Життя після: як в Україні допомогають жінкам, які пережили сексуальне насильство під час війни

30 січня 2025 р. 09:13

30 січня 2025 р. 09:13

Наших жінок російські загарбники жорстоко били, вибивали зуби, закривали у підвалах, катували струмом, погрожували тим, що заберуть дітей назавжди. А ще українки, і не лише вони, зазнавали с ексуальн ого насильств а. Для окупантів — це зброя, яка руйнує не лише тіл о , а й психіку.

Нині в Україні нада ють безоплатну анонімну допомогу людям , які пережили насильств о від окупантів . Анна Грубая — психотерапевтка та кураторка проєкту GIDNA розповіла про те, як з авдяки роботі з кваліфікованим психолог о м українки відновлюють контроль над своїм життям. Чому важливо, щоб ця непроста тема виходила з тіні й ставала все менш табуйованою, а також як суспільство може підтримати постраждалих жінок.

– Наскільки в Україні розповсюджена проблема людей, що постраждали від сексуального насильства під час війни?

– Ми можемо опиратися лише на офіційні дані — Офіс генерального прокурора за час повномасштабного вторгнення зафіксував 322 випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Разом з тим, це лише вершина айсберга, оскільки ми не можемо зібрати дані на окупованих територіях, і жінки, з якими це сталось та які змогли виїхати, мовчать, адже бояться соціального осуду (в нас в суспільстві  досі дуже розвинена стигма «сама винна»).

Від ред: більшість зафіксованих випадків сексуального насильства стосуються жінок, втім, серед потерпілих є 117 чоловіків, а також неповнолітні дівчата і хлопці. Херсонська область – серед регіонів, де зафіксована найбільша кількість таких випадків – 103.

За даними Офісу генпрокурора, за виявленими фактами сексуального насильства на окупованих територіях селищ Київської, Чернігівської, Херсонської, Харківської та Миколаївської областей повідомлено про підозру 59 військовослужбовцям РФ. Скеровано до суду 27 обвинувальних актів щодо 36 осіб.

– Ваш проєкт допомагає жінкам після пережитого насильства. Які перші кроки у роботі з ними?

– Завдяки проєкту GIDNA, який реалізовує БФ “Майбутнє для України” (Future for Ukraine) ми вже понад два роки надаємо безоплатну, анонімну психологічну допомогу. Важливо розуміти, що нам не потрібно від жінки ніяких документів, жінка може вимкнути камеру. Адже головне це надати їй психологічну допомогу. Жінка може отримати до 20 консультацій, а це майже піврічна програма психологічної підтримки. Психолог починає роботу з:

Лише за минулий рік психологи проєкту GIDNA надали понад 300 індивідуальних консультацій для жінок, які пережили СНПК.

– Які особливості роботи з жінками, що пережили насильство в умовах війни?

– Психологи проєкту, в першу чергу, повинні мати спеціалізацію та практичні навички роботи з такого виду травмою — надважливо не травмувати жінку повторно. Робота з травмою СНПК є специфічною, це наче ходити по кризі у березні, коли можна провалитись в воду за секунду. Тому тут важливо мати практичні навички швидкої стабілізації, а також навички глибинної та комплексної роботи з травмою. Якщо психолог немає відповідної кваліфікації, жінка може травмуватись повторно, отримуючи різкі запитання, і відмовитись від подальшої роботи. Переважно, жінка починає говорити про те, що сталось, лише з 5-7 сесії з психологом, адже для жінки це не просто почати говорити.

Варто розуміти, що при перших розмовах може погіршитись сон, зрости кількість флешбеків та інтрузивних спогадів, можуть посилитись панічні атаки та навіть з’являтися параноїдальні думки. Тому важливо дуже лагідно працювати, рухаючись повільно за темпом жінки, за її динамікою — крок за кроком.

Часто жінка не пам’ятає деталей, що саме сталось, — так працює психіка: найбільш травматичні події вона стирає, блокування це спосіб нашого самозахисту, аби вижити.

– Які типові реакції спостерігаються у жінок після пережитого насильства? Як їм найкраще допомогти?

– Найбільш типове — жінка мовчить і не звертається по допомогу, вона боїться осуду та боїться підняти спогади. Разом з тим, є нічні кошмари, флешбеки, інтрузії (повторне переживання події, що супроводжується образами, думками та відчуттями). Ці емоції зрештою штовхають її до пошуку допомоги. Ми у проєкті GIDNA говоримо про те, що психологічна допомога є безпечним та анонімним простором, це той надійний шлях, який може дати змогу подолати травму. Спогади про скоєне не можуть зникнути, але разом з тим їх вплив на життя можна мінімізувати, виплакати й  виговорити, аби травма не керувала життям.

Жінки бояться звертатися за допомогою, бояться що хтось про це дізнається

– Як війна впливає на здатність постраждалих звернутися за допомогою? Чи є бар’єри, які ускладнюють цей процес?

– Чи помічаєте Ви відмінності в психологічних потребах жінок із різних регіонів України?

– Особливості є серед тих жінок, які виїхали одразу після повномасштабного вторгнення і тих, які довгий час перебувати на окупованих територіях. Друга категорія жінок зустрілась з насиллям фізичного та сексуального характеру, і це було тривалий час. Ми знаємо про випадки, коли жінок, які чинили спротив владі на окупованих територіях, били, вибивали зуби, викручували руки, закривали у підвалах, погрожували тим, що заберуть дітей назавжди. Такі жінки довго шукали спосіб виїхати, тому дуже налякані, здригаються від мінімальних звуків, всього бояться і з ними найскладніше працювати.

Робота з жінками, які пережили СНПК, показала, що це дуже непростий шлях і важливо зробити максимальний акцент на побудову безпечного простору між жінкою та психологом, щоб жінка не пішла раніше, аніж потрібно з терапії. Адже в моменти загострення, а це перші зустрічі, їй хочеться втекти та перестати про це говорити, важливо пояснювати кожен крок і лагідно торкатись історії, не поспішати та говорити про все, що відбувається і що відбуватиметься далі. У травмі СНПК втрачений повністю контроль та вибір, тому дуже важливо це жінці повертати.

Людина живе в гострій травмі

– Які довготривалі психологічні наслідки можуть виникати у жінок після пережитого? Як з ними працювати?

– Довготривалі – це  формування стійкого відчуття небезпеки, а безпека – це наша базова потреба. Якщо немає безпеки, все решта не може функціонувати повноцінно. Жінка не може будувати стосунки, давати своїм дітям безпеку та спокій.  Жінка, яка живе в гострій травмі тривалий час, має порушення сну, харчові розлади, тривалу та затяжну депресію. Тривала депресія, яка не лікується медикаментозно та за допомогою психотерапії, формує біологічні зміни у мозку та має серйозні наслідки на стан жінки. Я не можу сказати, що всі жінки, які пережили СНПК, це мають, ні – якщо жінка має сильні внутрішні опори, вона може справитись сама, але таких жінок дуже невеликий відсоток.

– Які техніки чи методи терапії найефективніші у подоланні психологічних наслідків насильства?

– Це має бути комплексний підхід, адже до травми СНПК жінка жила своє життя і могла мати також і інші травми дитинства. Звісно це:

Загалом, все залежить від кожного окремого випадку та анамнезу жінки.

– Чи є приклади жінок, які змогли відновити своє життя після травми? Що їм допомогло?

– Так, звісно є. Жінки після такої травми в основному займаються соціально – важливою активністю і допомагають іншим. Ця травма після загоєння як шрам, який залишається назавжди. Що допомогло? В першу чергу сміливість почати про це говорити, бажання жити, бажання шукати вихід та звісно підтримка близьких.

– Як родичі чи друзі можуть правильно реагувати, щоб допомогти постраждалим? Чого слід уникати?

– У першу чергу, підтримувати та бути поруч, ставитися з розумінням, вчитись бути толерантними. Не задавати запитань: «розкажи мені, що сталось», не казати «все буде добре» – ви не знаєте як буде і що для цієї жінки означає «добре». Запитайте: «як я можу тобі допомогти»? Давайте жінці вибір, якого вона була, на превеликий жаль, позбавлена. Жінка сама скаже, в який спосіб вона хоче отримати підтримку.

Про насильство потрібно говорити у суспільстві вголос

– Як суспільство може підтримати жінок, які пережили сексуальне насильство, щоб вони не почувалися винними або ізольованими?

– Важливо робити все аби тема СНПК виходила з тіні й ставала все менш табуйованою. А для цього потрібно говорити про те, що відбувається вголос. Тобто розповідати про психологічну допомогу, що існують проєкти підтримки жінок і вони абсолютно анонімні та безоплатні, також ділитись інформацією у соціальних мережах. Чим більше буде інформації, тим більше жінка, яка потребує допомоги, буде відбувати безпеку звернутись.

– Чи є в Україні зараз достатньо ресурсів і спеціалістів для роботи з такими жінками? Що ще потрібно для ефективної допомоги?

– Поки що — ні, але психологи вчаться у міжнародних колег. Наприклад наші психологи проєкту GIDNA здобувають практичні навички у фахівців з Ізраїльської Коаліції Травми — це асоціація неурядових організацій, які займаються психосоціальною підтримкою населення, які постраждали від різного роду катастроф, в тому числі від війни.  Зокрема наші фахівці переймають досвід психологині — Рут Дорум, яка спеціалізується на роботі з травмами сексуального насильства та ментальними наслідками війни. Для того, аби бути професіоналом, важливо вчитись, практикувати, читати міжнародні рекомендації, мати супервізії на регулярній основі (як це мають усі наші психологи), мати інтервізії.

І найголовніше — практика-практика-практика, аби бачити що працює, а що не варто застосовувати. У кожного психолога свій стиль роботи звісно, разом з тим є протоколи роботи з травмою, інтегративний підхід і щоб випрацювати свій мікс, важливо практикувати.

– Які меседжі важливо доносити суспільству через ЗМІ, щоб змінити ставлення до постраждалих?

– Щоб Ви хотіли сказати жінкам, які ще не наважилися звернутися за допомогою?

– Життя після травми існує. Контроль під час терапії в Ваших руках, а не в руках психолога. Все те, що ви не хочете говорити, ви не будете говорити.

Дайте собі шанс на спокійний сон та безпечне життя, спробуйте прийти й почати.

Авторка: Наталя Толуб

Фото: Фріпік та GIDNA

Автор: Ексклюзив

Київські