«Все, братику. Приїхали. Ти дома…»: у Пристромах провели в останню дорогу Героя Євгенія Касикова

08 лютого 2025 р. 22:10

08 лютого 2025 р. 22:10

Лютий для українців назавжди залишиться місяцем знаковим. З колючим болем навічних втрат. Упродовж трьох років повномасштабної війни росії проти України місяць за місяцем громади Переяславщини хоронять своїх доблесних захисників, які повертаються на рідну землю на щиті Героями. Сьогодні віддали шану в Студениківській громаді земляку із села Пристроми – Євгенію КАСИКОВУ.

Євгенію Юрійовичу напередодні, 7 лютого 2025 року, мало би виповнитися 39 років. А сьогодні, 8 лютого, рідні, друзі й земляки принесли йому квіти не з вітанням, а на прощання. «Ми сусіди з його мамою, ще хлопчаком знали…». «Женя нам кум, таких уже не буде…». «Божечки, це ж мій хрещеничок – золоте дитя…». «Я його перший командир…». «Ми разом стояли ще на захисті Києва…». «Я не знала цю дитину, але плачу, як за рідним…».

Автор: ФБ-сторінка Студениківської громади

Автор: ФБ-сторінка Студениківської громади

Майже за годину до очікуваного моменту зустрічі на щиті свого Героя, вздовж дороги в Пристромах шикуються люди. Коли здалеку з траси зачулася журлива козацька пісня – опускаються на коліна. Колона почесного військового ескорту під’їжджає до будинку, в якому Воїн востаннє проживав там із дружиною та сином.

«Все, братику. Приїхали. Ти дома…» – сповіщає на все село голос розпорядника прощальної церемонії. Із потужних колонок на відкритому пікапі, з червоно-чорним і жовто-синім прапорами, з проблисковими вогнями, – це звучить так, що забиває подих, проривається до глибини душі, і навіть ті, хто не знав цього Воїна особисто, гірко ридають…

Автор: Валентина БАТРАК

У небо тужливим криком полинули звуки сурми, дрібний ритм барабана дає сигнал готовності. Ось зараз, ще хвилину, і почесна варта на плечах, як на щиті, заносить закриту домовину на рідний двір. Капелан читає молитву. Все чітко, розмірено, не вперше…

Автор: Валентина БАТРАК

Кожне слово його ніби й про те ж, що в проповідях місцевих священників на похоронах наших Захисників. Але в капелана якийсь свій особливий нерв. Такий же болючий від втрати, але закритий від емоцій. Це в жодному моменті не схоже на всі попередні тут похорони військових. Це насправді гідне честі Воїна прощання бойових побратимів. Затягнуте в піксекль, вже зранене, виснажене, але зібране до готовності, бо війна ще триває…

Сьогодні жодного разу не звучала звична для таких церемоній пісня «Плине кача». Натомість на все село лунали козацькі пісні, бойові "Брат, я відчував завжди твоє плече...". І зовсім по іншому звучала «Пісня про рушник» – «… і в дорогу далеку, ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала…». Сьогодні вишиваним українським взором рушником оповитий могильний хрест для єдиного в матері сина…

Євгенова мама Ніна родом із Пристрім. У рідне село повернулася, коли її єдиний синочок уже був школярем, у місцеву школу пішов у сьомий клас. Чудовий і завжди з усмішкою хлопець із блакитними очима – таким його згадує класна керівниця Галина Хмельницька . Женя відразу влився в колектив, знайшов спільну мову із дітьми, подружився, бо був привітним, дружелюбним. Особливо він цікавився комп’ютерами. І після школи, коли пішов працювати на місцеве підприємство Укрпромпостач, там займався саме комп’ютеризацією, згадують сусіди його мами Ніни. Кажуть, вона просто вбита цим горем. Як про це можна розказати? Слів таких немає…

Автор: Валентина БАТРАК

– Я виросла з Ніною на одній вулиці. А Женя – це мій хрещеничок, моя золота дитина, – каже пані Надія . – Ніна з Юриним батьком розійшлися давно, а він так на нього схожий… Вітчим Женю виховував, як рідного. Він із моїм племінником Сашею, іще он із Віталієм – куми. Все дитинство разом, дружили сильно.

Женя з Машею в Київ як поїхали, то бува, приїде в село, а я живу в Пилипчах, заскочить на хвилину – привіталися-обнялися. Я кажу: «Хоч чаю попийте». А він: «Ні-ні, хрещено, нема коли, спішу. Ми погнали». От ніби спішив жить, все в нього бігом-бігом… Я не можу сприйняти, це як же так, дуже важко – дітей своїх ховать…

– Женя дуже хороший, позитивний, – згадує кума і друга Олександр Романенко. – Рибалку й охоту любив. На полювання з ним разом ходили, але то було дуже давною. Вони з Машею в Київ як переїхали, ще до війни, то ми бачилися рідко. Востаннє, здається, пів року тому.

Я знав, що він на передову поїхав. Один раз зідзвонилися, може, хвилину поговорили, Женя сказав, що довше не може. Потім тижнів зо два до того, як загинув, я набрав знову, але його телефон був вимкнений. Передзвонив Маші, вона сказала, що він на бойовому виїзді… І так я більше його голосу й не чув. То була єдина остання хвилина нашої розмови, на жаль…

Автор: Валентина БАТРАК

Дружина Героя Марія разом із п’ятнадцятирічним сином Артемом на похороні трималися так, ніби дві кам’яні брили, які схилилися одна на одному і завдяки цьому трималися, аби не рухнути. Горе або розчавлює, або кам’янить. Вже потім, коли всі розійдуться, воно вирветься болем, і то дуже особистим.

Марія вчилася у школі разом із Євгеном – у молодшому на рік класі. Там і подружилися, одружилися, і коли підріс Артем, переїхали жити й працювати в Київ. Марія стала психологом, як і її чоловік, вона військовослужбовця в РТЦК одного з районів Києва.

Прощальний мітинг відбувся на кладовищі. Зі словами шани Захиснику і вдячності батькам за сина, сім’ї – за чоловіка і батька виступили голова Студениківської громади Марія Лях та староста села Юрій Саєнок . На прощання із Героєм приїхало чимало побратимів. Їхні обійми, скупі слова «дякую» чи «тримайтеся» – для сім’ї були, як опора.

Автор: Валентина БАТРАК

Автор: Валентина БАТРАК

Автор: Валентина БАТРАК

Автор: Валентина БАТРАК

Автор: ФБ-сторінка Студениківської громади

Старший солдат ЗСУ Євгеній Касиков служив на посаді механіка в групі інженерного забезпечення в підрозділі 32-ої окремої механізованої бригади.

– Женя був висококваліфікованим військовослужбовцем. За жодних обставин не відмовлявся від завдань. Він був надійним, я на нього завжди розраховував, і він ніколи не підводив. Окрім одного разу… Коли не повернувся із завдання , – каже командир нашого захисника Олександр.

З його слів, Євгеній Касиков потрапив у їхній підрозділ відносно недавно, в листопаді. Та був уже навченим і «обстріляним» воїном. Доти він пройшов курс навчання. З півтора десятка разів устиг побувати на бойових завданнях. Але 31 січня повернутися в розташування до побратимів не встиг. Їхню автівку накрив FPV-дрон на оптоволокні, такі можуть дуже точно вражати цілі і їх неможливо виявити та знешкодити засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ) . Це було біля Покровська на Донеччині.

– Ми зразу не повірили, кричали зі злості й ненависті, плакали, так, ми плакали, бо не могли в це повірити… – зізнається офіцер. – Ми ще сподівалися, що це не наші хлопці, але коли приїхав «евак», то остання надія пропала.

На віддалі від могили стоїть у військовій формі високий чоловік, поряд – зовсім молодий, у нього замість ноги вилискує холодний метал протезу. Його звати Олександр , розказує:

– Я з Києва, приїхав провести в останню дорогу Женю. Ми з ним ще з 2020 року були разом у резервному підрозділі ЗСУ. З початком повномасштабної війни ще пів року разом і служили. Київ захищали. А потім нас розкидали куди кого.

Женя був добрим, максимально добрим, спокійним, завжди на позитиві. Він ніколи не засмучувався, правда, навіть коли було геть кепсько. Умів підбадьорити і мене... Я з ним бачився місяці три тому…

– А я – всього дев’ять днів тому. Так, перед самою його…. Ми зідзвонилися по відеозв’язку. Я йому просто кричав: «Тобі не треба йти туди, ти ж можеш інше…» А він не слухав, рвався на передову. Хотів сам захищати Україну… – у військового Віктора дрижить і зривається голос. Він опановує себе, далі розповідає згадує про друга:

– Женя був душа компанії. Завжди всім допомагав, навіть якщо це було йому складно – він ішов і робив. Мій кум… У нього було багато хрещеників, бо він така людина прекрасна.

Любив рибалку, охоту. Ми з ним на рибалку їздили постійно: на Дніпро, біля Кончі-Заспи, в Золотоношу, в різних місцях рибалили. Бувало, такий улов мали, що не знали як довезти. А бувало і в холосту, просто заради задоволення. А тепер ось…

– Я перший командир Євгена – капітан «Вайт», тобто "білий". Це із старого життя позивний, – представляється офіцер, ще один побратим нашого Героя. – Женя – це чоловік, який ніколи не скаржився, завжди виконував свій обовязок, але… Ні, це не ті слова, які треба зараз казати. Він же був на рідкість просто неймовірною людиною. Спокійний, розумний, розважливий, порядний і достойний. Такий, знаєте, це як у людському морі надзвичайні вкраплення, як рідкісноземельні метали.

Ми з ним ще до великої війни 3,5 роки працювали в Епіцентрі. Він був резервістом ЗСУ, як і я, і ми потім водночас із ним пішли в одну й ту ж частину. Як тільки надійшов бойовий наказ, Женя з дружиною – вони обоє військові – з’явилися в частину в 5 годині ранку в перший же день повномасштабної війни 24 лютого 2022 року.

Спочатку ми служили в роті охорони військкомату, виконували завдання на блокпостах при обороні Києва. Згодом супроводжували як конвой різні вантажі. А потім його перевели в 110 бригаду.

Чи був Женя по натурі воїном? Та ніхто з нас не народжувався воювати. Це, на жаль стало просто його життєвим вибором. Змушеним, але свідомим. Він нагороджений медаллю «За врятоване життя». Вони з Марією стали свідками аварії і допоки приїхала швидка, надавали допомогу і тримали травмованого, все так правильно зробили, що він вижив.

А от його ніхто не врятував. Наскільки я знаю деталі, то вони поверталися з позицій і в їхній автомобіль влетів ворожий FPV-дрон. Женя і водій загинули миттєво…

На кладовищі в Пристромах сьогодні тричі лунали автоматні постріли – так віддають честь військовим. З усіма почестями і довгою чергою прощання, під звуки Державного Гімну поховали Євгена КАСИКОВА. В один ряд на вже довгій алеї спочинку під прапорами Героїв-Захисників цієї землі.

НАШІ ВОЇНИ – Герої НАВІКИ!

Автор: Валентина БАТРАК

Автор: ФБ-сторінка Студениківської громади

Київські