«А зараз телефон мовчить. І це так страшно»: спогади про Херсонщину Наталії Васильєвої

24 жовтня 2024 р. 10:46

24 жовтня 2024 р. 10:46

Великий будинок, навколо якого завжди радували своєю красою квіти, декоративні дерева і кущі. Все це нагадувало ботанічний сад. Усе там вирощувалось з любов’ю та турботою, бо було своєрідним хобі господарів будинку. Та все змінилося в один день. День, який змінив долю мільйонів українців – 24 лютого 2022 року. І долю родини Васильєвих з Херсонщини зокрема.

Війна роз’єднала родину. Батько пішов боронити українську землю, сина відправили в Фастів до знайомих, а мати ще певний час залишалась у рідних стінах. Та життя в російській окупації людини, яка всім серцем любить Україну, нестерпне. Тому жінка прийняла рішення покинути тимчасово окуповану територію та переїхати до сина. Фастів став для Наталії Васильєвої єдиним містом, де вона мала хоч когось зі знайомих, і найголовніше – надійних і вірних людей.

Журналісти ФастівNews.City поспілкувались з Наталією, яка розповіла як переживала окупацію, як вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію та як влаштувалась на новому місці.

Автор: з сімейного архіву

«23 лютого 2022 року чоловік поїхав до Києва, потрібно було владнати деякі робочі справи, - згадує Наталія. – А вже 24-го зранку я йому подзвонила і кажу, що почалася війна. Він ще раніше був записаний до місцевої територіальної оборони. Але вирішив не повертатися додому, а звернувся в Києві до ТЦК (Територіальний центр комплектування і соціальної підтримки – примітка редакції). Там йому повідомили, що потрібно звертатись за місцем прописки. Тоді він поїхав до Фастова, бо тут у нас були знайомі, які допомогли йому на місці вирішити всі питання і вже з Фастова чоловік відправився воювати».

Автор: з сімейного архіву

Жінка залишалась на Херсонщині, де продовжувала працювати, адже мала власний бізнес – продуктову крамничку. При чому, для неї це була не лише крамниця, це був своєрідний осередок спілкування, де вона роками спостерігала як виростають сусідські діти, як старіють бабусі, де до неї часто зверталися за порадою, бо мала хорошу репутацію і була дуже компанійською людиною.

Проте син подружжя дуже складно переживав окупацію. Жінка пригадує час, коли дитина відмовлялась ходити до школи, в якій одразу ж із приходом окупантів запровадили російську систему навчання. Враховуючи, що син вже дорослий і до закінчення школи та подальшого вступу до вищого навчального закладу залишалось не так далеко, а не відвідуючи навчання, він втрачає час, жінка прийняла рішення відправити сина до Фастова. Тут хлопця зустріла однокласниця Наталії. Подружжя фастівчан Ісаєвих прихистило сина Васильєвих та допомогло влаштуватись на новому місці. Нині хлопець вже закінчив школу та вступив до вищого навчального закладу. Пані Наталія зізнається, що надзвичайно вдячна Андрію і Наталії Ісаєвих за турботу та допомогу в такий непростий для її родини час.

Автор: з сімейного архіву

Сама ж Наталія наважилась залишити рідний дім лише в грудні 2023 року. «Кожен блокпост окупантів для людини з українським паспортом – її блокпост, - ділиться спогадами Наталія. – Так було і в мене. Я у себе вдома навідріз відмовилась отримувати російський паспорт, а покидати окуповану територію без російських документів дуже складно. Майже п’ять годин мене допитувало ФСБ. Я на собі відчула, що таке їхня фільтрація».

Раніше, розповідає Наталія, їхня родина вже мала зустрічі і розмови з представниками ФСБ. Вони приходили до мами Наталії, яка була завідуючою дитячим садочком. З приходом окупантів вона не вийшла на роботу, а весь колектив, наслідуючи її приклад, також відмовився виконувати свої обов’язки вже в оновленому на російський лад дошкільному закладі. Представники ФСБ пропонували завідуючій дитсадка повернутись на своє службове місце і продовжити виконувати свої трудові обов’язки, проте жінка послалась на пенсійний вік та проблеми зі здоров’ям, і відмовилась повертатись на роботу.

Але Наталія говорить, що саме війна показала справжнє обличчя кожного: «В нашому населеному пункті стоять кадирівці. І той, хто не мав внутрішнього стержня, швидко продався за гроші. Спочатку всі думали, що місяць-другий і нас звільнять. А далі хтось виїхав, хтось став на бік окупантів. Зараз розумію, що повертатись нікуди, бо всюди орки залишають після себе розруху. Звісно, в нас не було як в Бучі, Ірпені, Бородянці, нас не чіпали, не гвалтували, не руйнували житло. Але самі окупанти не раз говорили місцевим, що якщо такий наказ буде – вони його виконають. І якщо буде наказ відступати, то все знищать і зрівняють із землею. Якщо не буде їхнє, то і нікому іншому не дістанеться».

Тому нині Наталія, поки чоловік боронить Україну, а син здобуває освіту, освоюється на новому місці і вже встигла відкрити невеличкий бізнес. Перший час, зізнається, було дуже важко морально не те, щоб відкрити свою справу, а просто лиш змиритись з думкою, що потрібно будувати нове життя в новому місті. Жінці було нестерпно знаходитись самій в однокімнатній квартирі, яку їй для проживання надали знайомі. Адже не звикла перебувати в чотирьох стінах, душа тягнулась до свого великого будинку з дивовижно красивим садом. «Як це важко, коли нема кому подзвонити і запросити на каву. Або почути «став чайник чи відкривай ворота, за кілька хвилин буду». Я звикла до спілкування, до дружніх посиденьок, я завжди була відкрита до спілкування. У мене телефон завжди просто розривався від дзвінків. То постачальники, то друзі, то куми, то сусіди. А зараз телефон мовчить. І це так страшно. Лише ввечері це короткі телефонні розмови з моїми близькими людьми» , - ділиться переживаннями жінка.

Проте жінка змогла знайти в собі сили та повернутись до справи свого життя – роботи в сфері обслуговування, адже, зізнається, добре це вміє робити та, найголовніше, любить таку роботу та спілкування з людьми. Тому облаштувала невеличкий кіоск, де фастівчани та гості міста можуть поласувати кавою та перекусити хот-догом. Впоратись з відкриттям допомогли вже такі рідні знайомі – родина Ісаєвих – які надали свій вагончик, в якому і облаштували кіоск.

Автор: з сімейного архіву

«Спочатку було дуже страшно, - згадує Наталія. – Не знаєш міста, не знаєш людей. Деякі люди приходили до мого кіоску повторно і казали «мені як завжди». А мені хотілося крізь землю провалитися, бо я не встигла ще запам’ятати всіх клієнтів та їхні смаки. Хоча мені було приємно, що люди повертаються. Значить смачно, значить подобається, значить все роблю правильно».

Однак, зізнається жінка, вимушено переміщені особи, такі ж як і вона, все ж часто стикаються з проблемами різного характеру. Однією з них, вважає Наталія, є недостатня підтримка таких людей державою. Адже допомога від держави для внутрішньо переміщених – 2000 гривень на місяць на особу. Такі виплати люди отримують лише перші півроку в статусі ВПО. Жінка розповідає, що цих коштів ні на що не вистачає. А таким родинам потрібно починати своє життя з нуля, де кожна чашка, кожна подушка і все інше необхідне для побуту, коштує грошей. При цьому, на думку Наталії, держава вважає, що за півроку такі родини вже мають самостійно «стати на ноги» і повноцінно облаштувати свій побут і мати стабільну роботу. Тому, ділиться жінка своїми спостереженнями, багато ВПО змушені повертатися на окуповані території, бо не мають можливості влаштуватись на новому місці.

Ще однією проблемою, з якою стикнулась Наталія у Фастові – медичне обслуговування. Жінка кілька разів зверталася в місцеву поліклініку коли захворіла, але укласти декларацію з сімейним лікарем їй не вдалося. Як розповідає пані Наталя, в медичному закладі їй повідомили, що більшість сімейних лікарів мають вже сформовані списки пацієнтів і не можуть обслуговувати більшу кількість. Тому жінці складно отримати необхідну якісну медичну допомогу.

Автор: з сімейного архіву

Та попри все, Наталія прагне налагодити життя на новому місці. Зізнається, що як би важко їй не було розуміє, що зараз є ті, кому ще важче і яких потрібно обов’язково підтримувати – наші військові. Тому зі свого боку також намагається допомагати їм та наближати таку омріяну перемогу.

Підтримати Наталію та посмакувати смачної кави і приємно поспілкуватися можна за адресою: м. Фастів, вул. Івана Мазепи, 6, навпроти магазину «Фора», кіоск на колесах «Перекуси тут», щодня з 8:00 до 14:00.

Автор: з сімейного архіву

Київські