"Потрібно рухатися далі": маріупольці згадують рідне місто-мрію, куди не зможуть повернутися

08 січня 2025 р. 18:53

08 січня 2025 р. 18:53

Маріуполь став одним із перших міст, який російська армія почала нещадно бомбити з перших днів повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Сучасне і красиве місто перетворили на руїни. Маріупольці Олена Баркова та Анастасія Насакіна, які нині мешкають у Переяславі, розповіли Переяслав .City про рідне місто: яким його пам’ятають і чи збираються колись туди повернутися.

– Ми й родом із Маріуполя, – розповідає 35-річна Олена Баркова. – Після того, як на початку великої війни згоріла наша квартира у багатоповерхівці, ми виїхали звідти спочатку до куми у Полтавську область. Згодом дізналися про страшну хворобу Дашуні – промієлоцитарну лейкемію. Вона – моя похресниця, рідна сестрички ось Насті Насакіної. Влітку 2024 року ми вирішили переїхати до Переяслава, аби бути ближче до Києва та Охматдиту для лікування дитини.

Вигляд квартири Олени Баркової після повномасштабного вторгнення, квітень 2022 року Фото: надала Олена Баркова

– До війни я мала велике виробництво натуральної косметики та свічок під торговельною маркою "Gesty". Це був успішний бізнес у Маріуполі і я намагалася відновити його у Переяславі, але, нажаль, хвороба дитини це зупинила. Наразі у мене є досвід отримання грантів і можу консультувати підприємців і для тих, хто шукає інвестиційні кошти чи грантові проєкти.

Олена Баркова з косметичною продукцією власної торговельної марки Gesty

У мене двоє дітей: Танюша, їй 9 років, і 5-річний Гоша. Зараз Танюша навчається онлайн. У школі викладають маріупольські вчителі, які зараз перебувають в різних куточках України. Школа має акредитацію Міністерства освіти й забезпечує якісне дистанційне навчання . Гоша поки що вдома. Ми не можемо перебувати серед великої кількості людей через хворобу Даші, щоб не наражати її на ризик інфекцій.

Я дуже хочу, щоб мої діти та наша країна ніколи не забували про Маріуполь. Я впевнена, що багато наших співвітчизників планують повертатися додому, і тому залишають дітей у рідних школах.

Олена Баркова з кремом власної торговельної марки Gesty Фото: надала Олена Баркова

Олена Баркова з донькою Тетяною

Донька Тетяна та син Гоша пані Олени Баркової, травень 2022 року Фото: надала Олена Баркова

Олена Баркова з сестричкою своєї похресниці Анастасію Насакіною в редакції Переяслав.City

– Яким Ви пам’ятаєте Маріуполь?

– Для кожного маріупольця, я думаю, це найкраще місто у житті. Найкраще тому, що саме тут ти народився, виріс і провів велику частину свого життя. Для мене Маріуполь — це місто дитинства і місто моєї мрії. Раніше я вважала, що це маленьке місто, але, переміщуючись по Україні, розумію, наскільки воно велике. Ми багато чого не цінували. Як кажуть, коли втрачаєш, тоді починаєш розуміти справжню цінність.

Я вже пройшла той етап, коли жалкувала чи хотіла щось повернути. Я прийняла те, що минуле не повернеться, і треба жити далі. Але зараз я усвідомлюю, наскільки цінним для мене було моє дитинство, моє життя, мої спогади, пов'язані з Маріуполем. Хотілося б повернутися, щоб погуляти вулицями, зустріти рідних і близьких, хто ще залишився живий. Але повернутися жити туди вже не бачу можливості. Це місто потрібно відпустити, щоб рухатися далі.

Мій батько родом з Маріуполя, його коріння — із Донецької області, ще з часів Юзівки, коли не було ані Донецька, ані області. Моя мама приїхала з Казахстану, вони познайомилися з батьком на заводі в Маріуполі. Тоді майже кожна друга сім'я мала когось, хто працював на заводі "Азовмаш" Я теж працювала на ньому до народження першої дитини. Зустріла свого другого чоловіка завдяки заводу. Виявилося, що ми жили зовсім поруч, але познайомилися лише через роботу.

Після першого декрету я повернулася на завод, але після другого пішла назавжди. Події 2014 року сильно вплинули на наше життя, і багато заводів припинили роботу через залежність від росії.

Після 2014 року ситуація з заводами в Маріуполі змінилася. Більшість продукції раніше постачалася до російської федерації, яка також сертифікувала вироби. Коли поставки припинилися, багато заводів зупинилися, почалися простої, і чимало людей втратило роботу. Маріуполь відчув економічний спад, оскільки заводи були основою місцевої економіки. З часом місто адаптувалося. З'явилися нові можливості завдяки підтримці міжнародних організацій, таких як USAID та ООН, які допомагали малому бізнесу. Почали відкриватися нові підприємства, а місто активно реконструювалося. Було відреставровано Театральну площу, парк Гурова (відомий як Екстрим-парк), облаштовано новий пірс.

Маріуполь змінився до невпізнанності. І коли мої знайомі дівчата приїжджали з Києва, бачили новорічний Маріуполь у 2021-му році, вони сказали: "Боже, красивіше ніж у столиці!". Ялинка, прикраси, атмосфера — усе було настільки гарно, що його порівнювали з Рокфеллер-центром. Люди гуляли, насолоджувалися життям, і місто знову оживало після непростих років.

Головна ялинка у Маріуполі на Театральній площі в 2022 році

– Які Ваші улюблені місця у Маріуполі?

– Море! Для кожного маріупольця найулюбленіше місце — це море, тому що ми виросли там, і для нас море — це спокій. Знаєте, деякі люди, щоб відпочити, виїжджають до лісу, річки чи озера, щоб привести думки в порядок. А я скільки себе пам'ятаю, стільки разів ми виїжджали на море: у моменти як радості, так і горя — море завжди було місцем, де можна було відпочити.

Ми дуже любили пирс. Коли його відремонтували, це стало значною подією для нас. У той час в Маріуполі проходив фестиваль MRPL City, і все місто гуділо. Це була така своєрідна відповідь Казантипу — три дні, коли до нас приїжджали "зірки", а на сцені прямо на морі лунала музика, і все місто, не тільки маріупольці, а й люди з інших міст України, приїжджали, щоб класно провести час, познайомитись і розслабитись. Це була величезна подія, яка об'єднувала людей, створюючи атмосферу свята, де всі насолоджувались життям, літом і морем.

Також у нас був чудовий захід на День міста — ярмарок Local Fair Fest, де місцеві виробники презентували свою продукцію: смачні фермерські продукти, виготовлені з особливим складом та рецептурою. Це була справжня смачна їжа, адже багато підприємців були з Маріуполя або з прилеглих районів. І це спростовувало стереотип, що Маріуполь — це лише заводи. Насправді після всіх подій ми стали свідками розвитку малого та середнього бізнесу, фермерства, сільського господарства та багатьох інших напрямків.

Ще ми дуже любили Театральну площу, бо там був пішохідний фонтан, а бабусі продавали маленькі мішечки з кормом для годування голубів по 10 гривень. Поруч був чудовий майданчик для дітей. І саме там стояв драмтеатр, де ховалися десятки сотень людей і який, на жаль, постраждав під час обстрілів , хоч перед ним було написано "ДІТИ". Це фото стало дуже відомим у інтернеті.

Маріупольський театр у квітні 2022 року після двох російських бомбових авіаударів, які зруйнували історичну будівлю та вбили людей, які ховалися всередині

Олена Баркова сфотографувала свою доньку на Театральній площі у Маріуполі. 2019 рік Фото: Особистий архів Олени Баркової

У Маріуполі кожен район мав свої особливості. Я жила в Центральному, але Приморський завжди був важливим для всіх — це Приморський парк, пірс, море, Театральна площа. У Центральному районі неподалік від нас був парк з пам'ятником літаку в районі АС-2. Лівобережний район також мав свої знакові місця: площа, де всі збирались, спуск до моря та пляж. А в Іллічівському районі були свої парки та майданчики.

Щоб дістатись з одного кінця міста до іншого, потрібно було більше години на автобусі чи тролейбусі. Але незважаючи на це, місто мало добре розвинену транспортну інфраструктуру. Маршрути можна було відстежувати в реальному часі через онлайн-карти, що дуже полегшувало поїздки.

Маріуполь з населенням у пів мільйона здавався мені маленьким містом, адже справжні великі міста — це Київ, Харків, Донецьк. Але після переїзду до Полтавської області я зрозуміла, що Маріуполь був великим містом з великими можливостями.

Чим більше місто, тим більше можливостей. Але важливо, як люди прагнуть змінювати та розвивати його. У Переяславі я бачу велику жагу до розвитку — люди рухаються вперед, розвивають свої справи, працюють для міста. І саме це стало причиною, чому ми вирішили тут залишитись: ми бачимо перспективи. Жителям Переяслава може здаватися, що місто не розвивається, але зміни завжди починаються з кожного з нас.

Грецька площа біля міськради у Маріуполі Фото: надала Олена Баркова

– Які Ваші улюблені заклади у Маріуполі?

– Один з класних закладів — Royal Pizza, де подавали смачну піцу та шаурму. Також було кафе на алеї Чорнобиль, де готували смачну шаурму. У місті були ресторани, як-от "Место встречи", "Пармезан" та “Хлеб Дю Солей". Всі вони славились смачною кухнею і чудовою атмосферою. Зокрема, були улюблені "Арарат" і "Старий Маяк". Чебуречна "Ілюс", що біля моря, напевно, кожен маріуполець знає. Боже, які вони смачні! Я таких чебуреків більше не їла...

У нашій родині була традиція — ходити в нові заклади. В Маріуполі було багато ресторанів і кафе різних кухонь: грецької, грузинської, вірменської.

Щодо розваг, найбільше запам’ятались клуби на березі моря. Згадую "Санта Барбара", "Барбарис" та "Обана". Особливо любила "Обану", це був ресторан, куди я ходила, коли мені було близько 30. А молодь більше відвідувала клуби "Crazy мама" і "Цунамі". "Цунамі" особливо запам’яталося — це був нічний клуб прямо на воді.

Для дітей у Маріуполі було багато розважальних закладів. Одним із найбільших був Смайл Парк, що знаходився в торговому центрі "Порт Сіті". Це місце було схоже на вашу "Дитячу Мрію" в Переяславі, але набагато більшим. У Смайл Парку було багато ігрових атракціонів, піцерій, ресторан "Мафія", а також кінотеатр Multiplex. Це був справжній центр розваг, де можна було провести цілий день, від ранку до вечора, і весело провести час.

Ще одним популярним місцем був ТРЦ "Україна", розташований в центрі міста. Тут також можна було знайти різноманітні магазини, кафе та інші розваги для дітей і дорослих.

У Маріуполі була льодова арена на лівому березі, де діти займались хокеєм і катались на ковзанах. Це місце було дуже популярним, особливо взимку, коли на ковзанці можна було кататись постійно.

Погода в Переяславі нагадує маріупольське літо та зиму, тому для мене переїзд сюди не став великим шоком. Мені комфортно, бо я не люблю холод, і в Переяславі зима схожа на маріупольську: рідко сніг. Єдине, чого тут не має, — це сильного вітру, який часто був у Маріуполі через близькість до моря.

Вітри в Маріуполі, особливо штормові, були дуже сильними, і через вологість на морозі здавалося, що холод проникає навіть глибше. Моя бабуся, яка жила в Челябінській області, в місті Златоуст біля Уральських гір, завжди казала: "Ой, шо там ваші морози з мінус п’ять градусів, а у нас -30". І якось вона приїхала до нас зимою. У нас мороз, можливо, і не такий великий, але через постійну вологість і сильний вітер ти просто обморожуєшся. І вона після прогулянки сказала: "Та ну, бачила я ваші морози... У нас такого холоду немає”.

– Які традиції, події, свята у місті Ви найбільше запам'ятали?

– Маріуполь був інтернаціональним містом. Наприклад, Настя жила в селищі Сартана Маріупольського району, де проживали греки. Вони відзначали свої національні свята. У місті завжди раділи всім святам, і приводу для святкувань не потрібно було. Особливо цікаво було дізнаватися про традиції національних меншин, які проживали поруч із нами. Ми вивчали різні культури, знаходячись в Україні, і поважали їх.

Зараз часто піднімають мовне питання, але українська мова в Маріуполі була. Я, наприклад, вивчала її ще з дитячого садка. У школі обов’язково була українська мова та література, і для мене це ніколи не було проблемою. Хоча для старшого покоління це могло бути складніше, якщо вони приїхали з місць, де українську не знали. Але, якщо є бажання, мову можна вивчити.

Щодо свят, ми обов’язково відзначали День Незалежності з парадами, у школах брали активну участь. Дуже любили Різдво та інші великі свята. Маріуполь завжди любив святкувати, і це залишило багато теплих спогадів.

Щодо Різдва — дуже багато людей ходило на нічні служби з 6 на 7 січня. Шостого числа традиційно носили вечерю, а сьомого збиралися родинами. Потім багато хто виходив на прогулянки. Збиралися на площі Миру чи Театральній площі. Там завжди панувала святкова атмосфера: люди могли об’єднатися, навіть якщо прийшли самі, поспілкуватися та весело провести час.

Олена Баркова з дітьми біля головної ялинки Маріуполя на Театральній площі, січень 2022-го року

Олена Баркова з сином Гошою ще в Маріуполі ще перед повномасштабним вторгненням. 2022 рік Фото: надала Олена Баркова

Новорічні ілюмінації в приморському Маріуполі. 2019 рік Фото: Особистий архів Олени Баркової

Новорічні ілюмінації в приморському Маріуполі. 2019 рік. Фото: надала Олена Баркова

У Маріуполі любили святкувати. Всі свята супроводжувалися відкритістю й радістю. Якщо бачили когось самотнього, обов’язково запрошували приєднатися до компанії. Святкова атмосфера підкреслювалася ілюмінацією: вогники прикрашали алеї, дерева, дороги, площі, зокрема парк "Веселка". Це створювало неповторну магію міста.

Дуже запам’яталося, як проводили Чемпіонат Європи з футболу. Для нього місцева влада встановлювала великий екран на площі Миру. Люди збиралися разом, приносили їжу, дивилися футбол і ділилися емоціями. У таких моментах проявлялася особлива відкритість маріупольців — вони раділи життю, святам і одне одному.

Жителі міста, попри важку працю на заводах і сталеливарних підприємствах, зберігали душевну широту, щирість і доброту. Вони вміли цінувати кожну мить, працювати і святкувати одночасно.

Гірськолижний курорт "Аляска-центр" і влітку приваблював відпочивальників біля Маріуполя Фото: надала Олена Баркова

Олена Баркова в редакції переяславського медіа Переяслав.Сity

– Чого Вам не вистачає у Переяславі?

– Моря. Все добре, але якби ще додати море Азовське, то взагалі було б супер. Насправді, де б я не була, мені його не вистачає. Думаю, що це проблема кожної людини, яка народилася і виросла біля моря. Річка, озеро — це добре, але море не можна порівняти з ними.

Звісно, мені подобається Переяслав, особливо Музей просто неба, який став для мене справжнім відкриттям. Це місце, де можна відпочити душею, і я з нетерпінням чекаю весни, щоб знову його відвідати. Мені дуже подобається природа тут, багато лісів, на відміну від Маріуполя. Ще одне відчуття, яке я помітила, це близькість населених пунктів — у Переяславі села набагато ближче одне до одного, ніж у нас, де між ними великі відстані.

Все чудово, але якби тут було море, я б залишилася жити назавжди. На жаль, життя непередбачуване, і я вже звикла жити без чітких планів. Я завжди думала, що залишуся в Маріуполі, але життя внесло свої корективи, і тепер підлаштовуюсь під нові умови.

Фото: надала Олена Баркова

Фото: надала Олена Баркова

Фото: надала Олена Баркова

– Чи плануєте повертатися до Маріуполя?

– Ні. Можливо, хтось і хоче повернутися, але мені, по-перше, нікуди повертатися. По-друге, те, що я там бачила і що пережила, я ніколи не забуду. Не можна жити в місті, де такі сильні асоціації: одне місто, де я була щаслива, і зовсім інше, де був страх і відчай, і не хочеться навіть згадувати ці моменти. Я б, можливо, повернулася туди на короткий час, щоб згадати дитинство, де я була щаслива. Але є місця, які я буду обходити десятою стороною, бо ці картинки в моїй голові залишаться на все життя. Я не хочу цього бачити знову.

Я розумію, що місто може змінитися, що багато хто каже, що відбудує його. Але я завжди відповідаю: "Ви розумієте, що для того, щоб його відбудувати, треба зняти землю з кістками?" І ще в нас в Маріуполі є найбільше кладовище в Європі — Старокримське кладовище, яке стало ще більшим. Це просто як село: там є вулиці, дороги і транспорт, бо пішки не дійдеш. Це жахлива реальність нашого міста, яке стало ще більшим через війну.

Я точно не хочу жити на кістках. Але якщо хтось хоче повернутися, побудувати своє життя, побачити рідних, то вони мають право. Я б повернулася, щоб побачити батька або тих, хто ще живий, побути в місцях, де пройшло моє дитинство. Але жити там я не буду. У мене вже інший етап життя.

– Кого згадуєте із Маріуполя?

– Мій батько залишився в Маріуполі. Що йому зробиш? Йому 63 роки, у січні буде 64. У нього там залишилося житло. Він сказав мені: "Ну і куди я піду? У мене немає пенсії, ВПО скасували". У нас уже немає ВПО, ні у мене, ні у дітей. ВПО скасували, тому що сказали, що батьки повинні піклуватися про своїх дітей самі. Він сказав: "Що я буду робити? На чий шиї я буду жити?" Його пенсія — 4 тисячі гривень, а ВПО — 2 тисячі гривень. І що він може зробити з цим? Ліки, їжа, інші витрати — це просто неможливо. Він сказав: "Я не буду на твоїй шиї висіти. У мене є свої стіни, свої речі. Якось я тут виживу". І ось так він залишився.

Дуже багато літніх людей залишилося через те, що їм не було куди їхати. Також дуже багато — бо не було змоги виїхати. У когось залишилося і вціліло житло. Навіть у тих, у кого нічого не залишилося, вони все одно залишалися там, тому що виїхати — це теж складне рішення. Покинути все, що маєш, своє життя. Молоді можуть ще щось заробити, а в 60 років що заробиш і де будеш жити? У них нема таких умов. Це великий біль для маріупольців, що багато батьків залишилося там.

Я, наприклад, розумію, що якщо з моїм батьком щось трапиться, я не зможу приїхати. Не зможу навіть поховати його. Як це вирішити — не знаю. Тому я дзвоню йому раз на тиждень або раз на два тижні і задаю три питання: чи є їжа, чи є що одягти, чи тепло в нього, чи здоровий він? Це основні питання для мене. Він дуже боїться за це і каже, що в мене будуть проблеми. Я кажу: "Які проблеми? Ти мій батько, мені треба знати, що ти живий, що в тебе є їжа, як ти почуваєшся. Мені треба розуміти, як бути далі". Так ми і спілкуємося. Про все і ні про що. Він питає про онуків, а я питаю, чи живий він, чи є ліки, чи є їжа, чи тепло в нього. І вже третій рік не бачимося.

Спілкуюся з куми, це хрещеними батьками сина Гоші. Вони перебувають за кордоном. Згадуємо, як нам було добре, як ми проводили час разом, ходили в гості, зовсім інше життя було. Зараз наше спілкування тільки онлайн. А тоді були плани на життя. Мій 2022 рік був повністю розписаний — ярмарки, святкування, що я буду робити, де святкувати. На день народження сина планували поїхати в Смайл Парк з кумами. А зустріли його у підвалі під обстрілами 22 березня.

Згадуємо, але багато не розмовляємо про Маріуполь. Бо якщо постійно згадувати, це наше минуле, і його не повернеш. Ми більше говоримо про те, як рухатися далі, які цілі, хто що планує. Життя навчило не будувати стабільних планів, бо воно може змінитися, і ми не знаємо, якою ціною.

Нам потрібно будувати нове життя, планувати, але бути готовими до того, що щось може піти не так. Я дуже боялася, що залишуся без грошей, без житла, без бізнесу в іншому місті. З двома дітьми думала: "Що мені робити, якщо все зруйнується?" І так сталося. Наша квартира згоріла, а в підвалі залишилися лише речі, документи — все згоріло. Ми живі, слава Богу. Вийшли всі потріпані, але живі. Я приїхала до кумів із мінімумом речей. Я чітко пам'ятаю, як ми їхали. Потім я пам'ятаю момент, коли вийшла з автобуса і обійняла куму, а далі пам'ять "вимкнулася". Це було в Полтавській області, місто Гадяч, і нас забирала кумова сім'я в село.

17-річна Анастасія Насакіна народилася у селищі Сартана, Маріупольського району. Вона розпочала навчання у місцевій школі, але в 2014-му році, через обстріли російських військ, її родина була змушена переїхати в село Красне Полтавської області, де Анастасія завершила навчання. Наразі її родина бореться зі страшним захворюванням найменшої доньки, 10-річної Даші:

– Весною 2024 року у Даші з’явилася висока температура, яка трималася тиждень. У неї не було сил, з’являлися синці, вона втратила апетит і постійно хотіла спати. Мама повезла її до лікарні, де лікар одразу направив на аналіз крові. Результати були жахливі, і Дашу терміново відправили до реанімації в Полтаву для стабілізації стану , — згадує Анастасія.

– Коли моїй молодшій сестрі Даші діагностували рак крові, я зрозуміла, яке це велике горе. Мене охопив страх за її життя. Але водночас ми стали ближчими: тепер сварки майже зникли, і ми більше підтримуємо одна одну. Ми стали справжніми подругами," — ділиться Анастасія. У родині також є старша сестра Альона, яка має дитину та живе разом із ними. Маму звати Валентина, а тата — Олександр.

– Якою Ви пам’ятаєте Сартану та Маріуполь?

– Я була дуже маленькою, коли ми там жили, але Маріуполь завжди залишався в моєму серці як місце тепла й відкритих людей. Востаннє я була там у 2019 році, і ми з двоюрідною сестрою купалися у фонтанах на центральній площі. Це було весело, навіть коли мокрими нас не хотіли брати в таксі, — розповідає дівчина.

Дитинство Анастасії пройшло в Сартані, де її батько працював у місцевому зоопарку. "Тато часто водив мене до зоопарку. Я торкалася мавпочок, тримала пітонів на шиї. Це були незабутні моменти," — згадує вона.

– Хтось із ваших знайомих залишився в рідному місті?

– Так, залишилося чимало друзів і родичів, хоча більшість виїхала. Наприклад, мій дядько залишився, вони так і не виїжджали. Я досі підтримую зв’язок із подругою дитинства Лізою. Вона мене навчила читати, писати й фактично доглядала за мною, бо батьки багато працювали, а старша сестра не дуже хотіла брати на себе ці обов’язки. Ліза була як старша сестра, і ми досі інколи переписуємося.

Багатьох друзів, з якими ми всі жили на одній вулиці, вже немає в живих — Ліза мені розповідала. Вона була в місті під час обстрілів, потім виїхала, але повернулася й дізналася, хто залишився. Поруч із нами жила ще одна подруга, Вероніка. Всі мої друзі були старші за мене, а я була найменшою, всі за мною доглядали. Я не все добре пам’ятаю, адже виїхала звідти в сім років. Востаннє була в рідному місті у 2019 році, коли мені було 12.

Часто про минуле згадувати важко. Психіка ніби стирає ці спогади, і ти пам’ятаєш лише уривки.

Мої батьки багато працювали. Мама спочатку працювала на заправці, а потім на заводі "Азовмаш", де й познайомилася з хрещеною сестрички Даші.

– Чого вам не вистачає в Переяславі?

– Напевно, магазинів одягу. Мені розповідали, що вони тут є, але я поки не звикла до місцевості й не знайшла їх. Зате мені подобається атмосфера міста: кафе "Булка", старі церкви, лавки, центральна площа. Це дуже затишно.

Наразі Анастасія працює фотографкою, виїжджає на замовлення не тільки у Переяславі, а й у Києві. "Я проходжу курси з ретуші та композиції, прагну вдосконалювати свої навички. Ситуація в країні нестабільна через війну і я розглядаю можливість здобути вищу освіту за кордоном," — ділиться вона своїми планами.

– Як вирішили стати фотографкою?

– Фотографією я захоплювалася все життя, ще з тих пір, як з’явилися телефони з камерами. Навіть коли YouTube був мало популярним, я знімала щось для себе. Потім з’явився Pinterest, і ми з подругами шукали ідеї, ходили по локаціях і фотографували.

Професійно працювати фотографом я боялася, бо мені здавалося, що я занадто сором’язлива для цього. Але все змінилося два роки тому, коли на випускний мені до рук випадково потрапив татовий фотоапарат. Я зняла весь захід і зрозуміла, що хочу займатися цим серйозно.

Київські