«Я певний час перебувала в окупації на Азовсталі»: Ксенія Козак згадує рідне місто Маріуполь

05 лютого 2025 р. 19:55

05 лютого 2025 р. 19:55

Маріуполь став одним із перших міст, який російська армія почала нещадно бомбити з перших днів повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Сучасне і красиве місто перетворили на руїни. 17-річна Ксенія Козак, яка нині мешкає у Стовп’ягах на Переяславщині, розповіла Переяслав .City, яким було і яким тепер згадує свій Маріуполь.

Азовсталь

Під час повномасштабного вторгнення, коли російські війська зруйнували Маріуполь і місто перебувало у блокаді із початку березня 2022 року, Ксенія разом із родиною перебувала біля металургійного комбінату «Азовсталь», на якому тримали оборону бійці полку «Азов». Серед цих бійців був і відчим Ксенії — Музинський Олександр , який вийшов із російського полону восени 2022-го.

— Я з тих людей, які пережили пекло: певний час перебувала в окупації на Азовсталі. Ми сиділи там разом із військовими, поки не домовилися про евакуацію мирних жителів.

На Азовсталі я бачила мирних жителів, які бігали за водою та їжею. У перші тижні війни ще працювали окремі магазини, які не встигли розграбувати. Один із таких — «Зеркальний», це мережа магазинів у Маріуполі. Ми стояли в черзі по три години, щоб купити хоч щось їстівне. Але поступово ситуація ставала гіршою: вимкнули світло, газ, воду, і виживати було все важче. Мій вітчим, який є військовим, перевіз нас на Азовсталь, бо там тоді було відносно безпечніше.

Вітчим потім потрапив у полон разом із іншими захисниками Азовсталі. Вони вийшли за наказом, щоб залишитися живими, бо ситуація ставала критичною: закінчувалися боєприпаси, допомога не доходила, а кацапи просто «душили» їх . На завод скидали неймовірну кількість снарядів, зокрема фосфорних і хімічних бомб. Щодня ми втрачали все більше хлопців, і це було справжнє пекло. На щастя, вітчима згодом обміняли – восени 2022-го.

Евакуація

1 травня 2022 року нас почали вивозити через гуманітарний коридор, організований Червоним Хрестом та ООН. Вогонь повністю припинили, оскільки евакуацію контролювали міжнародні організації.

Спочатку нас відвезли в Безіменне на Донеччині, де проходила фільтрація. Дивилися документи, оглядали нас із сестрою, телефони ретельно перевіряли: шукали якусь корисну їм інформацію про наших бійців. Червоний Хрест та ООН, на жаль, не могли забезпечити нам повноцінний захист — вони просто були присутні.

Зранку 2 травня нас перевезли до школи в селі неподалік Бердянська, де ми ночували на матрацах. Наступного дня вранці ми вирушили далі й під вечір дісталися Запоріжжя. Цей шлях був важким, але головне, що ми опинилися в безпеці.

Так виглядав завод «Азовсталь» у Маріуполі 7 березня 2022 року. Фото Мстислава Чернова

Український військовий на "Азовсталі", 16 травня 2022, фото: Дмитро Козацький

Український військовий стоїть усередині зруйнованого металургійного комбінату "Азовсталь" перед здачею російським військам у Маріуполі, Україна, 16 травня 2022 року. Фото: Dmytro Kozatski/Azov Special Forces Regiment of the Ukrainian National Guard Press Office via AP

Переїзд

— Якими були емоції по приїзду до Запоріжжя?

— Коли автобус нарешті прибув, усі просто кричали від надмірних емоцій радості, плакали й обіймалися. Це були неймовірні сльози щастя — ми раділи, що повернулися на підконтрольну Україні територію, на свою землю... Таке відчуття, що це було не з нами, що ми нарешті можемо вдихнути свого повітря, що ми нарешті під захистом.

Проте були й ті, хто вийшов із Азовсталі, але обрав інший шлях: хтось залишився в Маріуполі, а хтось поїхав до росії, куди пропонувала російська сторона, наприклад, у Ростов чи інші міста.

З заводу людей було шість чи сім автобусів, у кожному близько 20 осіб. Окрім тих, хто був на Азовсталі, забрали декількох людей із Безіменного, які стояли в черзі на фільтрацію й дуже просилися.

Коли ми прибули до Запоріжжя, наші автобуси під’їхали до території «Епіцентру». Там нас зустріли представники ООН із гуманітарною допомогою. На парковці вже були намети, де роздавали воду, їжу, надавали медичну допомогу тим, хто цього терміново потребував. Ми трохи відпочили, поїли, а потім нас поселили в готель. Через кілька днів нас відправили до Буковелю на місяць. Це була реабілітація, своєрідний відпочинок. А після цього ми вже самі потягом приїхали сюди.

— Чому саме Переяслав?

— Тут у нас є майно та родичі. Це будинок моєї покійної бабусі, який ми отримали у спадок. І тут живе мамина рідна сестра.

У нас невелика сім’я. Моя мама — Галина, старша сестра — Віка. Тато зараз за кордоном, він виїхав ще до війни й працює там будівельником. Мої батьки розлучені, а зараз у мами є чоловік, мій вітчим, який є військовим. Я живу разом із мамою, а моя сестра Віка мешкає в Києві зі своєю сім’єю. У неї є чоловік та 10-річна донька Мілана.

Школа

Ксенія Козак народилася у Маріуполі. Закінчила 8 класів у місцевій школі №68. Після переїзду у Стовп’яги почала навчатися у Переяславському академічного ліцеї імені Івана Мазепи. Наразі 11-класниця додатково займається англійською мовою та багато часу приділяє увагу підготовці до Національного мультипридметного тесту і випускного.

— Я люблю проводити час із друзями, вечорами прогулюватися містом. Планую вступати до університету в Києві. Я навчаюся в математичному класі, і мені завжди добре давалися точні науки. Обиратиму професію, пов’язану з математикою і обчисленнями.

У початкових класах я ходила на танці, а в сьомому клас почала займатися англійською з репетитором. З восьмого класу я зацікавилася баскетболом. Випадково влітку на спортивному майданчику нашої школи 68-ої школи, тренер із іншої школи проводив заняття. Я вирішила спробувати теж. Із задоволенням відвідувала тренування аж до початку війни. Останнє моє заняття відбулося 23 лютого...

Маріуполь

— Кажуть, що Маріуполь — це місто заводів, правда?

— Частково це правда, бо у нас було багато заводів, наприклад, «Азовсталь» і завод Ілліча. Але це не означає, що в Маріуполі не було нічого іншого. У нас був екстрим-парк, де можна було добре провести час. Також багато шкіл, ліцеїв, два університети. А ще торгові центри – популярні місця. Тому Маріуполь — це місто не лише заводів, а ще й місто розваг.

Гарним був ресторан «Мафія» у торговому центрі «ПортCity». Там було кілька видів кухонь, і готували дуже смачно. Особливо подобалася літня веранда, де можна було посидіти влітку. Сам заклад був оформлений у чорно-білому стилі, виглядав престижно і мав затишну атмосферу. Молодь зазвичай збиралася у кав’ярнях.

— Яким для тебе був Маріуполь?

— Неймовірним. Це було місто, в якому можна було жити, будувати плани на майбутнє. Завжди хотілося, щоб там зберігалася ця неповторна атмосфера. Це місто було натхненням для багатьох людей, його дух буквально наповнював.

У місті крім драмтеатру є музеї, які ми відвідували з класом. Є історичні пам’ятки, наприклад, будинок із годинником. Це все було дуже цінним для нас.

Там жило багато товариських, відкритих, привітних людей. Справді культурних. Я не знаю такого, щоб хтось буянив чи розпивав спиртні напої посеред ночі в парку. У нас поліція постійно патрулювала у всіх частинах міста.

Воно було настільки гарне, стільки можливостей для дозвілля: розважальні програми, торгові центри – щонайменше п’ять. Одним із найбільших був «ПортCity», у ньому цілий поверх зацймали атракціони та кінотеатр «Мультиплекс». Недалеко був великий «Епіцентр».

Я жила на Лівобережжі. Відносно незадовго до війни там відкрили великий закритий каток, де займалися хокеєм і просто каталися всі охочі. Можна було придбати квиток і прийти в зручний час. Каток був недалеко і ми їздили туди з класом. Поруч був парк «Веселка», де теж було багато затишних місць, ларьків із їжею. Там був ресторанчик «Кафе Пармезан», в якому моя подруга святкувала день народження. Ми часто проводили час саме там – у парку, або на катку.

Новорічні ілюмінації в приморському Маріуполі. Фото: надала Ксенія Козак

Ялинки і драмтеатр

– Цей великий каток був зовсім іншого рівня, якщо порівнювати з тим, що відкривався на зиму біля драмтеатру. Там був невеличкий сезонний і до нього завжди стояли черги. Але люди все одно приходили, бо це було частиною майже ритуальних зимових розваг.

Головна ялинка завжди була в центрі, біля драмтеатру. У 2022 році вона була просто неймовірної краси: багато гірлянд, прикрас, навколо сніговики, сніжинки. Ми їздили дивитися на неї щороку, це був наш ритуал перед Новим роком.

Ще одну ялинку ставили на мікрорайоні, який ми називали «Тищик», це на проспекті Миру. На ліхтарях вздовж дороги теж вішали гірлянди та прикраси. Було багато світлових фігурок, які вмикали вночі, і це було дуже гарно, казково.

Окремою перлиною Маріуполя був драмтеатр. Його архітектура і внутрішній вигляд вражали. Особливо величезна люстра — вона переливалася, і на неї можна було дивитися годинами. Сцена була велика, там проводили концерти, вистави, різні події відбувалися

У зимовий період біля драмтеатру організовували ярмарки. Дорогу перекривали, ставили ятки з їжею, напоями, глінтвейном. Атмосфера була святковою — різдвяною, новорічною.

Головної ялинка Маріуполя на Театральній площі, зима 2022-го року Фото: надала Ксенія Козак

Море

– Навесні і влітку чудово було відпочивати біля моря. Біля нового пірсу, який тільки но збудували, облаштували територію: магазинчики, місця для прогулянок. Багато пташок прилітало, їх можна було погодувати. Коли стоїш на пірсі й відчуваєш, як солоний морський вітерець дме в обличчя, — це щось особливе. Ти п’єш щось тепленьке, дивишся на море й насолоджуєшся моментом.

Море для мене завжди буде особливим. Його неможливо порівняти з Дніпром. Ми якось приїхали на море рано-вранці, ще сім’єю. Вода була тиха, без хвиль, і це відкрите море виглядало неймовірно. Атмосфера була просто незабутньою.

Азовське море вночі Фото: надала Ксенія Козак

Азовське море Фото: надала Ксенія Козак

Дитинство

— Які спогади дитинства, пов'язані з Маріуполем?

— Напевно, це поїздки до торгового центру «ПортCity» кожні два тижні. Ми ходили на мультики чи фільми, гуляли, купували щось, грали в якісь розважальні ігри. А взимку яскравими спогадами залишаються катання на ковзанах. Ми часто їздили туди з рідними й друзями.

Влітку ми з батьками їздили на море. Завжди брали з собою кавун, їжу, паасольку від сонця і проводили там багато часу. Іноді брали когось із знайомих. У нас море було близько — буквально 10 кілометрів від дому. Ми виїжджали рано-вранці, могли купатися вдень чи ввечері, вдихати морське повітря, розслаблятися. Це була атмосфера справжнього літа.

— Які місця були твоїми улюбленими?

— Улітку ми щомісяця з татом їздили на цілий день в екстрим-парк. Це було неймовірно! Там атракціони, машинки, адреналін, багато веселощів. Коли я була маленькою, чогось боялася, але хотіла спробувати все. Ще дуже любила міський парк у центрі. Там була неймовірна атмосфера — багато дерев, стежки, якими можна було гуляти годинами, думати про щось своє, спілкуватися.

Маріупольський міський сад Фото: надала Ксенія Козак

Життя

— Яким було твоє повсякденне життя у Маріуполі?

— Проснутися, зібратися до школи, відсидіти уроки, потім повернутися додому. Іноді відпочивала, іноді в мене були заняття з англійської чи баскетболу, тоді йшла на них. Якщо ж не було справ, могла ввечері прогулятися з подругою.

Вітчим був військовим, а мама працювала інженером на заводі Ілліча. Її робота була пов’язана з кресленнями та геодезією. На Азовсталі працював чоловік моєї сестри Сергій.

— А які події чи свята у місті тобі найбільше запам’яталися?

— Традиції сімейні у нас були звичайні. Наприклад, на Новий рік ми вома прикрашали ялинку, але щороку с вяткували у моєї рідної сестри. Ми готували вдома страви й несли до неї. Приходило завжди багато гостей, повний святковий стіл і було весело. Ми дивилися по телевізору якісь програми, наприклад, «Лігу сміху», сміялися й паралельно згадували події року, що минав. Це були насичені й щасливі моменти. У мене велика родина, і я тоді справді відчувала себе щасливою. Багато моїх друзів ходили колядувати і це створювало справжню різдвяну атмосферу.

На Великдень ходили святити паски та яйця до церкви, яка була недалеко від нашого мікрорайону.

Улітку один раз на рік у місті проводили на пляжі фестиваль, де кидалися різнокольоровими порошками. Було багато фото та відео. Я сама, на жаль, не брала участі, але бачила, як весело проводили час мої знайомі. Це було щось особливе.

Рідні

— Ти підтримуєш із кимось зв'язок з Маріуполя, кого згадуєш?

— Наразі ні. Багато хто виїхав до росії, інші перебувають за кордоном. Є й такі, хто залишився в окупації, бо не можуть покинути свої домівки, квартири чи бізнеси.

Моя бабуся теж залишилися в окупації. Вона зараз живе зі своїм сином. Але всі інші теж живі й здорові, слава Богу.

Спілкуюся лише з однією людиною — моєю найкращою подругою Катьою, з якою ми сиділи за однією партою. Вона досі в окупації. Її батьки там працюють, і вона залежна від них, тому не може виїхати. Каже, що їй там нормально.

Також згадую вчительку з англійської Марію Ступак. Вона виїхала за кордон і зараз живе у Британії. Я згадую, як ходила до неї на заняття. Вона мала власну школу англійської. Уроки з нею були дуже насиченими — ми не лише навчалися, а й жартували, спілкувалися.

З інших знайомих — нікого особливо не згадую. Я мала дуже обмежене коло спілкування.

— Чи плануєш повертатися до Маріуполя?

— Можливо так, але не на постійно. Побачити дім – свою квартиру. Можливо, продати її або здавати, забрати речі і все. Хочеться просто туди приїхати, аби побачити, який вигляд має Маріуполь. Побачитися з родичами і друзями. Але не переїжджати, бо там як мінімум небезпечно. У Маріуполі дуже багато замінованої території, все зруйновано і свого майбутнього життя я там уже не бачу.

Кохання

— Що подобається і чого не вистачає у Переяславі?

— Важко відповісти однозначно. Чогось особливого, яскравого не можу виділити. У принципі, мене все влаштовує, тут класно. Люди приємні. Звісно, зараз не час для масштабного будівництва чи розвитку інфраструктури, адже більшість коштів повинна йти на фронт. Але якщо порівнювати з Маріуполем, тут бракує розважальних закладів, торговельних центрів, де можна було б скупитися і просто провести час. Також хотілося б більшого вибору магазинів одягу.

— Як тебе прийняли у новому ліцеї? Знайшла тут нових друзів?

— Спочатку, коли я прийшла в дев'ятому класі до ліцею імені Мазепи, я була дуже сором’язливою, закритою. Мені було важко адаптуватися в новому колективі, знайти спільну мову з однокласниками. Але з часом ми почали більше спілкуватися, у мене є подруга Віка Паламарчук. А ще я знайшла у Переяславі своє перше кохання — його звати Макс. Ми разом майже рік.

Київські