На швидкості: навіщо пішла таксувати музейниця, чемпіонка України і кондитерка Вікторія Білозуб?

15 січня 2025 р. 18:53

15 січня 2025 р. 18:53

Вечорами 38-річна Вікторія Білозуб сідає за кермо свого Mitsubishi і таксує. Хоча за фахом – викладачка природничих дисциплін та інформатики, а працює завідувачкою сектору оцифрування музейної спадщини в Заповіднику "Переяслав". Крім того, вона є чемпіонкою України з джиу-джитсу і дипломованою кондитеркою. Як на все це знаходить час, вона розповіла Переяслав .City.

Таксувати, щоб не сумувати

– Вікторіє, скільки Ви таксуєте, і як опинилися у службі «таксі»?

– Таксисткою я підробляю чотири місяці. Основне моє місце роботи — у Національному історико-етнографічному заповіднику «Переяслав». А так як мій чоловік повертається додому пізно ввечері з Києва, я вирішила потаксувати. Людям подобається, мені також.

– А ви мали досвід водіння до цього?

– Так, я вже 16 років за кермом, на власному автомобілі. До 30 років я дуже любила їздити на потужних машинах, газ в пол і "гайда". Я не дрифтувала, але володіла автомобілем, добре відчувала габарити і завжди була впевнена в своїй їзді. Після 30 років стала більш обережною, змінила свій підхід до їзди, мабуть, уже "наганялась". Тепер я їжджу спокійно, розмірено. Досвід роботи в таксі теж раніше мала, правда дуже короткотривалий, ну дуже.

На початку жовтня 2023 року в Переяславі в Telegram з’явилася послуга служби таксі. Я зареєструвалася там, виконала пару замовлень, але про це таксі ніхто не знав, і воно проіснувало всього чотири дні. Людина, яка його створила, закрила чат, і все.

А минулого року мій чоловік запропонував піти в іншу службу. Я зареєструвалася, пройшла верифікацію за кілька годин і почала працювати.

Пасажири "ОнТаксі" в додатку бачать інформацію про водія/водійку, що узяв/ла замовлення Автор: скріншот

– Вам подобається робота в таксисткою?

– Найбільше мені подобається відсутність фіксованого графіка. Я сама вирішую, коли працювати. Вмикаю додаток, проводжу бігунок, щоб стати онлайн, і отримую замовлення. Коли потрібно завершити роботу – просто вимикаю додаток. Це ніяк не впливає на мій статус у системі. Можна хоч 100 разів на день виходити та заходити в роботу, або навіть тиждень не працювати, якщо хворієш чи зайнятий.

– Яка реакція пасажирів на те, що за кермом жінка?

– Майже всі дивуються. Кожного дня знаходиться один чи два пасажири, які кажуть щось на кшталт: "Ого, жінка-таксист!". Дівчата зазвичай кажуть, що їм спокійніше зі мною їхати, а хлопці залишають чайові.

– Чи виникають труднощі з виконанням замовлення через перейменування вулиць у Переяславі?

– Ні, у додатку видно і стару, і нову назву. Це дуже зручно, бо я одразу розумію, про яку вулицю йдеться.

А траплялося їздити в такі місця, де Ви ніколи не були?

– Так, траплялося. Наприклад, на Підварках я часто їжджу в місця, які не знаю. Я уявляла цей мікрорайон трохи меншим, а він дуже розлогий. А в Карані якось вперше їхала на замовлення туди, де дачі "на каналі". Тільки повернула і навігатор перестав працювати. Дзвонила клієнтці, щоб вона скерувала, куди їхати.

– А чи були випадки, коли додаток вказував невірний маршрут?

– Бувало. У таких випадках я перевіряю адресу в Google Maps і коригую маршрут. Якось таксі викликала жінка з двома дітьми. Одну дитину треба було відвезти в гімназію, а другу – в садочок "Любавонька" на Леваді. У додатку кінцевою точкою була гімназія (йдеться про академічний ліцей імені Івана Мазепи), і я не звернула уваги, що спочатку треба було в садочок.

Поїхала до гімназії і пасажирка сказала: "Ви не туди їдете" . Але я вже доїжджала до ліцею і вийшло так, що я спочатку висадила старшу дитину біля школи, а потім ми поїхали до садочка. Але там теж був нюанс: додаток неправильно вказував вхід до "Любавоньки", а я раніше ніколи не була біля цього закладу.

Пасажирка підказала мені, де саме потрібно звернути. Однак після поїздки додала мене до чорного списку. Тепер замовлення від неї я прийняти не можу, хоча буває бачу, що вона викликає таксі в час пік, а вільних авто немає і я в неї у чорному списку.

На щастя, більше ніхто з пасажирів мене не блокував. Навпаки, люди часто просить мій номер телефону, але я майже нікому його не даю. Тільки близьким знайомим.

У мене є основна робота, і таксую я переважно ввечері, з 18:00 до 21:00. Іноді зранку, якщо є вільний час перед початком робочого дня, у вихідні проводжу час з родиною, тож просто немає сенсу давати пасажирам свій особистий номер телефону.

– А як до Вашої роботи у таксі ставиться чоловік?

– Загалом спокійно. Він не забороняє, але іноді жартує: "Скільки ти ще будеш таксувати? Сиди вдома, відпочивай". Я ж пояснюю, що додатковий заробіток для мене – це і фінансова незалежність, і можливість зайняти себе. За додатково зароблені кошти я вже відремонтувала машину, залишилося тільки бампер пофарбувати. І, головне, я не сиджу вдома в очікуванні чоловіка, не сумую, не пишу йому повідомлень і не надзвонюю, а проводжу час із користю.

– А якісь веселі історії траплялися?

– Так. Ось, наприклад, перші чотири дні моєї роботи, це було шосте, сьоме, восьме, дев’яте жовтня. Шостого числа мене викликають до прем’єра. Сідає молодий хлопець, ми їдемо до АТБ, він вже випивший. Там купує ще алкоголь, а потім я відвожу його на Леваду, де він біля під’їзду сідає і продовжує пити. Я їду. Другий день – знову він мене викликає. Знову той самий маршрут, знову алкоголь і знову він сідає біля будинку пити.

На четвертий день знову везу його, і він починає мене розпитувати: як звати, скільки років. Я кажу, що це не важливо, а він продовжує допитуватися: "Ну скільки? Скільки?" Я відповідаю, що мені 38, він в шоці: "38?" Кажу: "Так і сину вже майже 19" . Тоді він питає, чи це не про Ваню Білозуба. Я відповідаю: "Так, про нього".

Він знову дивується і уточнює: "Той Ваня, що кандидат у майстри спорту з боксу?" Кажу: "Так". І він відразу вибачився за те, що мене "грузив", побажав гарного вечора і під під'їздом пити алкоголь вже не залишився, пішов додому. Це було весело.

Ще один випадок був цікавий. Я забрала дівчину біля університету, їй треба було поїхати за Греблю. І навігатор чомусь повів мене через поле. Я поїхала грунтовою дорогою і ледь не з’їхала з обриву, бо хотіла оминути калюжу. У результаті я все ж проїхала, машина була дуже брудна, але добре, що кліренс у неї високий, бо точно загрузла б.

– Чи не страшно Вам працювати, особливо ввечері?

– Мені взагалі не страшно, адже наше місто маленьке, і мене майже всі знають. Та й неадекватні пасажири, п'яні чи агресивні, мені поки не траплялися. На всякий випадок у місті є син, який за три хвилини може дістатися до будь-якої точки й допомогти. Йому скоро 19 років. Він кандидат у майстри спорту з боксу, переможець чемпіонату Києва, любить цю справу й наполегливо тренується. Крім того, я можу просто скасувати замовлення. А ще можу постояти за себе й сама.

Вікторія Білозуб із сином Іваном Автор: фб-сторінка Вікторії Білозуб

Чемпіонка України з джиу-джитсу

– Вікторіє, знаю, що Ви – чемпіонка України з джиу-джитсу. Розкажіть про це.

– Я з дитинства росла з братом Віктором, завжди бігала з хлопцями, грала у "войнушки", лазила по деревах. Любила навіть побитися трохи. А потім дізналася про клуб "Альянс", який очолював Олександр Іванович Орлов , і почала займатися джиу-джитсу. Брат мене підтримував і мотивував. У 1999 році в травні відбувся перший чемпіонат України з джиу-джицу в Переяславі. Я зайняла перше місце.

Після цього у мене зникло бажання змагатися – я дуже легко стала чемпіонкою.

Стаття про чемпіонат України і досягнення переяславців на змаганнях у газеті "Папірус" Автор: Іванна Данюк

– А з ким доводилося боротися? Я так розумію, що не тільки з дівчатами.

– Так, так. Мені тоді було 12-13 років, і це якраз той період, коли хлопці й дівчата майже однакові за силою, якщо вага однакова. Хлопці не завжди були сильнішими за дівчат, і мене часто ставили з хлопцями моєї вагової категорії. І я часто вигравала.

– А що стосується чемпіонату України? Який бій запам’ятався найбільше?

– Найважчим був фінальний бій. До фіналу я дійшла досить легко, а от у фіналі зустрілася з Петровською Наталією. На той час вона вже займалася років три-чотири, мала більший досвід.

У нас вага була майже однакова, але вона на кілька кілограмів важча і трохи нижча за зріст – десь на 6-10 см. Пам’ятаю, що її активно підтримувала й мотивувала подруга – Сагунова Ірина. Мені було не просто в цьому поєдинку. Бій був майже рівним, але я дуже старалася і таки перемогла. Це була дуже важка, але важлива перемога.

– Чим Ви зараз займаєтеся у вільний час?

– Зараз у мене дві роботи, я недавно вийшла заміж, тому часу на спорт немає. Займаюся домом, особистим життям та роботою.

Цифрові копії експонатів – основна робота Вікторії

– До речі, щодо Вашої професійної діяльності, чим Ви займаєтеся в Заповіднику?

– У НІЕЗ "Переяслав" я почала працювати в березні 2012 року. Прийшла молодшим науковим співробітником у відділ фондів, з часом стала провідним зберігачем фондів. А з червня минулого року було створено новий сектор – оцифрування музейної спадщини, і я стала його завідувачкою.

Ми займаємося оцифруванням музейних цінностей. Працюємо лише півроку, але цифровізація – це важлива справа в XXI столітті.

– Звучить цікаво, розкажіть детальніше.

– Це дуже значима робота. Деякі музеї почали її раніше, вже кілька років працюють, а ми розпочали завдяки нашому генеральному директору Олексію Лукашевичу. Він створив цей сектор, роздобув якісний сканер для плоских предметів.

Це дуже важлива робота, тим паче в умовах війни. У разі, не дай Бог, знищення експонатів у нас залишаться їхні цифрові копії – фотографії та 3D-зображення. Ми вносимо інформацію в Єдиний державний реєстр музейної спадщини України, створений минулого року. Туди, окрім статистичних даних про експонати, додаються скани та фотографії. Це дозволяє людям з усього світу переглядати, що зберігається в наших музеях.

У мене чудова команда – дві підлеглі, які добре розуміються на техніці, вміють швидко працювати, виставляти світло, сканувати. Зараз мріємо про 3D-сканер. Він дорогий, але в майбутньому, сподіваємося, керівництву НІЕЗ "Переяслав" вдасться його придбати, щоб створювати 3D-моделі експонатів.

Вікторія Білозуб з колегами та гостями музею "Заповіту" Т.Г.Шевченка Автор: архів Переяслав.City

– Ви навчалися за фахом, який пов’язаний з історією чи культурою?

– Насправді ні. Після 9 класу сьомої школи (нині ліцей імені Володимира Мономаха, – авт.) я вступила в наше ПТУ (зараз це коледж, – авт.) навчатися на кухаря-кондитера. Закінчила з відзнакою, отримала червоний диплом і вступила в університет на біологічний факультет. За освітою я – викладачка природничих дисциплін та інформатики.

Після університету я три роки працювала вчителем інформатики у сьомій школі (нині ліцей імені Володимира Мономаха, – авт.). Це був цікавий досвід, хоча й непростий. Мені 23 роки, а учням – 15-17. Було складно зберігати субординацію. Вони спочатку сприймали мене не як вчительку, а як подругу.

Зараз моїм учням вже по 30 років, вони дорослі люди, як зустрічаємося десь, завжди вітаються і щиро усміхаються. Це був хороший досвід.

– А як Ви опинилися в музеї?

– У 2012 році мені допомогла мама. У мене був вибір: піти екскурсоводом або влаштуватися у відділ фондів. Колишня заступниця генерального директора відмовляла мене йти у фонди, бо там була складна ситуація. Але я люблю роботу з документами, тому наполягла на своєму. Так і залишилася у фондах.

Вікторія Білозуб з колегами Автор: фб-сторінка Вікторії Білозуб

"Тістечка люблю тільки пекти"

– Ви маєте диплом кондитерки, чи часто вдається побалувати рідних десертами?

– Так, я дуже люблю готувати. Кулінарію я теж готую смачно, але кондитерство мені більше до душі. Торти, тістечка, булочки, пироги – це обов'язкові страви в меню нашої родини. Я регулярно випікаю щось нове, підписана на шість кулінарних каналів у Телеграмі. Кожен з них щодня дає по п’ять-десять рецептів, і я, мінімум, п’ять з них обов’язково готую. Я жартую, що або сім’ю потрібно збільшувати, або ресторан відкривати, адже не встигаємо їсти все, що я хочу приготувати.

Автор: фб-сторінка Вікторії Білозуб

Їдять мої чоловіки, бо я тістечка люблю тільки пекти. Те, що готую, обов'язково дегустую, звісно, але лише маленькими шматочками. Мені більше подобається щось солоденьке готувати, ніж їсти. А ще мені подобається, що все завжди виходить смачно і красиво.

Мій син любить страви мого приготування, хоч і перебірливий в їжі. А чоловік просто обожнює солодке, він не може прожити й дня без десертів, тож я їх готую з великим задоволенням. Люблю спостерігати, як він із гарним апетитом все їсть. Готую для своїх чоловіків з любов’ю.

– Коли Ви все встигаєте?

– Усе дуже просто. Поки чоловік на роботі, я теж на роботі, у сина свої справи. Після 21:00 ми збираємося вдома разом. Вихідні – це час для сім'ї і випічки смачненького. Головне – вміти розставляти акценти і відокремлювати роботу від особистого життя. Я це роблю, тому все встигаю.

Вікторія Білозуб – завідувачка сектору оцифрування музейної спадщини в НІЕЗ "Переяслав" і таксистка Автор: фб-сторінка Вікторії Білозуб

Київські