Заборонений і після смерті на 15 років: у Переяславі вшанували поета Василя Симоненка

09 січня 2025 р. 12:09

09 січня 2025 р. 12:09

Йому судилося прожити усього 28 років, видати за життя єдину поетичну збірку і бути постійно цитованим уже поколінням своїх умовних правнуків. На вшанування пам'яті поета Музей Заповіту Т.Г.Шевченка в Переяславі організував просвітницький захід «Наймолодший із «шістдесятників». Народний поет Василь Симоненко: з нагоди 90-річчя з дня народження», розповідає Переяслав .City.

На захід прийшли працівники Заповідника, викладачі університету та жителі міста. Засновник фонду «Рідна країна» Микола Томенко розповів і про творчість загалом митців-шістдесятників – Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Алли Горської та переслідування їх радянською владою.

Микола Томенко на вечорі пам'яті Василя Симоненка в Переяславі Автор: Олена Калінович

Родзинкою зустрічі стало звучання оригінального голосу Василя Симоненка. Томенко привіз запис віршів у авторському виконанні та розповіді поета про себе. Це було коротке радіоінтерв’ю поета в 1962 році після виходу його першої збірки «Тиша і грім»: "Що я можу сказати про себе?
Ще так мало прожито і так мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю.
Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя.
Ненавиджу смерть.
Найдужче боюся нещирих друзів. Більше мені ска­зати про себе нічого. Зараз працюю над другою збіркою. Хочу, щоб вона була кращою від першої".

Володимир Гонський на вечорі пам'яті Василя Симоненка в Переяславі

Письменник і бард Володимир Гонський декламував твори Василя Симоненка та виконував під гітару пісні на вірші поета. Також він подарував музею свою книгу «Людина і нація. Час воїнів», яку в 2011 році читачі визнали найкращим твором, що пропагує національну ідею, гідність та свідомість.

Володимир Талашко на вечорі пам'яті Василя Симоненка в Переяславі

Український актор та режисер, народний артист України Володимир Талашко теж декламував поезію Симоненка і розповідав історії зі свого життя. Зауважив, що останні роки їздить із програмою «Будемо жити!» на лінію фронту, щоб підтримати наших воїнів: «Раніше відвідував Краматорськ, Авдіївку, від яких мало що залишилося, а зараз моя сцена – окопи, і глядачі – солдати, і саме вони для мене – найдорожчі поціновувачі».

Із гумором Володимир Дмитрович згадував про своє знайомство з творчістю Василя Симоненка:

– Я дуже любив декламацію, і мій викладач Кисельов, такий – із паличкою, колишній фронтовик, заслужений артист України, хотів, щоб я отримав два дипломи – актора театру та читця. Я підготував декламаторську композицію хвилин на сорок за збіркою «Тиша й грім» Василя Симоненка.

Але у книжечці поруч із віршованими рядками стояли суцільні крапочки замість пропущених слів – цензура постаралася! А мені ж кортіло прочитати справжній текст! Я пішов в університет Шевченка, знайшов розумних людей, і вони відновили справжні вірші. І ось я на екзамені почав читати свою композицію з «крамольними» рядками: «Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю… Хай мовчать Америки й росії, коли я з тобою говорю!..».

Ректор та завідувач кафедри впали під стіл, там, де сиділи викладачі кафедри – миттю нікого не стало, а я собі читаю – майже годину. А через 5 хвилин мене викликали у кабінет до Івченка, завідувача кафедри: «Де ти це взяв?! Ми тебе виженемо з інституту!».

І вигнали б, але Кисельов заступився. Отак я й «познайомився» з Василем Симоненком, і протягом цілого життя не перестаю по-новому прочитувати його твори, захоплюватися їх тонким психологізмом, чуттєвою ліричністю, які притаманні багатьом по-справжньому талановитим майстрам слова.

Василь Симоненко є автором полум’яних рядків «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!», і проникливих «Можна все на світі вибирати, сину…», і щемких ліричних поезій: «Я тобі галантно не вклонюся…», «Любов», «Зустріч і небажана, й раптова..».

А ще кожен із гостей цитував рядки Василя Симоненка, написані в 1962 році, дивуючись дивовижному пророчому дарові молодого поета, який понад 60 років тому передбачив те лихо, яке українці переживають сьогодні:

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну…

…І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття –
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

Василь Симоненко

Василя Симоненка називали «поетом без каменю за душею». Про нього говорять, що його біографію треба вивчати як частину історії України. Вона викресана декількома реченнями. Народився 8 січня 1935 року у маленькому селі Біївцях на Полтавщині, ріс із мамою і дідом, писарем у сільраді. Школу закінчував у сусідніх Тарандинцях, куди за 9 кілометрів ходив пішки полями щодня – туди і назад.

Вищу освіту здобував у Київському університеті. Після випуску молодого журналіста розподілили до Черкас. Спочатку працював у «Черкаській правді», потім у «Молоді Черкащини». Згодом його призначили заввідділом пропаганди й агітації – для керівництва це було як убити два зайці одним пострілом: газетяр-поет міг не лише писати статті, а ще й складати агітаційні вірші до радянських свят. Симоненко був одним із натхненних ідеалістів того часу, вірив у «відлигу» Хрущова, але журналістська робота не надихала його: відчував, що втрачає щось більше, вище.

Писав у щоденнику, пізніше виданому під назвою «Окрайці думок»: «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети». У черкаській редакції, ще на переддипломній практиці, познайомився з юною майбутньою дружиною Людмилою Півторадні, яка працювала кур’єркою. За легендою, причарував її власноруч виготовленим вином із троянд, бо ж умів його робити як ніхто. Та на жаль, дива не сталося: дружині було байдуже до Василевої поетичної натури і його віршів. Зате скоро народився син Олесь, і своєму первістку Симоненко присвятив одну з найвідоміших своїх поезій «Лебеді материнства».

Настав 1962 рік – переламний для Симоненка в усіх сенсах. У цьому році вийшла його перша й остання прижиттєва збірка «Тиша і грім». Тоді ж його запросили до Львова на «День поезії», де з’явилася присвята місту «Український Лев». Згодом Віктор Мороз поклав її на музику і вона стала відомою піснею, як і пів сотні інших поезій Симоненка.

Нотував у щоденнику: «Вірнішого і серйознішого побратима, ніж папір, я не знаю. Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія».

Тоді ж: «Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім прибули гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни». …Режим уже йшов за поетом назирці.

У тому ж 1962 році Симоненко став членом комісії з перевірки чуток про масові катівні НКВС. Разом із художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком брав участь в опитуванні людей у селах біля Києва, виявив у Биківні поховання жертв НКВС і намагався оприлюднити цю інформацію.

Лесь Танюк потому згадував, що Симоненко довго був під тяжким враженням від побаченого у Биківнянському лісі: там дітлахи грали у футбол – заганяли череп із простріленою потилицею за лінію воріт, позначену іншими черепами. Симоненко написав до міськради Києва лист із пропозицією зробити ці місця поховання меморіалами національного значення. На звернення відповіді не дочекався, натомість за поетом почали стежити.

Влітку того ж року, досі невідомо, випадково чи ні, – був затриманий міліцією за словесну сутичку з продавчинею цигарок і жорстоко побитий у відділку. Били по спині так, що «щось обірвалося всередині», казав друзям. Саме цей епізод, імовірно, запустив онкологічне захворювання нирок, від якого Симоненко помер через півтора року.

Радянський режим визнав його буржуазним націоналістом, на друк поезій було накладено заборону на 15 років. 1965 року поета намагалися висунути посмертно на Шевченківську премію – марно. Натомість Василь Симоненко став одним із перших, кому присудили її в роки незалежності України.

Але і сьогодні його поезії цитують у соцмережах, розміщують на муралах, співають, декламують знову і знову: «Ти знаєш, що ти – людина, ти знаєш про це, чи ні? Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні…».

Київські