Олександр Карпенко: «Наш український світ безмежний»

09 січня 2025 р. 19:49

09 січня 2025 р. 19:49

Нашому земляку, заслуженому журналістові України, членові Національної спілки письменників України Олександру Карпенку виповнилося 70. За плечима Олександра Федоровича 46 років журналістського стажу, робота в кагарлицькій районній газеті, таких виданнях, як «Грані», «Сільські вісті». Він зробив вагомий внесок у становлення та розвиток демократії на теренах Кагарлицького району в часи перебудови, у національно-культурне відродження нашого краю на початку 1990-х, був першим директором телерадіостудії «ТБ Кагарлик», головним сенсом діяльності якої було утвердження таких цінностей, як гласність і свобода слова. Заснував культурологічний проєкт «Українці від океану до океану», в рамках якого досліджував життя українських громад на всіх континентах, видав кілька публіцистичних та художніх книжок. Наскільки ці книжки пов’язані з його життям? Де черпав натхнення та ідеї для своєї творчості? Про це наша розмова з Олександром Федоровичем.

Автор: надав Олександр Карпенко

– Розкажіть коротенько про себе, хто Ваші батьки, як у Вашій долі поєднані два містечка –Тарутине і Ржищів?

– Я дуже давній. Моя генетична пам'ять сягає аж 1910 року, коли народився мій батько. А тому можу стверджувати, що я добре розуміюся на подіях, які відбувалися на просторах колишнього союзу впродовж тих непростих років. Мені здається, що я їх відчуваю і навіть бачу не так, як люди, котрі вивчають історію по книжках.

Родину батька, тобто мого діда, після селянських заворушень на Полтавщині вислали до Сибіру, а точніше до Північного Казахстану ще 1905 року. Там народилися батько і троє його братів. Всі пішли на війну, двоє загинули. Батько вирішив після демобілізації повернутися в Україну. Працював у Ржищеві, там зустрів мою матір.

В ті часи було таке поняття, як «направили на роботу». Так от, батька на початку 1950-х направили на роботу в Бессарабію, там в селищі Тарутине я й народився. Край дуже цікавий, багатонаціональний, дитячого садочка не було, а тому батьки мене віддавали на день в болгарську родину. Через це я краще розмовляв болгарською, ніж українською. Але коли мені було чотири роки, сім’я повернулася на Київщину. Жили в Леонівці, потім в Стайках, згодом переїхали до Ржищева.

Батько помер, коли мені було вісім років. Дитинство було доволі важким: недобудована хата, на руках матері залишилося двоє неповнолітніх дітей. Я навіть не знаю, як вона все це витягла із зарплатою медсестри. В Ржищеві закінчив середню школу, мав багато друзів. З цим містом, з Дніпром пов’язано багато спогадів, я тут виріс, тут поховані батько, мати, рідні сестра і брат. А тому Ржищів, я вважаю таким же рідним, як і Тарутине.

– Ми знаємо, що Ви були першим заввіділом культури Кагарличчини за часів Незалежності, ініціювали багато культурних акцій. Чи не мали перепон, адже Ви починали працювати ще за радянських часів, у 1989-му?

– Це був революційний час. Країна під впливом гласності і демократизації змінювалася просто на очах, було іншим ставлення до національної культури. Нагадаю, що за сприяння тодішньої районної влади у 1989 році вже було відкрито Стрітівську школу кобзарського мистецтва. Все дихало тоді Незалежністю, але треба було подолати декілька важливих сходинок: ще не звучала на теренах нашого краю пісня «Ще не вмерла Україна…», не піднімався синьо-жовтий прапор, не вшановувалися жертви Голодомору і репресій, саме слово «незалежність» вимовлялося пошепки.

Автор: надав Олександр Карпенко

Взяття цих рубежів потребувало ініціативи, активності, сміливості, бо дуже реальною була загроза повернення до сталінізму. І повинен сказати, що керівники і колективи підприємств охоче підтримували всі наші ініціативи, виділяли кошти. Завдяки цьому вдалося заснувати фестиваль народної творчості «Червона калина», який живе й досі, фестиваль естрадного мистецтва «Срібні струни», дитячий фестиваль «Калиновий віночок». Останні два, на жаль, до наших днів не дожили. Ми відродили всі народні свята – Дні Кагарлика, Ржищева, сіл, Івана Купала, Водохреща, Великодні Гаївки.

Але найприємніший спогад про Свято Незалежності, яке ми організували 16 липня 1991 року на річницю проголошення Декларації про державний суверенітет – за місяць до проголошення Незалежності і сумнозвісного ГКЧП. Нещодавно серед старого мотлоху я знайшов чорновик сценарію цього свята, написаного від руки. Є там рядок, двічі викреслений моєю рукою і нарешті вписаний знову: «У виконанні Кагарлицького Народного хору звучить пісня «Ще не вмерла Україна…»

Це був ще один рубікон, який треба було перейти. Це був липень 1991 року! Ми були першими в Україні. Співати чи не співати? Бути чи не бути? Але ми таки виконали ту пісню! І переповнений стадіон слухав її стоячи! І вшанували жертв Голодомору, репресій і всіх, хто загинув в боротьбі за Україну. Відкрили тоді пам’ятник Тарасу Шевченку. А от із перейменуванням вулиці Леніна на вулицю Незалежності через рік, коли вже була адміністрація, виникли проблеми. «Нас не зрозуміють ветерани…». Але коли будете проходити повз Будинок культури, ви побачите пам’ятну дошку, присвячену цій події. Ми все одно це зробили. Хоча для мене були наслідки…

– Розкажіть про заснування телерадіостудії «ТБ Кагарлик», першим директором якої Ви були…

– На початку 1990-х у багатьох районах України, в тому числі Кагарлицькому, з’явилося своє телебачення. Засновниками були районна рада, адміністрація і колектив студії. Ми були молоді, сповнені ентузіазму і творчого запалу. Заснували низку передач – «Кагарличчина» (новини), «Ровесник» (передачі для юнацтва), «Юна хвиля» (для дітей), «А було колись…» (Історія), «Віч-на-віч» (зустрічі з цікавими людьми), у «Полі закону» (роз’яснення законодавства), «Ракурс» (проблеми міста і району) та інші. Телерадіостудія стала новим яскравим явищем в культурі Придніпровського краю.

Автор: надав Олександр Карпенко

Людям подобалися наші передачі за відкритість і гостроту. Але настала епоха Кучми, коли стали закручуватися гайки і вирубуватися навіть ті паростки свободи слова, які народилися в часи Перебудови (1985-1991). Під цю сокиру потрапила і телерадіостудія. Після однієї гострої передачі у 1996 році було ухвалене розпорядження про закриття студії. Чимало трудових колективів району, а також Київська обласна і Кагарлицька міська ради нас підтримали в той важкий час. Прокуратура скасувала те незаконне рішення. Але конфлікти продовжувалися, тиск посилювався, дійшло навіть до того, що призначили цензора, який приходив на студію і переглядав наші передачі, а тому в кінці 1998 року мені довелося піти зі студії. Не засуджую тих людей, навпаки, співчуваю як заручникам тієї злочинної системи, проти якої люди тричі повставали на Майданах: у 2000-му, 2004 і 2013 роках.

Я вдячний наступним поколінням працівників ТБ «Кагарлик», зокрема Григорію Лавриненку, Людмилі Добровольській за те, що вони зберегли кращі традиції студії і вона жива й досі.

– Де ви працювали потім?

– Спочатку головним редактором опозиційної газети «Грані», яку ми випускали разом з Юрієм Луценком, а потім після акцій «Україна без Кучми» перейшов до газети «Сільські вісті», де працював 18 років, десять останніх років був одним із редакторів та членом редколегії цієї газети. Це видання в той час, коли я прийшов, виходило накладом близько 600 тис, мало величезний вплив на всі сфери життя в країні.

Гострота, безкопромісність, захист людей праці, демократїі, українських цінностей – такою була редакційна політика. Мені це подобалося, я, по-суті, продовжував те, що робив на телестудії, але вже в масштабах всієї країни. А тому в мене було одинадцять судів з казнокрадами, бюрократами та самодурами, які я всі виграв. За час роботи в газеті побував в десятках українських сіл від Заходу до Сходу, і від Півночі до Півдня. А тому дуже добре знаю проблеми сільських територій.

– Як виникла ідея заснування проєкту «Українці від океану до океану»?

– На початку 1990-х я записав велике інтерв’ю з нашим земляком, видатним письменником Олесем Бердником, в котрому він розповів і про себе, і про Українську духовну республіку, яку він заснував. Письменник говорив про необхідність духовної єдності українців всіх континентів, країн, релігій, епох і часів. Це інтерв’ю стало для мене своєрідним ідеологічним маніфестом.

Ідея пізнати український світ за кордоном, познайомитися з його мешканцями більш виразних обрисів набула після моєї поїздки до Казахстану в 2005 році, де я познайомився із послом України Василем Цибенком, який подарував книжку «Українці в Казахстані». Також мені показали українську школу в Астані, познайомили з керівниками української громади. На той час у Казахстані проживало приблизно 800 тисяч українців. Це цілинники, фахівці та робітники, які створювали індустрію Казахстану, нащадки репресованих, і тих, хто виїхав із України на початку XX-го століття, в тому числі і родина мого батька. Це й була українська діаспора, про яку доводилося багато чути, але тепер вона стала для мене реальністю. Мало того, я вперше усвідомив свою причетність до неї. У Північному Кахастані тоді жили мій рідний дядько Олександр і двоюрідний брат Володимир.

Автор: надав Олександр Карпенко

І ось моя делегація летить до Києва, а я беру квиток до Петропавлівська, знаходжу дядька і брата в українському селі Соколівка. Зустріч була, як в індійському кіно. Зі сльозами радості. І виникла думка: та ми ж українці, як перекотиполе, стоїмо однією ногою в себе на городі, а іншою десь за кордоном! Весь світ утворився внаслідок міграції, але чому українці належать до народів, які найбільше схильні до неї? Я почав шукати відповідь на це запитання. Побував у більшості українських громад за кордоном, практично на всіх континентах, зустрівся з десятками цікавих людей. Своїми думками і враженнями від подорожей я ділився на сторінках «Сільських вістей», пізніше всі вони увійшли до книжок «Українці від моря до моря», «Щастя на краю світу».

– І що Ви з’ясували? Чи знайшли відповідь на те своє запитання?

– Україна розташована на межі трьох цивілізацій: євроатлантичної, євразійської і мусульманської. Впродовж останніх віків ці геополітичні брили, торкаючись одна одної, та ведучи боротьбу за цю межу, спричиняли струси, котрі призводили до міграційних хвиль.

Перша хвиля міграції тривала в 1895-1900 роках, друга з 1914-го по 1920-й, третя – з 1941-го по 1947-ий, четверта – з 1991-го по 2000-й, п’ята – з 2014-го і по сьогодні. До традиційних країн міграції останнім часом додалися Туреччина, Китай, Сінгапур, Таїланд, Японія, Африка.

Внаслідок п’яти хвиль міграції кордони Українського світу розширилися до глобальних масштабів. Українці є на всіх континентах. Але, на мою думку, Україна вичерпала свій міграційний потенціал. Нас залишилося дуже мало, від цього страждають мовний і культурний простір, економіка.

А тому у своїх публікаціях закликаю всіх діаспорян і представників Четвертої і П’ятої хвиль: повертайтеся, створюйте свої бізнеси, робочі місця, живіть тут, дихайте разом з нами одним повітрям, беріть участь в громадському і політичному житті. І ставлю в приклад американця, до речі, нашого земляка Марка Паславського, який заснував аграрну компанію в Кагарлицькому районі на Київщині і в 2014 році загинув, захищаючи Україну в складі батальйону «Донбас»; канадську бізнесменку Анну Кисіль, котра збудувала на своїй рідній Івано-Франківщині фабрику сучасної екологічної упаковки, співака Французької опери Василя Сліпака, який загинув, захищаючи Україну…

Автор: надав Олександр Карпенко

– Сліди яких великих українців Ви знайшли за кордоном?

– На якомусь етапі проєкт наповнився новим філософським сенсом. Якщо більшість дослідників вивчають історію та культуру архівними та музейними методами, шукаючи артефакти, або штудіюють першоджерела, то я до цього переліку додав ще й нематеріальний або містичний підхід, намагаючись знайти духовні сліди великих українців у місцях та в моменти їхніх найбільших страждань, випробувань, смерті, або навпаки, найвищих досягнень. Цей метод я називаю ефектом Єрусалиму, коли кожен християнин, який відвідує Святу Землю, відчуває радість присутності Бога та осяяння, котрі допомагають заново опанувати біблейські істини. А тому кожне місце, пов’язане з переломними моментами нашої історії, я називаю Українським Єрусалимом, де може відкритися те, чого не можна знайти в жодному архіві чи музеї.

Таких Єрусалимів, на жаль, стало більшати, переважно вони виникають в Україні в місцях найзапекліших протистоянь Світла з Темрявою. Майдан, Іловайськ, Дебальцево, Ізюм, Барвінкове, Маріуполь – місця розп’яття і відродження племені українських героїв нової доби. А тому географія моїх мандрів не така вже й елітна й захмарна, як може комусь здатися, а із заїздом на «нуль».

Наприклад, до великого гетьмана Івана Мазепи я прибув на берег Дунаю в румунському місті Галац в день його смерті, до Тараса Шевченка – в день його приїзду в Новопетрівську фортецю в Казахстані, до Лесі Українки в грузинське селище Сурамі – також в день її смерті, до Івана Козловського – у день відкриття музичної школи в його рідній Марʼянівці, до Миклухо-Маклая – до його будинку на березі Сіднейської затоки в Австралії в день його весілля з Маргарет, на Майдан – в день розстрілу Небесної сотні, в Дебальцеве – в момент, коли кільце оточення ось-ось мало замкнутися, в Ізюм, коли це місто було наполовину захоплене окупантами.

– Чому Ви в своїх останніх книжках стали переходити від публіцистики до художньої прози?

– Внутрішній світ українця дуже багатий. Він кохає, страждає, бореться зі злом, шукає істину, прагне духовної досконалості, творить. Для того, щоб показати це, публіцистичних методів бракує, тому я став використовувати художні, хоча вони ґрунтуються на реальних подіях.

Маю на увазі три «австралійські» повісті, збірки оповідань про війну на Донбасі «Колесо часу», «Сенс», написані на моєму волонтерському та журналістському досвіді та низку новел із життя заробітчан Четвертої Хвилі.

Автор: надав Олександр Карпенко

– Про що Ваша чергова книжка «Сенс», яка вийшла в кінці 2024 року?

– Дехто вважає, що вона про війну, але це не так. Вона про людей, які перебувають на Межі. На межі Світла і Темряви, життя і смерті, мужності і малодушності, вірності і зради; які намагаються знайти сенс життя. Вони дуже реальні.

Свого часу я запитав в Олеся Бердника, як йому у своїх фантастичних творах вдалося досягнути такого реалізму. Він відповів, що всі ситуації, які описав, ним пережиті. Кожне моє оповідання хоч на п’ять, хоч на десять і навіть на сто відсотків про мене і моїх знайомих. Їх у книжці двадцять, і назва кожного могла б стати назвою книжки: «Стогін», «Місія», «Спокута», «Річка кохання», «Знак». Кожне має свою філософію.

– Чи можна сказати, що Ваш проєкт реалізований?

– Ні. Я його розпочав 20 років тому, але немає йому кінця й краю. Бо наш український Всесвіт практично безмежний. З’являються нові й нові велети українського духу. Для мене людина, байдуже хто вона – поет, науковець, чи робітник, яка загинула на Майдані, чи на російсько-українській війні, а також ті, хто пройшов через її вогонь – є велетами, гідним возвеличення і схиляння перед ними.

До проєкту можуть долучитися нові покоління журналістів, пошуковців, працівників культури і це буде праця подвижників. Долучайтеся, роботи вистачить усім…

– Успіхів Вам і наснаги!

Київські