Жінки ТРО: сильні духом, сповнені віри та надії, вони чекають на своїх рідних удома

26 грудня 2024 р. 14:23

26 грудня 2024 р. 14:23

Їхні сини та чоловіки пішли захищати Україну й не повернулися. Але ці жінки не втрачають надії та тримаються разом. Переяслав .City продовжує розповідати історії матерів, дружин і наречених, чиї рідні вважаються безвісти зниклими або ймовірно є полоненими військовослужбовцями.

"Для мене кожен день – це вічність"

Ірина зі своїм чоловіком Володимиром востаннє розмовляла телефоном 23 вересня 2023 року.

– Він сказав, що йде на позиції і додав: "Мене не буде чотири дні, ти не хвилюйся, все буде добре". Зразу ж сказав, що телефон як і завжди брати не буде. Чотири дні минули, потім п'ять, але зв’язку з ним не було. Я почала всіх обдзвонювати – керівництво, побратимів, але ніхто не відповідав. Дружина одного із побратимів мене заспокоювала: "Не хвилюйся, хлопці можуть, й 10 днів не виходити на зв'язок, залежно від обставин".

Я їй відповіла: "Якщо ти можеш не хвилюватися, то не хвилюйся, але для мене кожен день – це вічність".

1 жовтня Ірина побачила, що побратим, який того дня йшов з Володимиром на позиції, з’явився на зв’язку.

– Я одразу написала йому: "Де Вова?" Він передзвонив і сказав: "Вови вже немає. Він загинув 30 вересня об 11:00". Я кинула слухавку, бо мені стало погано. Пізніше зателефонувала йому і почала розпитувати: "Коли привезуть тіло?" Він сказав, що тіло не привезуть, бо його не забрали з позиції через складну ситуацію. Я почала питати про обставини: "Які поранення, що сталося?" Він відповів, що не знає.

Ірина (в центрі) не вірить, що її чоловік загинув

6 жовтня Ірині принесли офіційне сповіщення, в якому йдеться про зникнення безвісти її чоловіка на полі бою.

– Але конкретної інформації щодо Вови так і не надали. Там ніби відбувалися стрілецькі бої, російські військові стояли дуже близько. Че через якийсь час один з побратимів, який не був з Вовою на позиціях, зателефонував і сказав: "Я тобі співчуваю". Я відповіла: "Мені не треба співчувати. Ти що, його похоронив? Ти бачив Вову мертвим?" Він відповів: "Ні, але мені 10 чоловік підтвердили". Я запитала: "Як могли 10 чоловік підтвердити, якщо звідти вийшло лише двоє поранених, і одного з них зараз уже немає? Як це можливо?"

Жінка серцем відчуває, що її чоловік живий. Підозрює, що він може бути в полоні.

– Я знаю свого чоловіка, і він не міг так просто нас залишити. Наш сирн так само думає. Він каже: "Папа живий". Коли ми заговорили про полон, син сказав: "Папа, коли ішов, сказав, що в полон за жодних обставин не здасться". Але я думаю, що він у полоні. Він міг туди потрапити після тяжкого поранення, або взагалі без свідомості.

Ірина відмовляється вірити у найгірше і чекає на свого коханого котика. Жінка впевнена, що він обов’язково повернеться.

Щоб коханий котик був поруч у тяжкі часи, Ірина зробила татуювання

"Як вони могли зникнути одразу після того, як пішли?"

Діана чекає на свого нареченого Романа . Він зник безвісти у травні 2024 року. Сповіщення про це принесли мамі військовослужбовця.

– Перед тим, як вони йшли на позиції, Рома залишив мені номер їхнього командира і сказав, що вони йдуть на довгий період, майже на два тижні, і зв’язку не буде. Буквально перед тим, як його мамі принесли сповіщення, я дзвонила командиру, щоб запитати як справи і що з хлопцями? Він сказав: "Нічого невідомо, моліться". Тоді я не знала, що вони вже зникли. Я подумала, що просто немає нової інформації. А через кілька днів виявилося, що Рома безвісти зник.

Буквально за пів години до зникнення захисника Діана з ним говорила телефоном.

– О 19:34 ми ще говорили, а з восьмої вечора вони вже не виходили на зв’язок. Як це так? Як вони могли зникнути одразу після того, як пішли? Мені важко в це повірити, бо загалом після навчання на фронті він пробув усього 8 днів. Перші шість – у нього було все невизначено, а коли вже закріпили за 114 бригадою він побув із хлопцями лише два дні і зник.

І от тобі подзвонили, принесли сповіщення – і все. Його мамі видали список документів, які треба подати. А далі що? Невідомо.

Документи, про якій йдеться, потрібні для того, щоб перевести грошове забезпечення військовослужбовця на когось із його рідних, пояснює Діана. Як розповідає Діана, через брак інформації від командування та РТЦК вона в багатьох питаннях була необізнана, тому вдячна долі за те, що її відшукали представниці об'днання "Жінки ТРО", вони для неї стали справжніми "путівниками".

– Альона написала мені, розпитала про ситуацію, і я приєдналася до об’єднання. Ці дівчата допомогли мені більше, ніж будь-хто. Вони одразу розповіли про "дорожню карту", пояснили, які документи потрібно зібрати, куди їх подавати, дали зразки заяв.

З-поміж усіх перепитій дівчина виокремлює затяжний процес отримання акту службового розслідування, а ще повернення особистих речей Романа.

– З цим я дуже довго і наполегливо боролася. Про акт спочатку забули, потім десь загубилися якісь документи, а тоді думали, що мені надіслали, але відправили комусь іншому. Словом, я його отримала через кілька місяців. З речами Роми теж була велика проблема. Це був невеликий рюкзак, і його довелося буквально вибивати.

Багатьом дівчатам речі повернули відразу, а я чекала до середини липня. Я подзвонила до командира і запитала про речі Роми, а він відповів: "Нащо вони тобі? Ти впевнена, що вони потрібні?" Я була здивована такою реакцією. У відповідь сказала: "Як це нащо? Звісно, потрібні". На щастя, згодом рюкзак нареченого мені передали.

Діана чекає на повернення з війни нареченого Романа

"Відчуваю, що Саша живий – і все"

Ольга проживає в Переяславі. Її чоловік Олександр теж зник безвісти у травні 2024 року. Про це жінці сповістили майже відразу. А в перші дні побратими поділилися припущеннями про те, що Сашу могли взяти в полон.

– Саша пізно ввечері написав повідомлення, що вони йдуть на позиції, а вже зранку зв’язок із ним зник. Хоча, він був з телефоном і я знала про це. Побратими сказали, що Сашу і ще одного переяславця (військовослужбовці були разом, – авт.) імовірно взяли в полон. Я вірю, що саме так і є. Навіть упевнена в цьому. Відчуваю, що Саша живий — і все.

Офіційне сповіщення про те, що Олександр безвісти зник на полі бою отримала його мама, тому Ольга ходила в РТЦК і оновлювала всі дані про чоловіка.

– Саша зник рівно через місяць, після нашого одруження. Сповіщення надіслали матері, і в документі він значився просто солдатом, хоча звання молодшого сержанта йому присвоїли ще у 2023 році. Тільки після того, як я подала їм усі документи, у тому числі довідку, що він – молодший сержант, вони оновили інформацію. До цього вона була застарілою.

Згодом Ольга з дружиною зниклого безвісти побратима Саши, приєдналися до об’єднання "Жінки ТРО".

– Нам гуртом легше. Ми підтримуємо одна одну, розуміємо, не співчуваємо, а разом чекаємо, збираємо інформацію і говоримо про нашу біду публічно. Ми кричимо на весь світ у сподіванні, що нас почують і допоможуть не на словах, а на ділі.

Ольга (друга зліва) вірить, що її чоловік Олександр зараз у полоні

"Мама, нічого не треба, я хочу тільки, щоб закінчилася війна"

Валентина більше року тому втратила зв'язок із сином Олександром . Жінка знає, що він був поранений на полі бою, але зараз він офіційно вважається зниклим безвісти.

– Мені повідомили, що Саша був поранений 24 вересня о 5:00 ранку під час заходу на позицію. Хлопці надали йому медичну допомогу та залишили його разом із побратимом чекати на евакуаційну групу. Більше жодної інформації ми тоді не мали.

Того дня, коли це сталося, Саша попередив нас, що зв’язку не буде до п’ятниці. Але саме в цей день нам повідомили про його поранення. Ми з чоловіком тоді були в такому стані, що ні працювати, ні їсти, ні пити не могли. Навіть телефон Саші, який повернули разом із речами, не наважувалися брати в руки.

Після поранення Саші батькам відразу переслали всі його речі.

– Геть до копійки гроші, телефон, навіть нові речі, які я хотіла, щоб хлопці залишили собі. Але вони повернули все. Для мене такий вчинок синових побратимів дуже цінний, адже багато сімей отримують речі не відразу, або й зовсім їх не віддають.

Пізніше нам передали рапорт медпрацівника, де описуються події. Хлопці потрапили під мінометний обстріл, допомогли пораненим і продовжили виконувати завдання. Що було далі, у рапорті не зазначається. Ми розуміємо, що повернутися за пораненими не було можливості, але це не означає, що вони загинули.

Валентина навіть думати не хоче про те, що її син Олександр загинув

Валентина вдячна за те, що здолати цей тяжкий шлях невідомості їй допомагають такі люди, як Алонка і учасниці об’єднання «Жінки ТРО».

– Це дійсно важливо – знати, що ти не сам, що є ті, хто переживає схоже. Такі зустрічі дозволяють нам поділитися болем, посумувати і посміятися, відчути підтримку.

Коли почалася війна, Саші було 23 роки. Він пішов добровольцем на другий день після повномасштабного вторгнення. У травні, на день народження сина, я запитала його, чого він хотів би. Він відповів: "Мама, нічого не треба, я хочу тільки, щоб закінчилася війна". І тоді я сказала йому: "Синочку, єдине, чого я не можу тобі подарувати, – це мир. Це не в моїх силах".

Після зникнення Саші мені сказали: "Тримайся, у тебе ж є ще один син". Я на такі слова реагую болісно, бо Сашу мені ніхто не замінить. Так, у мене є другий син, але він не може замінити обох. Це як із руками: якщо немає правої, ліва її не замінить, і навпаки. Мої сини для мене рівноцінні й незамінні.

Як зауважують матері й дружини безвісти зниклих та полонених військовослужбовців, віра в краще тримає їх на цьому світі.

– Ми сподіваємося на різні варіанти: хлопці могли потрапити в полон чи переховуватися. Так, реальність буває жорстокою й непередбачуваною, і ми це розуміємо. Але завчасно хоронити своїх рідних ми не будемо й нікому цього не дозволимо.

Мами, дружини, наречені з об'єднання "Жінки ТРО. 114 бригада", сповнені віри та надії, чекають на рідних удома

Київські