У 6-річного сина Максима Захарченка від тата лишився характер і прапор: Мазінки попрощалися з Героєм

31 січня 2025 р. 23:18

31 січня 2025 р. 23:18

Понад п’ять кілометрів дороги – через усе село від рідного дому і до цвинтаря – жителі Мазінок на Переяславщині услали сьогодні ялинковими гілочками та червоними гвоздиками. Перед траурним кортежом опускалися на коліна. Це те найменше, що вони могли зробити, щоб останній путь на цій землі їхнього земляка-Героя був особливим. І навіки пам’ятним, розповідає Переяслав . City.

ЗАХАРЧЕНКО Максим Олегович народився 12 січня 1996 року, жив у селі Мазінки. Призваний на військову службу по мобілізації 1 відділом Бориспільського РТЦК та СП 24 лютого 2022 року. Служив водієм 2 механізованої роти 1 механізованого батальйону. З 16 квітня 2024 року вважався безвісти зниклим. 26 січня 2025 року останки тіла військовослужбовця ідентифікували за результатом аналізу ДНК.

Захиснику Максиму Захарченку було лише 28 років , коли він у квітні минулого року загинув на полі бою під час захисту України під Вугледаром на Донеччині. Але підтвердити його загибель рідним військове командування не могло аж дотепер. Ці довжелезні, безкінечні, як вічність дев’ять місяців його дружина, син, батьки, сестра, всі рідні чекали, вірили і надіялися. Сьогодні вони ховали свою і віру, і надію…

Сусіди розповіли, як весь цей час Максимів шестирічний синок Дмитрик виходив на дорогу – виглядав тата. Нарешті сьогодні він його зустрів. Тільки не побачив. Не обняв, не пригорнувся і не почув у відповідь бажане: «Привіт, мій рідний синочку…». Між ними стала війна. Смерть. Холодна закрита домовина.

– Діма ходить у перший клас Дем’янецької гімназії, дуже схожий на тата – і зовні, і характером. Малий, а волю в кулак може зібрати… – каже староста села Раїса Лещенко.

Офіційне підтвердження про загибель свого чоловіка Дарина отримала в понеділок. Спочатку просто на вайбер прийшло повідомлення: аналіз ДНК зроблений, загиблий – ваш чоловік… Але й цьому вона не повірила, доки надвечір підтвердили сповіщенням із військкомату.

– Щодо зниклих безвісти тепер така процедура, очевидно, – зауважує староста. – Я забирала документи і бачила постанову слідчого: визнати загиблим Захарченка Максима Олеговича за результатом співпадіння ДНК на 99%. І другий пункт: сповістити родину та військову частину.

Із особистих речей дружині передали тільки одне – обручку…

– Я не знаю іншої такої відданої дружини, як Дарина, – каже Раїса Петрівна. – Вона з Маріуполя, і Максим привіз її сюди після своєї служби, одружилися вже в Переяславі. У них із Максимом була просто неземна любов.

Від початку війни, як його мобілізували, не було такого місяця, щоб вона не їздила до нього. Регулярно, усі ці два роки. Як тільки він виходив з позицій і мав пару днів перепочинку, його мама брала відгул тут на роботі і залишалася з дитиною, а Дарина їхала, везла гостинці. І свою любов.

Максим захищав Україну у складі бригади імені Чорних Запорожців. Мав бойовий досвід, був неодноразово поранений, але щоразу повертався до побратимів у стрій. А одного разу у квітні, коли виходив з ними на позиції, їх накрили шквальним вогнем…

Відтоді всі ці місяці родина Максима жила надією, всі сподівалися, що, може, Максим потрапив у полон. Шукали найменшої зачіпки, щоб дізнатися. Дарина готова була на все, чіплялася за найменшу можливість. Дзвонили шахраї: він живий, хочеш поговорити з ним – скинь гроші на картку. Платила. Намарно…

Максим після школи пішов служити в армію, потім почалися бойові дії в зоні проведення АТО/ООС – так досі офіційно називають фактично початок збройної агресії росії на території Донецької та Луганської області. Максим був учасником АТО.

– На роботі він ніколи не розповідав про це, бувало, загадував, але подробиць – жодних. Хто насправді воював, то про це не розказує. Це тільки як збиралися зі «своїми», хто теж був атовцем, могли згадувати, – каже Григорій Осипенко, керівник транспортної колони Старинської птахофабрики. – Максим до армії працював в іншому підрозділі нашого підприємства, а після армії прийшов до нас – три роки попрацював трактористом. Був сумлінним, доброзичливим, веселим хлопцем. Знав толк у техніці: якщо треба було щось полагодити, то сам це умів зробити. З технікою був на «ти». Коли почалася війна, його зразу ж мобілізували.

– Зі Старинської птахофабрики вже більше десяти хлопців загинуло. Їхні родини отримують різну допомогу від компанії за програмою підтримки , – розповідає координатор центру взаємодії з військовими та ветеранами компанії МХП Сергій Стрільчук. – Сім’я захисника отримує разову допомогу 100 тисяч гривень, потім щомісячну виплату в розмірі середньомісячної зарплати протягом 10 років, або до умовного настання загиблим пенсійного віку, якщо це були працівники старшого віку. Якщо в родині є малолітні діти, то надаємо продуктові пайки, заходи відпочинку та оздоровлення, сприяємо у вирішенні побутових питань. Всіляко підтримуємо родини…

На Старинській птахофабриці працював і Максим, і його мама. Колеги двома автобусами приїхали на прощання із Захисником. Зійшлося ледве не все село. Зібралися однокласники.

– Оце такі зустрічі тепер у наших колишніх учнів, – каже Наталія Білокінь , класна керівниця. – Із нашого класу, де було 19 учнів, майже порівну дівчат і хлопців. П’ятеро з них – захищають Україну. Максим був п’ятим…

От згадую його усмішку, ямочки на щоках – гарним таким був. Вчився посередньо, але був спортивним, у футбол любив грати. І ще, знаєте, чи можна так казати, але бешкетником був. Згадую, як вони якось вхід у клас стільцями загородили. Максим, чую, гукає хлопцям: «Шухер!». А я відчиняю двері і кажу: «Це шухер прийшов!»…

Він був із тих моїх учнів, які ніколи не проходять мимо. Було завжди підійде, привітається, розпитає про справи. Це такі болючі втрати…

У місцевій церкві священники справили поминальну службу і більше сотні людей під сірим небом та рясним дощем продовжили траурну ходу до місця вічного спочинку Героя – на кладовище. Там прощальну провмову виголосив Олександр Молоткін, представник Переяславського ДФТГ-2.

– Навіть небо сьогодні плаче разом із нами, – сказала у промові Лідія Оверчук , секретар Переяславської міськради. – Це Божі сльози падають на нашу землю, окроплену кров’ю наших Воїнів. Я не знаю слів, які могли би вгамувати цей біль. Їх бракує, і жодні з них не загоять ран у серцях рідних. Дев’ять місяців надій і сподівань… Вірили, чекали, молилися… Але він не повернувся. Ми будемо пам’ятати тебе, Герою, доки б’ються наші серця, бо саме завдяки тобі ми живемо…

Максима Захарченка поховали з усіма військовими почестями: під автоматний залп, виконання Державного Гімну України, довгою чергою прощання рідних, друзів, земляків. Почесна варта виконала неодмінний ритуал – жовто-синє знамено, як символ держави, за яку Герой поклав своє життя, передали його шестирічному сину Дмитрику.

У Максима залишилися батьки, дружина, синок, молодша сестра і немало рідних людей.

Слава Герою назавжди!

Київські