Він просив нас: "Ждіть, ждіть..." Переяслав попрощався із 32-річним воїном Артуром Сивашем

23 грудня 2024 р. 18:30

23 грудня 2024 р. 18:30

Переяслав попрощався із захисником України Артуром СИВАШЕМ 23 грудня. Пів року він вважався зниклим безвісти. І тільки сьогодні над його домовиною священники змогли справити поминальну службу, а рідні оплакати Героя, розповідає Переяслав . City.

Близько 11:00 до Воскресінського храму підходить кілька жінок старшого віку, кажуть, Артура не знали особисто, але прийшли віддати шану захиснику. Камуфляжним одягом виділяється гурт представників добровольчого формування тероборони. Шикується почесна варта. Під’їжджають до храму священники.

Вже якого за ліком Героя проводжаємо у стрій небесного воїнства. І на жаль, видається, що чим довше і глибше ми у війні, тим буденнішими стають такі прощальні церемонії. Бо їх на Переяславщині уже за півтори сотні.

До храму траурний кортеж прямував зі Спаської Левади вулицею Грушевського. Дякувати і на тому, що перехожі бодай зупинялися на мить, доки проїде катафалк. Біля храму люди ще опускаються на коліна, схиляють голову в скорботі. А щодалі, тим люди реагують мимоволі. Коли дорогою вже від храму у центрі міста на перехресті процесія зупинилися, лише кілька людей опустилися на коліна, працівниці з магазину «Катруся» – так само, для них це вже ритуал. А подаль з одного боку стоїть гурт чоловіків – не підходять. З іншого боку в уніформі поліцейський теж споглядає незворушно. І це так виглядає загальна картина того, як ми віддаємо шану та повагу тим, хто платить життям за нашу можливість спокійно ходити містом, закуповуватися продуктами та напоями і готуватися до свят…

Воскресінський храм теж готується зустріти світле Різдво Христове. Біля олтаря прибрані ялинки, іграшки, вогники. Але сьогодні тут іще скорбота – посеред храму домовина Воїна Артура Сиваша. Закрита наглухо. Вкрита жовто-блакитним знаменом, увінчана польовим кашкетом Воїна і червоними трояндами та гвоздиками.

Артур Сиваш народився 26 травня 1992 року. Загинув 3 червня 2024 року. Таку коротку біографію написали на його надгробному хресті.

А ким він був, якою людиною, хто його згадує і оплакує тепер? У своїй промові у храмі міський голова Вячеслав Саулко багато говорить про історичні факти того, як нас ненавидить і нищить «страшений ворог-нелюд». Як ми молимо Господа про збереження України, і про повернення наших воїнів, про загальний біль переживання війни, про подвиг загалом усіх захисників. І так мало про самого Артура. Конкретно про нього. Згадує про біль серця батька і матері. Але ж…

У проповіді священник згадує про людську байдужість як те наше зло, через яку ми пожинаємо його плоди у всі віки раніше і дотепер. Бо саме наша байдужість дозволяє злу наступати на нашу землю, нищити і руйнувати все на своєму шляху. Зупиняють його такі воїни як Артур. У нього була своє життя – непросте і не геройське. Але в нього було тільки 32 роки і ще могло бути багато попереду, аби здійснити свої плани. Та він пішов нас захищати.

Три свічки догорають у руках рідних, які стоять біля домовини. Семеро священників завершують поминальну молитву, затим неодмінно виконують, опустившись на коліна «Плине кача…». Поза спиною чути відчайдушний жіночий плач, ці гіркі схлипування, як болісні сигнали всім. Не про тривогу, яка водночас з чийогось телефону розриває врівноважену церемонію у храмі. Це сигнал про те, що кожен має спокутувати загибель Артура, зробити якомога більше задля перемоги, підтримки воїнів на фронті і гідної шани тим, хто звідти повернувся на щиті.

– Я прийшла працювати на маслозавод, то Артур там уже працював, це було більше десяти років тому, – розповідає крізь гіркі сльози Вікторія . – Я там виробником сиру, а він – на прийманні молока. Ми з ним часто бачилися, спілкувалися. Дуже хороший, відповідальний, роботящий.

– А який він був жартівник! Він міг кожному підняти настрій, розсмішити. Такої доброї і щирої людини ще спробуйте де знайти… – додає інша колега Артура Світлана.

– Коли ми почули про цю страшну новину, то не вірили до останнього, не могло такого бути. А потім почали траурні фото виставляти, і бабуся підтвердила.

Він як ішов, то нам сказав: «Я не хочу, щоб сюди прийшли вороги» і просив: «Ждіть, ждіть мене…». Артур не встиг ні одружитися, ні дітей мати. У нього бабуся і сестричка молодша лишилися, він про них часто згадував у розмовах …

– Я його ростила і з чотирьох місяців, він мені, як третя дитина, – плаче бабуся Артура Надія Миколаївна Сиваш. – Удвох із чоловіком його виховували, але він уже помер. Артур був світлою і дуже доброю дитиною. На нього на заводі всі так і казали: «Наше сонечко». Він усім помагав, був безотказний – кого треба замінити, щось додатково зробити, то вийде і в десять вечора на роботу. Його всі хвалили…

Надія Миколаївна зітхаючи каже, що так скалося життя, що Артур ріс саме з ними. Із бабусею і дідусем пішов у садочок, потім у сьому школу, у ПТУ здобув спеціальність електрика і весь час працював на переяславському підприємстві «Молпродукт».

Коли почалася велика війна, пристав до лав тероборони, а звідти навесні 2024 року пішов на передову лінію фронту. Служив навідником 4 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 3 аеромобільної роти.

Артур Сиваш пішов з групою у перший свій штурм 3 червня під Білогорівкою на Луганщині. І відтоді на зв'язок не виходив, і з поля бою вже не повернувся. Офіційно відтоді вважався зниклим безвісти. Його ідентифікували тільки за збігом результатів аналізу ДНК.

– Це Інна, його сестричка, весь час клопотала за брата, розшукувала його. Вона багато сил доклала, щоб вийти на зв'язок з командирами, щоб Артура знайшли, привезли додому і поховали на рідній землі. Вона і на аналіз ДНК здавала матеріал, щоб ідентифікували Артурові останки, – розповідають Іннині свекрі. Пояснюють, що невістка не змогла прийти на похорон, бо вагітна на останньому періоді, дуже хвилюється…

Перед похованням на Ярмарковому кладовищі до священників підходять «копачі». Просять не затягувати церемонію, бо на 13:00 в них ще один похорон. Правиться нетривала молитва. Щемкий і пронизливий у своїй страшній правді кожного слова виступ представника ДФТГ-2 Олександра Молоткіна. Він передає батьку воїна В’ячеславу жовто-блакитне знамено і кашкет Артура. Почесна варта виконує весь ритуал: три залпи автоматного салюту, виконання Гімну України над могилою, останні грудочки землі. Все…

Київські