У Переяславі припинила роботу знаменита колись фабрика художніх виробів: чиїх інтересів конфлікт?

09 січня 2025 р. 18:28

09 січня 2025 р. 18:28

За два місяці до кінця 2024 року в Переяславі припинило роботу підприємство, знане як «Фабрика художніх виробів імені Богдана Хмельницького», де понад пів століття вирувало життя, а вироби були своєрідною візитівкою і самого історичного міста. Чому на сьогодні там порожньо, розбирався Переяслав .City.

Уже давно колишня

На фабриці майстрині художнього ткацтва виготовляли національний одяг, рушники, скатертини та інше. Виробництво було унікальним, бо поєднувало прадавні технології ручної роботи з ткацтва і технології сучасної машинної обробки. Та це були справді індивідуальні вироби, в кожен з яких вкладали свою ручну працю, майстерність і душу переяславки.

Їхні вироби славилися далеко за межами країни, а бренд був однією з популярних візитівок міста. Фабрика розміщувалася в історичній будівлі колишньої синагоги і була водночас так званим туристичним «магнітом» древнього міста. Візит на фабрику художніх виробів з екскурсією і можливістю покупок навіть входив до значної частини туристичних маршрутів.

Останні роки там обшарпаний фасад, вилинялі рекламні постери, з тріснутим склом вивіска «Фабрика художніх виробів». Уже давно колишня.

– Наші ткацькі станки мовчать з 1 листопада 2024 року, – розповіла Оксана Дика , теперішня директорка фабрики. Вона прийшла сюди ще 16-річною дівчиною відразу після училища у 1981 році і працювала незмінно понад сорок років, більшість майстринею створила основну частину асортименту ткацьких виробів фабрики. Та зрештою на її плечі лягла найважча місія – вирішити долю знаного колись виробництва.

– Мені не себе шкода, – каже Оксана Іванівна. – Жаль страшенний за тим, що ми, четверо жінок вже такого солідного віку, змогли у найскладніші часи зберегти наше унікальне виробництво, незважаючи ні на що. Ми пережили дев’яності роки, ковід, і повномасштабну навалу росії пережили б. Але…

Нашу ж продукцію знають не тільки у Переяславі чи Україні, вона відома на цілий світ – натуральна, ручної роботи, з українською народною орнаментикою, вишукана, рідна… Майже в усіх удома є наші рушнички, серветки, сорочки, блузочки, плахти, сукенки. А скільки артистів ми одягли в наші костюми красиві, оригінальні і відносно недорогі, – ностальгує за минулим майстриня.

Останній рушник-рекордсмен

Переяславську фабрику художніх виробів заснували за радянських часів, у 1961 році, на базі артілі ім. Б. Хмельницького. Згодом вона набула юридичного статусу як дочірнє підприємство «Фабрика художніх виробів ім. Богдана Хмельницького» ВАТ «Укрхудожпром» з головним офісом і керівництвом у столиці.

Свого часу журналісти газети «Вісник Переяславщини» багато писали про роботу фабрики, її досягнення і визнання. Про неї знімали сюжети практично всі великі вітчизняні медіа. Одними з основних замовників були творчі колективи, для яких переяславці виготовляли сценічні костюми. Та з роками попит і обсяги виробництва зменшувалися.

Після Помаранчевої революції, з 2005 року, розпочалася нова хвиля моди на вишиванки та українські орнаменти, вироби фабрики художніх виробів стали знову затребуваними. Останнє солідне замовлення фабрика, вже тоді з невеликим колективом, яким керувала багаторічна директорка Катерина Коляденко, виконував у 2018 році. Рекордних розмірів переяславський суцільно тканий тридцятиметровий рушник презентували в Казахстані на урочистостях з нагоди проведення там Днів України.

Втім відтоді виробництво в Переяславі вже не мало тих масштабів, що колись, аби справді відповідати статусу фабрики. Та й основна родзинка переяславських майстринь – ручна робота: від виготовлення самого полотна до сорочки не могла бути ні настільки масовою, ні дешевою.

Тридцятиметровий рушник-рекордсмен

Власником фабрики стала Оксана Дика

Першим публічним сигналом про занепад фабрики стала звістка в 2019 році, що її майновий комплекс виставлений на продаж. Тоді в одному з інтерв’ю переяславський бізнесмен Олександр Пироговський коментував ситуацію так: «Постає питання: що робити тим людям, які ще працюють на цій фабриці? Директор нашого підприємства ТОВ «НУС» Олексій Дикий запропонував забрати їхнє виробництво до нас на швейну фабрику, оформити на роботу. Вони довго думали і не погодилися. Ми не знаємо причини. То їхня справа».

На початку 2019 року майно фабрики було викуплене, а троє працівниць фабрики створили своє товариство «Художні вироби», а з 1 листопада 2023 року в реєстрах даних Юконтрол засновником дочірнього підприємства «Фабрика імені Богдана Хмельницького» значиться ТОВ «Художнє ткацтво», директором і одноосібним власником якого є Оксана Дика. Таким чином будівля підприємства належить одному власнику, а бренд та засоби виробництва – іншій.

А затим почалася епідемії коронавірусу 2020-2021 років і ще більший спад замовлень. Як розповідає нині Оксана Дика, виживали завдяки приватним замовленням та продажу вроздріб. Таким чином колись велика фабрика стала просто невеличкою майстерною індивідуальних замовлень. Та не закрилися ні тоді, ні після початку повномасштабної війни, відновили роботу за пару місяців. Хоча в колективі й залишилося усього кілька людей, менеджменту як такого теж не було. На той час вже стояло питання: що буде далі з цим унікальним виробництвом, справжньою «родзинкою» Переяслава?

«Я дуже хотіла, щоб нам допомогли…»

– І з власниками приміщення у нас був чинний договір оренди до 1 листопада 2024 року, орендна плата була посильна для нас, – пояснює Оксана Дика ситуацію, що склалася натепер. – Вони запропонували все обладнання передати їм у власність за символічну 1 гривню, натомість нам дозволили залишитися і працювати, скільки завгодно.

Ми нашим невеликим колективом подумали-порадилися і погодилися. Бо щоб переїхати в інше приміщення, треба було перевезти ткацькі станки, швейні машинки, намотувальні машини. А вони ж важать по кілька тон, завозилися сюди на віки. Та й ми вже немолоді…

Наприкінці жовтня я звернулася до власників будівлі з проханням продовжити договір оренди. Але вони сказали, що за площу приміщень, які займаємо, повинні платити набагато більше. Ми не змогли виконати ці умови, щоб далі працювати.

А я перед тим їм пропонувала: «Ми вже у віці, шукайте людей, які хочуть виготовляти чудову високохудожню продукцію, і поки ми ще в силі, навчимо, підкажемо, виробництво буде існувати, а якщо постаратися, то й процвітати». Та, схоже, це нікому не цікаво. Якби знала, що так буде, то шукала би вихід із ситуації…

Скаржитися нікуди не стала, бо для мене важливо зберегти здоров’я. Єдине, що тоді зробила – звернулася до міської ради, пояснила ситуацію, попросила допомоги у вирішенні питання. Як могла, намагалася донести до очільників Переяслава, чим є ця фабрика для нашого міста. Дарма. Я все чекала, може, люди отямляться, розуміють, чим вони нехтують… Ніхто мені не зателефонував і по цей день.

Так жаль, словами не передати. Я б дуже хотіла, щоб нам допомогли, і ми знову могли працювати, а також, що дуже важливо, комусь і передати свої знання. Та виявилося, що ми нікому не потрібні, – розповіла нашій кореспондентці свою версію подій власниця виробництва Оксана Дика.

«Ми спілкувалися з обома сторонами, вони не порозумілися»

Чутки про те, що найстарішу фабрику міста виселяють із «синагоги» і підприємство закривається, переяславці обговорювали ще влітку-2024. Та вже на початку жовтня працівниці коментувати ситуацію нашому виданню чомусь не захотіли.

Натомість головний архітектор міста Петро Пурденко в коментарі Переяслав.City щодо долі фабрики 22 жовтня пояснив так:

– Там склалася дуже цікава ситуація. Приміщення, весь той комплекс, викуплений у приватну власність. Власник Юсубов Володимир Халітович. Ми спілкувалися з обома сторонами. При нас із директоркою говорив брат Халітовича. Він сказав: «Давайте зробимо так: ми вам купимо нові станки. Наберемо студентів із училища і навчіть їх, а ми готові вам як наставникам за це навіть платити».

Але вони (колектив фабрики – ред .) не готові були до цього. Увесь цей об’єкт передбачений під легку промисловість. І у його власників було бажання запустити туди якусь швейну фабрику. Але оскільки там були «художні вироби», то власники хотіли би частину цеху залишити під цей напрямок.

«Я куди не їжджу, у тому ж Львові, наприклад, вишиванки продають на кожному кроці, навіть у печерській лаврі за скажені гроші продають. А тут забитий склад цих вишиванок і вони не можуть їх реалізувати. А повинен бути якийсь маркетинг зробив-продав», – цитує Пурденко власників виробничого комплексу. Запевняє, що вони готові були працівниць фабрики там залишити: сидіть і працюйте. Майстерні займали там два поверхи.

Вони замість них і за світло платять. Опалення там немає. Єдине, що вони кажуть: «Давайте ми вас перемістимо вниз у цех, зверху зробимо адмінприміщення». Але вони так і не знайшли порозуміння, – сказав Петро Пурденко.

«Трималися свого ательє, бо їм так було вигідно»

Власник будівлі Володимир Юсубов погодився прокоментувати нам свою версію ситуації:

– Я від початку був зацікавлений у відновленні і розширенні такого виробництва. Воно справді унікальне. Я вже навіть у міністерство культури їздив, з обласним керівництвом мав розмову, щоб відновити «вишиванку» (тобто фабрику художньої вишивки – авт. ).

Із цими працівницями протягом усіх цих років після придбання комплексу вів перемовини, пропонував їм допомогу, щоб запустили фабрику. Казав: «Давайте, будемо розвивати, я вам допоможу». До війни були можливості і нові станки придбати, обладнання, налагодити роботу з постачальниками, магазинами, менеджментом займатися. Але не міг це здвинути з місця, кажуть: «Ні, будемо працювати на себе». Приходили люди до них на роботу – не брали. Працювали тільки на свій карман. Ну не хочуть вони відновлювати фабрику, і все… .

Вони трималися свого ательє, бо їм так було вигідно. За оренду платили смішні гроші – по 6 гривень за квадрат. Це десь дві тисячі за весь другий поверх будівлі. Коли в той час ціни були щонайменше по 100 гривень за квадрат. А за світло взагалі не платили, хоча крім них там нікого не було. Кажу їм: «Раз ви не хочете це розвивати, хочете самі на себе робити, то платіть хоча б за світло». Там п’ять тисяч намотало.

Це я місяців два тому їм сказав. Потім вони таки щось сплатили і заявили, що йдуть у відпустку. А на початку грудня я приїжджаю до фабрики, там поліція з мигалками, кажуть, нас вони викликали: Ірина та Оксана речі свої повиносили на вулицю, сидять на них. Ну цирк! Я їм кажу: «Ми ж із вами домовились, що ви платите за електроенергію і будемо щось далі вирішувати, працювати. А тепер тут цирк такий устроїли, неправду кажете».

Ніхто їх не виганяв, навпаки, я ще мав надію, що можемо з ними разом якось відновити повноцінно роботу «вишиванки». За цей час дуже багато грошей туди вкладено, щоб виробництво розвивалося, весь комплекс працював, людям була робота, якийсь розвиток міста і дохід у бюджет.

Зараз складний час у країні, більшість виробництв мають замовлення шити воєнну форму. Але я вірю, що прийде час і ми відродимо переяславську фабрику вишиванок, знайдемо фахівців, майстринь і зробимо ще краще, чим воно було. Краще на всю Україну, – запевнив Володимир Юсубов.

Київські