Саша Гонтар з "Телебачення Торонто" у Переяславі: "Люди шукають щось легке"

15 березня 2025 р. 12:55

15 березня 2025 р. 12:55

Редакторка та ведуча YouTube-каналу "Телебачення Торонто" Саша Гонтар відвідала Переяслав 14 березня. У рамках проєкту "Платформа можливостей" Університету Григорія Сковороди вона розповіла студентам про роботу в медіа, виклики в журналістиці й сатиру, що привертає увагу до суспільно важливих тем. А також поділилася порадами, як не загубити себе в інформаційному потоці. Найцікавіше – у матеріалі Переяслав.City.

"Як ти можеш таке дивитися? Це ж тупо!"

"Телебачення Торонто" славиться своєю сатиричною подачею новин, гострою критикою суспільно-політичних подій і впливовими журналістськими розслідуваннями російських воєнних злочинів. Канал поєднує гумор, іронію та аналітику.

Щоб поспілкуватися з відомою журналісткою, на зустріч із нею прийшли близько пів сотні людей. Окрім Саші Гонтар , на заході була присутня і її собачка Марла , яка розвеселяла гостей своїми витівками – наприклад, гавкала на тих, хто намагався залишити аудиторію. Тон бесіді задавав гостьовий редактор проєкту "Платформа можливостей" Університету Григорія Сковороди в Переяславі, журналіст і волонтер Максим Левченко . Активну участь брали й присутні, ставлячи запитання гості. А сама Саша відверто розповідала про себе та ділилася власним досвідом:

– Мені здається, що моє дитинство в Кропивницькому мало чим відрізнялося від життя в інших обласних центрах чи маленьких містах. Були моменти радості, але згодом у моєму житті стало надто багато російських серіалів. Чесно кажучи, я тоді навіть не усвідомлювала цього.

Найбільше мене вразило те, що моя мама вважала це деградацією. Коли я дивилася "Щасливі разом", вона казала: "Боже, це просто жесть! Як ти можеш таке дивитися? Це ж тупо!" І тепер, озираючись назад, я вдячна їй за те, що вона намагалася мене від цього відтягнути. Якби не моє захоплення літературою, не знаю, ким би я стала. Але мені пощастило – я мала бібліотеку, куди постійно ходила. І ще важливо, з ким ти ростеш і з ким спілкуєшся…

"Єдині, хто допомагав врятувати кукуху"

Шлях у професію вчителя початкових класів не склався, зізналася Саша Гонтар, відповідаючи на запитання "Чому не пішла працювати за фахом?"

– Я точно пам’ятаю момент, коли зрозуміла, що це не моє. У мене були сумніви: можливо, треба спробувати, щоб відчути?

Щороку, починаючи з другого курсу, була практика в школі. Саша мала кілька можливостей поспостерігати за "першими днями дитини в школі". Одного разу, під час групової фотосесії першокласників, вона разом із колегами допомагала зібрати дітей, які розбігалися ніби курчата. Серед них стояв хлопчик Олександр, копирсався в землі. Коли підійшли ближче, виявилося, що він намагався задушити палкою жучка-солдатика.

– Я запитала, що він робить, і сказала, що жучку боляче. А він спокійно відповів: "А може, я просто хочу вбивати?"

Тоді я зрозуміла, що діти – не завжди найдобріші істоти. Точніше, вони добрі, але не дуже розуміють межі дозволеного. І я теж не була тією людиною, яка могла б їм це пояснити. Зрештою, хлопчик перестав вбивати жука. Можливо, в мене все ж є якийсь педагогічний талант, але, мабуть, лише тому, що я сильніша.

Після цього я ще проходила практику, яка тривала два місяці й передбачала викладання. Частину уроків вела вчителька, і я спостерігала за нею. Вона виглядала як людина на межі нервового зриву, коли намагалася пояснити дітям принцип додавання. Вона била крейдою в дошку й запитувала: "Чому ви нічого не розумієте?" На це було важко дивитися.

Чи повинна практика існувати, щоб майбутні вчителі доходили до школи? Саша Гонтар не впевнена, але для неї цей досвід став визначальним. Ще на другому курсі вона зрозуміла, що навряд чи стане вчителькою початкових класів.

– Потім я випадково потрапила у сферу громадського харчування, і все, що звідти мене витягло, – це перехід на журналістику на п’ятому курсі.

– Як потрапила на "Телебачення Торонто"?

– Одного разу в університеті я писала залікову роботу з дисципліни "медіакритика". Я не була компетентною у сфері медіа, але мені здавалося, що я бачу, як усе має працювати. Викладачка порадила мені спробувати робити відеоблог із жартами про регіональні медіа. Вона показала мені новини Максима Щербини (Сценарист, редактор і співведучий медіапроєкту "Телебачення Торонто" – авт.) , який тоді працював на Громадському ТБ Запоріжжя.

Я не знала, хто такий Максим Щербина, але зрозуміла, який формат хотіла бачити викладачка. Почала знімати огляди новин і швидко усвідомила: крім учителя початкових класів, я ще й не зможу працювати в кропивницьких медіа. Після моїх жартів, вдалих чи не дуже, мені здавалося, що ніхто не візьме мене на роботу.

Попри це, мої викладачі були в захваті. Я не розуміла чому – їхня реакція була непропорційно захопливою. Вони казали: "Це геніально! Найкраще, що ми бачили!"

Одного разу викладачка запостила у Facebook мій ролик. Я сиділа на центральній площі, голуби ходили навколо, а мій співведучий був антропоморфний чоловік, зроблений із сміттєвого пакета. Я казала щось на кшталт: "На вулиці так слизько, що можна впасти. Оце так новина".

Викладачка підписала відео: "Це геніально, як завжди. Краще тільки "Телебачення Торонто". Так мої майбутні колеги вперше мене побачили. Я не знаю, як вони не відчули крінж, бо я, дивлячись на це зараз, – відчуваю. Але вони запросили мене до співпраці. Я не думала, що так буває, але це було магічно.

– Чим зараз живе "Телебачення Торонто"?

– Початок 2022 року ми зустріли в стані колективного вигорання, де всі думали: "О, все навколо погано, ми ненавидимо нашу роботу". А потім виявилося, що вигорання можна вилікувати… повномасштабним вторгненням. І всі роздуми про те, що нас не влаштовує, відійшли на другий план. Будь-яка робота має свої цикли, і медіа – не виняток.

Тож ми відійшли від формату дайджестів новин, бо все відбувалося надто швидко. Неможливо було зняти випуск, щоб через кілька днів він не застарів. У перший місяць ми робили стріми — і це було досить дивно, бо все, що ми вміли, це нервово жартувати з речей, з яких, мабуть, не варто було б сміятися. Але ми вирішили, що, можливо, комусь це допоможе.

Спершу ми спробували робити новини в режимі марафону, але швидко зрозуміли: без гумору це важко. Тож почали подавати інформацію так, як уміємо. І виявилося, що цього багатьом і бракувало.

Зараз я часто зустрічаю наших глядачів, і вони кажуть: "У ті перші тижні й місяці повномасштабного вторгнення ви були єдині, хто допомагав врятувати кукуху". І мені здається, що ми тоді зробили все, що могли.

Згодом ми повернулися до більш стабільного контенту: випускаємо нові випуски "Стрічки", створюємо загальноосвітні відео, які допомагають українцям пишатися своєю культурою. Адже дуже довго нам нав'язували думку, що вона менш вартісна.

І в якийсь момент я теж стала людиною, яка відкрила для себе цю культуру заново. Я подумала: "О Боже, я обожнюю Миколу Хвильового! Чому ж моя вчителька української мови й літератури не прищепила мені цю любов ще в школі?"

– Як вам вдається витримувати баланс між гумором і серйозними темами?

– Це більше про внутрішнє відчуття межі. Гумор для нас – не основна мета, а інструмент, щоб розповісти про щось важливе. Зазвичай ми іронічно використовуємо його, але головне – донести зміст, а не просто розсмішити.

Не можу сказати, що в мене були випадки, коли я занадто захоплювалася жартами. І немає якогось чітко визначеного ліміту, скільки саме гумору можна використати, щоб не переступити межу. Це завжди залежить від контексту.

— Що потрібно, щоб сюжет, так би мовити, "вистрелив"?

— У якийсь момент, десь у 2022 році, український YouTube буквально розквітнув — будь-що, що ти випустив, ставало неймовірно успішним. Потім, як мені здається, настало певне перенасичення темами деколонізації, осмисленням російської пропаганди й національної ідентичності.

Тоді можна було просто випустити відео з тезою "Пушкін – прислужник імперії й пропагандист", і воно набирало мільйони переглядів.

Зараз такий підхід уже не працює. Щоб зробити успішне відео, потрібно більше фокусуватися на розважальному форматі. Люди шукають щось легке, ескапістське – але не про Трампа, бо від нього всі втомилися, і не про актуальні події в Україні, бо вони й так постійно довкола.

Глядачів приваблює щось на кшталт "собачка бігає 10 годин". Але навіть тут важливо вигадати щось нове: не просто собачка, а якась особлива собачка, яка бігає певним чином. Ну, або класика – запитувати людей на вулиці: "Скільки ти заробляєш?".

– На вашу думку, український медіапростір змінюється на краще чи ні?

– Це залежить від того, з чим порівнювати. Якщо з 90-ми – так, якщо з нульовими – теж так. А от якщо з періодом до повномасштабного вторгнення – не знаю. У багатьох сферах зараз відбувається певний регрес, бо ми проживаємо величезну травму повномасштабної війни. Як і будь-яка інша галузь, медіа також стикаються з відтоком кадрів, втратами, зокрема людськими, і це не сприяє розвитку.

Попри все, я думаю, що ситуація загалом ще тримається на непоганому рівні.

Якщо подивитися на глобальні процеси, наприклад, на те, як працюють журналісти в Америці в умовах теперішнього президентства Трампа, то здається, що українські медіа – це просто форпост демократії та свободи слова.

Іронія в тому, що ми опинилися в такій ситуації. Але спостерігати за цим, безумовно, цікаво.

– Як Київ став для тебе своїм?

– Я ніколи не любила Київ, бо він не відповідав моєму темпоритму, і ці відстані мене завжди дуже дратували. Як тільки я приїжджала туди, зі мною завжди щось дивне траплялося. Наприклад, я якось стояла і дивилася, як бомжі йдуть і розсипають пляшки з кошика. Я задивилася, і врізалась головою в дзеркало бокового бачення мікроавтобуса.

Це не місто, де можна спокійно гуляти, роздивлятися, тобі все одно щось трапиться, ти обов'язково потрапиш у якийсь клопіт. І я весь час трималася подалі від цього, мені здавалося, що це останнє місце на землі, куди я могла б переїхати. Але потім раптово я подумала, що, може, це і не така вже й погана ідея.

І все змінилося після одного приїзду, коли мені все вдалося, і я подумала: "Вау, буває і так! Це неймовірно".

Наше життя сьогодні побудоване так, що не обов'язково жити в мегаполісі, щоб мати всі блага цивілізації. Це можна мати будь-де. Звісно, в деяких місцях треба більше зусиль, щоб досягти чогось, а десь – менше.

Якщо ти перебуваєш в місті з великими можливостями, щось може статися набагато швидше, але зрештою я почала працювати на Телебаченні Торонто як сценаристка. Я була в Кропивницькому, і переїзд не відкрив мені якихось супер можливостей.

Але потім сталася якась магія. Я приїхала в Київ, мені усміхається двірник, навколо літають пташечки, як у "Діснеї", і співають: "Переїжджай, переїжджай". І я подумала: "Правда? Ну добре". Я переїхала і якийсь час працювала просто редакторкою.

Це була моя основна робота – стрічка новин на одному з сайтів. Я приходила на 7:00 ранку, моя зміна тривала з 7:00 до 14:00, і я писала новини типу звіту поліції за добу. І ми з колегами теж розважалися, було, наприклад, новина про те, як жінка палицею побила дівчат на Гідропарку і кричала щось на кшталт "проститутки". Ми з цього сильно посміялися і написали новину, додавши цитату цієї жінки. Однак згодом помітили, що ми часто сміємося з подібних новин, і їх стало менше.

Зараз, думаючи про життя в Києві, воно вже не здається мені таким магічним і неймовірним, як раніше. І я знову мрію переїхати в Івано-Франківськ, бо для мене це затишне місто мрії, де все неймовірне і класне.

– Чи пишете ви зараз поезію? Можливо, скоро варто чекати на нову збірку?

– Ні, на жаль. Якось я втратила в собі цей потяг до рефлексії у форматі поезії. Я багато над цим думала й зрозуміла, що для того, щоб писати, потрібно позбутися внутрішньої цензури та модерації всього, про що хочеш висловитися.

Я не знаю, коли саме це зі мною сталося, але тепер мені потрібно подолати цей бар'єр, щоб повернутися до поезії. Зрештою, мені задається, що для когось це вікове. Можливо, і для мене теж.

– Як виглядає ваш день в умовах війни і як зустріли повномасштабне вторгнення?

– День проходить, в принципі, нормально. Назвімо це так: життя нормалізувалося, а психіка адаптувалася до всього, що відбувається. Наприклад, якщо відбувається масований ракетний обстріл, я думаю: "Це обстріл енергетичної інфраструктури. Я не живу біля електростанції чи чогось подібного".

Ну, коротше, якщо це не щось критично небезпечне безпосередньо для мене, я просто перевертаюся на інший бік і сплю далі. Відповідно, усе зводиться до якоїсь практичної площини, де я не надто рефлексую над тим, що відбувається. Бо якби постійно заглиблювалася в це, то, мабуть, не витримала б.

Щоб цього не сталося, моя психіка ухвалила для себе складне рішення – перемикати увагу на щось функціональне.

Повномасштабне вторгнення я зустріла... Ну, довгий час була впевнена, що цього не станеться, аж поки 23 лютого мій колега не отримав дзвінок на роботі, що пора вивозити дитину з Києва. Я така: "Хм, на що він натякає?" Приїхала додому й кажу чоловікові: "Сергію, треба сходити в АТБ". Ми пішли, купили гречки й пляшку горілки. Подумали, що це стратегічно правильне рішення. А 24 лютого прокинулися, як і всі.

– Як ставитеся до перекладу відомих пісень на українську?

– Можна сильно зашкваритися, якщо це щось на кшталт того, як Оля Полякова переклала "Шльопки": "Коли орки тікали без оглядки, шльопали шльопки – мої тапки". І я така: "Ох, ну все, цей момент настав. Оля Полякова радикалізувалася". Ну, ніхто цього не міг уникнути у 2022 році, крім Світлани Лободи.

Але якщо говорити про якісь хороші переклади, які мене особисто дуже тішать, то, наприклад, Ірина Білик. Нещодавно я їхала в таксі й почула, що вона переклала "Я твоя маленькая девочка". Це моя улюблена пісня, і я така: "О, це неймовірно! Як я могла цього не знати?" Вона загалом переклала всі свої найпопулярніші пісні, навіть "Снег" адаптувала. І тепер можна слухати Ірину Білик 90-х без внутрішніх мук совісті.

Хоча... не знаю, наскільки це не суперечить моїм принципам. Бо ми ж всі пам'ятаємо, що Ірина Білик їздила до Лукашенка на "Слов’янський базар" у 2021 році. Чи пробачила я їй це заради перекладу "Я твоя маленькая девочка"? Вирішила, що так. Бо ця пісня була важливою для мене.

З нагоди Дня українського добровольця Максим Левченко подарував Саші уламок ворожого дрону, який напередодні збили захисники неба над Переяславщиною.

Київські