наразі командир взводу ПТРК (протитанкова керована ракета – примітка редакції). – Екіпаж з трьох людей. З них живим, наразі, залишився лише я. І це був найкайфовіший час. Ти не знаєш, що чекає попереду, але летиш, несешся назустріч і друзі, з якими ти вже став родиною, підтримують тебе і завжди за будь-який «кіпіш». Лукас завжди більше мовчав ніж говорив, був більше в собі і повним моїм антиподом, але одного разу я приніс йому «праніки» і він тепло обійняв і по-дитячому промовив «браааатік». З тих пір ми інакше як «братік» один до одного не звертались. Чомусь сталось так, хоча війна взагалі дивна штука і стається завжди не так, як ти собі плануєш, що наші стежки дещо розійшлись в плані роботи, але спільні задачі ми все ж виконували. І на кожному з виходів Лукас проявляв неабиякий професіоналізм і увагу до деталей, не покладаючись на фактор «якось буде». Він завжди хотів знати, хто працює, куди працює і навіщо це робить. На Харківському, Донецькому і Херсонському напрямках ми працювали разом і я брехатиму, якщо скажу, що з ним і побратимами було неспокійно. Це давно знайомі люди, з якими ми пройшли дуже довгий шлях, тому за будь-яких обставин, навіть за найгірших, нам будо спокійно, бо поряд були такі хлопці, як Лукас. На одному з виходів в Херсонській області, Лукас до останнього ховався в бліндажі, бо в нього не було чим нас пригостити. Він дійсно готовий був віддати останнє, аби зігріти друзів. Власне, останнє він і віддав. В тій посадці. Для мене він назавжди залишиться Братіком. Веселим, мовчазним і стриманим. Справжнім».

Саме таким мужнім, відважним героєм його запам’ятали побратими, які не один день пліч-о-пліч разом з ним нищили ворогів, звільняючи українські землі від російських окупантів. Олексій був справді відданою і надійною людиною, готовою на все заради своїх рідних і друзів. Багато веселих, щасливих, крутих і незабутніх моментів він залишив у спогадах всіх близьких йому людей.

Автор: з архіву Героя

«Льоша був різний як і всі ми. Колись веселий, колись сумний і у своїх роздумах про життя. Вірив, що треба бути на позитиві та йти вперед, не дивлячись ні на що. – ділиться спогадами про спільні миті з Олексієм колишня дружина Аня, з якою Лукас до останніх днів зберіг теплі дружні стосунки та яка завжди готова була прийти на допомогу і підтримати. – Обожнював фільми та мультики. Забороняв до нового року дивитися «Сам удома». Бо це був фільм для новорічної ночі! І дуже хотів побувати в готелі «Плаза» та на Таймс сквер. А мультик «Панда Кунг-фу» ми дивилися, напевно, більше сотні разів. І слова сенсея «Що було – загуло, що буде, те й буде. Ти цінуй, те що є, бо лиш сьогодні життя твоє!» стало і його девізом протягом життя. Я захоплювалась ним завжди, бо в одній людині було так багато різних граней. Талановитий і творчий. Пари, яким він створював весільні відео, навіть через 10 років вдячні йому і передивляються їх і нині. Це найбільш спортивна людина, яку я знала. Навіть на відпочинку в Єгипті він ходив до тренажерної зали, щоб не порушувати дисципліну. Після війни планував вчитися на режисера, щоб далі вже знімати фільми! А ще він був барабанщиком і просто обожнював музику! Вона весь час грала у нас в квартирі. Іноді ми танцювали під якийсь трек на кухні, поки готували вечерю і це були найкращі наші миті! Найулюбленішим його містом був Львів. І ми їхали туди не тільки гуляти гарними вуличками, але і ходити по всім тематичним закладам. Завжди заходили в копальню кави і брали Запаяну каву. А ввечері все завершувалося в Театрі пива «Правда», де грали живі музиканти. І там він кайфував найбільше, бо музика була його натхненням».

«Наша дружба почалася з музики. Як зараз пам’ятаю, сестра привела Льошу барабанщиком в наш гурт, і «понеслась», - розповідає друг Андрій. – Безліч концертів, фестивалів, нових пісень, записів на студіях. Потім він захопився бодібілдингом. Спорт в його житті не був чимось новим. З його слів, з дитинства тато привчав і мотивував його до спортивного та здорового способу життя. Згодом нас на деякий час розлучили рутинні справи, робота в різних місцях і спілкуватися ми стали дедалі менше. Але потім виявилось, що ми обоє захоплювались мотоциклами і майже одночасно вони з’явились у нас. Це була стара раритетна техніка, яку треба було більше ремонтувати ніж кататись, але ми долали всі труднощі разом, і знову в дорогу. Мріяли про хороші японські мотоцикли, але здійснити ці мрії вдалось значно пізніше. Фільми про яскраве майбутнє мотивували до нових звершень. Льоха був дуже легкий на підйом і наш спільний відпочинок завжди був активний, з безліччю пригод, приколів і незабутніх вражень. Навіть, коли почалась повномасштабна війна і він пішов захищати Україну, кожне його маленьке повернення додому повертало нас в ті щасливі безтурботні дні. Я кидав свою роботу, всі свої завдання, плани, щоб хоча би день-два приділити другу. І знов по колу – гра в теніс, мотики, виїзди в інше місто на каву, відео, які він так любив знімати. Сказати, що він був кращим другом – це не сказати нічого, інколи здавалося, що ми ніби брати-близнюки, стільки спільного ми мали. Звісно, ми мали купу спільних планів, після війни хотіли подорожувати, мріяли, наскільки це можливо, об’їздити весь світ. Нашим девізом було «тільки я, байк і дорога…». Але не судилося. За три дні до загибелі Льошка приїхав додому, вирвавшись на пару годин, але то були найцінніші години, хоча й не знали і не думали, що вони останні спільні. Хоча кожного разу, коли повертався в свій підрозділ, ми прощались як востаннє. В той день він ніби щось відчував. Дуже не хотів повертатись, але я не хотів відпускати його в ніч, тому і попросив, щоб виїхав до настання темряви. Обійняв на прощання і провів поглядом…В мене немає рідних братів, як і в нього. Але ми стали названими братами назавжди. В моєму серці Льоша завжди живий».

«Ми познайомились вже під час повномасштабної війни в соцмережах. Нас поєднав спорт, яким так захоплювався Льоша і яким я займаюсь професійно, - згадує близька подруга Алла. – В соцмережах ми спілкувались два-три місяці, а потім вперше зустрілись в Києві, коли він на кілька днів приїхав у відпустку. Довго гуляли набережною, розмовляли, здавалось, ніби знаємо один одного не кілька місяців, а усе життя. Часто починали діалог з одних і тих же слів, продовжували фразу один одного, і самі дивувались невже так буває. Складалось враження, ніби ми пазл, так все було легко. Мені з ним було просто і спокійно, відчувала себе кришталевою вазою, таким турботливим і уважним він був. Ми намагалися як можна частіше бачитись: або він приїздив у короткі відпустки, або я намагалась вирватись до нього хоч на пару днів, якомога ближче до того місця, де він був – Миколаїв, Херсон, Ніжин. Востаннє бачились третього серпня. Зустріч була дуже короткою, але такою потрібною для обох. Тоді Льоша дуже переймався через те, що останнім часом не мав можливості достатньо займатись спортом, в них були посилені тренування, з яких не міг відлучатись, а він дуже любив свободу і спорт. Про його загибель я дізналась дорогою до Варшави. Коли мені повідомили, що поховання відбудеться 6 вересня, я зрозуміла, що не встигну повернутись і попрощатись з ним, але коли дізналась, що похорон перенесли на один день пізніше, я побігла на найближчий автобус, до відправлення якого лишалось дві хвилини. Ми без проблем проїхали кордон, хоча дорогою до Польщі простояли в черзі на кордоні 5 годин. Мабуть щось допомагало мені повернутись до нього вчасно і провести його в останню путь. На похоронах я весь час тримала букет з жовтих троянд, бо лише жовті троянди або тюльпани він завжди мені дарував. І тоді мені здавалося, що я не букет обіймаю, я його обіймаю, а він мене. Я зустріла чоловіка, про якого можна лише мріяти, і не розумію, чому нам було відведено так мало часу побути разом».

Автор: з архіву Героя

«Ми познайомились ще в 2012 році, у мене тоді була персональна виставка в Фастові, на яку Олексій був запрошений. Згодом це дуже допомогло мені у виборі роботи, бо він порекомендував мене в Педагогічний музей України, де мене призначили на посаду головного художника музею. З того часу мій творчий шлях стрімко пішов угору. І завдяки йому я знала, що все, що роблю, недаремно, - розповідає подруга Тетяна, професійна художниця. – Коли почалась війна, мені запропонували намалювати картину військового для благодійного аукціону. І звісно ж я звернулась до Лукаса, щоб він вислав своє фото для картини. Він розповідав, що побратими півдня його одягали, споряджали, фотографували. А мені було так соромно, що вони витратили стільки часу на моє прохання. «Ти був настільки крутий, що я малювала тебе на полотнах» - писала я в своїх соцмережах, коли дізналась про його загибель. І він дійсно таким був, я не уявляла когось іншого для своїх портретів військових. На майстер-класах, які проводжу в своїй творчій студії (художня студія «Колорит» в Фастові – примітка редакції), ми з дітьми часто малювали для його підрозділу листівки, збирали кошти. А коли вони у відповідь надсилали фотозвіти - плакала від щастя й вдячності. Але спілкування з ним завжди було у веселих і яскравих фарбах. Навіть, коли він приїзджав у короткі відпустки з фронту, в розмовах з ним ніколи не відчувалось пригнічення чи смутку. Він навпаки ще підбадьорював. Лукас поклав своє життя за нас і нашу країну. І тепер я по-іншому сприймаю і намагаюсь проживати кожну хвилину свого життя, так як він, радіючи життю і цінуючи кожну його мить».

«Перший спогад про Льошика – це біла Нива. Тоді в нас ще ні в кого не було машини і він завжди нас усіх катав. І якось вже після першого знайомства з ним було дуже легко в спілкуванні, комфортно. Це був той друг, до якого не ревнує чоловік, - сміється подруга Олена, дружба з якою була перевірена багатьма роками та подіями. – Інколи навіть в спортзалі, куди ми ходили займатись, а Льошик був просто «повернутий» на спорті, тренер сміялась, що він моя подружка. Пам’ятаю, як Льоша знімав різні відео і показував, він дуже цим захопився. А тут якраз в моєї сестри мало бути весілля і ми вирішили запросити його знімати цю подію. Чувак дуже хвилювався, але готувався, взяв в оренду апаратуру, їздив навіть з моєю сестрою обирати весільну сукню, так ретельно підходив до цього. А потім ми дев’ять місяців чекали на відео, сміялись, що своє перше професійне відео він «виносив і народив як дитину». Але тоді, в 2013 році, це був просто нереальний ролик. І коли ми всі зібрались його подивитись, в цьому переконались. А я переконалась в тому, що у нього надзвичайно тонке відчуття стилю, він мав такі круті «незаїжджені» ідеї, своє якесь неповторне бачення. Навіть коли мене вмовив на фотосесію вагітності, я була вражена, як він побачив мене в кадрі. Ми з ним разом провели не одне весілля, я тамадувала, а він знімав церемонії. Кожна його відеоробота була несхожа на іншу, і хоча наші шляхи в професійній сфері розійшлися, я пишалась тим, що мала можливість з ним працювати і тим, з якими крутими і просунутими організаціями він почав співпрацювати. Але додам, що як в роботі, так і в житті він любив зберігати певну інтригу. З інтригою і пішов. Я постійно була в очікуванні, спочатку на кілька днів відпустки приїзжав чоловік, який також захищає Україну, він їхав, потім на кільки днів приїзжав Лукас і я завжди отримувала повідомлення «подружаня, їду додому, збирайся на каву». Син завжди просився зі мною на каву, бо коли сідав до Льошика в машину, той завжди казав йому, що в тій машині дитині можна все. А це «все» було розкидані по всій машині шоколадки, цукерки, жуйки, все, що люблять діти і все те, що любив і Лукас. А ще він обожнював фантастику і фільми цього жанру. Як тільки я сідала до нього в машину Льоша завжди починав розповідати якісь сюжети, про героїв цих фільмів. Я ж поняття не мала, про що він говорить. Але тільки з його розповідей і тому, що їздила з Лукасом я знала, хто такий Малюк Йода».

Автор: з архіву Героя

Дійсно, Малюк Йода був для Олексія одним з улюблених персонажів фільмів. А промовляючи відому з фільму фраза «Хай прибуде з тобою сила», яка означала побажання удачі при розлуці чи виникненні складного завдання, він вірив, що вона справді принесе адресату силу і мужність подолати перешкоди. Тому, певно, не дивно, що позивний, який Олексій обрав для себе, був також пов'язаний з улюбленими фільмами та героями (на честь американського режисера Джорджа Лукаса, творця фільму «Зоряні війни»).

Автор: з архіву Героя

Ця стаття мала бути написана про інше. Про успіхи й досягнення Олексія в теперішньому і плани й перспективи на майбутнє. Але аж ніяк не про Лукаса в минулому. Він мав би ще боронити Україну, захищати свій дім, повернутись до свого звичного життя, де на нього чекали друзі й близькі. Ганяти на мотоциклі, знімати круті відео, досягати нових спортивних вершин та грати на барабанах. Але зараз лише стукіт дощу у вікно нагадуватиме кожному, хто його знав, звук його барабанів. Тепер Лукас грає на небі. Тепер він тримає небо над нами.

Київські