Дві малолітні доньки Юрія Обертія з Переяславщини навіки попрощалися з татом

15 березня 2025 р. 18:17

15 березня 2025 р. 18:17

Добрий тато для двох маленьких донечок, працьовитий, життєрадісний – таким Юрія Обертія згадують односельці в день прощання із полеглим Захисником України. Сьогодні, 15 березня, на Переяславщині прощаються із воїном, інформує Переяслав .City.

Обертій Юрій Іванович народився 1 квітня 1985 року, проживав у селі Тарасівка Ташанської громади.

Був призваний на військову службу Дарницьким РТЦК та СП Києва 11 вересня 2024 року. Служив номером обслуги 1 механізованого відділення 2 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону.

Загинув 5 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання та безпосередньо беручи участь у бойових діях пов’язаних із захистом Батьківщини, стримуванням та відсіччю збройної агресії з боку російської федерації проти України, під час перебування на вогневій позиції поблизу села Срібне, Покровського району Донецької області. З 5 лютого 2025 року вважався зниклим безвісти , про його загибель стало відомо 13 березня.

Близько 11:00 біля храму Воскресіння Христового почали збиратися родичі, друзі та односельці захисника. Люди приходили мовчки, із квітами в руках, підтримуючи одне одного поглядами та короткими словами. Пам’ять загиблого прийшли вшанувати близько сотні людей.

Погода цього дня була похмурою та холодною, ніби сама природа відчувала скорботу. Ще кілька днів тому на Переяславщині було тепло, справжня весна, а сьогодні – сіре небо, вогкий вітер і сирість у повітрі. Коли почалася літургія, дрібний дощ почав пробиватися крізь хмари, поступово посилюючись. Здавалося, саме небо плакало разом із тими, хто прийшов попрощатися.

Вже у храмі, поруч із труною, стояли найрідніші: дружина, дві маленькі донечки, мама, вітчим , брат та тітка полеглого воїна. Сльози були на очах у кожного, біль втрати затьмарював усе довкола. Дівчатка тихо сиділи біля бабусі, ще, мабуть, не до кінця розуміючи, що це остання зустріч із татом.

Після цього траурний кортеж вирушив до рідного села захисника. На в'їздах до Улянівки та Тарасівки жителі завчасно зібралися, створивши живий коридор, щоб гідно зустріти Героя. Останнє прощання відбулося у батьківському подвір’ї, а потім воїна поховали на місцевому кладовищі.

Юрій був людиною, яку в селі знали всі. Добрий, працьовитий, життєрадісний – таким його згадують односельці :

– Дуже хороша дитина. Дітей любив і дружину. Завжди допомагав і нам, – розповідає пані Галина , сусідка , – Веселий був, життєрадісний. А тепер от стоять його донечки: одній 12, а іншій в понеділок виповниться дев’ять… Стоять разом із мамою, дружиною Юрія.

Юрій працював 18 років у будівельній компанії в Києві. Раз на два тижні повертався до родини у Тарасівку. У столиці він і познайомився з дружиною Ольгою . У пари народилася перша донечка Ангеліна, а через три роки — Софія.

– Юра мріяв про сім'ю, щоб дівчатка вчилися, здобували освіту і потім самі влаштували своє життя. Він прагнув забезпечити родину. Завжди привозив дітям гостинці — банани і цукерки. Вони бігли йому назустріч, чекали на нього біля автобуса, – розповідає розбита горем тітка Юрія, Ольга Григорівна , – Коли дівчаткам сказали, що тата більше немає, старша плакала дуже, а менша не так сильно, бо до кінця не усвідомлює, що сталося. Вони любили його, і він їх любив. Це була звичайна, хороша родина, де Юра намагався все зробити для своїх рідних.

У дитинстві захоплювався футболом, бігав з хлопцями, і бешкетував, як усі діти. Після школи він пішов служити в армію, а потім повернувся до Києва, щоб бути ближче до дому. Він був дуже домашнім хлопцем.

– Ми з Юрою з одного села. Раніше часто грали з ним у футбол. Тоді в нього був позивний “Зідан” через візуальну схожість із відомим футболістом , – згадує друг дитинства, волонтер Михайло Михайловський , – Востаннє я бачив його, мабуть, у серпні. Я їхав до мами, а він йшов з магазину додому. Ще був тут. Такий завжди спокійний, врівноважений чоловік, хазяїновитий. Займався домашнім господарством. Коли заходив, завжди був радий його бачити. Такий хороший хлопець. Я навіть до січня, здається, не знав, що він на фронті. А потім якось зустрівся з кимось із села, і дізнався, що Юра вже на війні.

Родичі та односельці згадують , що Юрій Обертій дуже любив працювати вдома, допомагав батькам, бо у них було велике господарство. Любив тварин , особливо кролів – тримав їх чимало для себе і на продаж, завжди доглядав. Допомагала по господарству також дружина, адже улюблену справу він більше нікому не довіряв.

– Він любив працювати на городі. Був роботящим і слухняним, а в селі його всі поважали. Він часто допомагав бабусям: поїде конячкою, перевезе гарбузи чи копає землю біля хати. Життя йшло так, як треба, поки не почалася війна.

Юра продовжував їздити до Києва, працював там, поки організація, в якій він працював, не розпалася. Шукав інші можливості заробітку, бо у нас роботи було мало. Він їздив, бо треба було заробляти на життя , – зазначає тітка Ольга Григорівна .

У вересні 2024 року Юрія призвали до лав ЗСУ.

– Він якраз їхав із дому, коли отримав повістку. Оскільки був приписаний у Києві, то й мобілізували його через Дарницький ТЦК. Спочатку навчання в Німеччині, потім служба… У відпустку не відпускали, а він усе говорив, що, можливо, колись дадуть поїхати додому, – згадує сусідка.

Востаннє я його бачила у вересні місяці. Так , він через дорогу живе, я бачила, як його жінка з сумками проводжала… Він поїхав – і більше вже не повернувся. Усі надіялися, що він повернеться. Дружина вірила, що, можливо, його відпустять у відпустку до 1 квітня – на сорокаріччя. Але пустили навіки вже... , – з жалем зітхає пані Галина.

Дякуємо і пам’ятаємо!

Київські