"Неймовірні люди поруч зі мною": історія військового Юрія Манжули, який пройшов полон

21 березня 2025 р. 16:10

21 березня 2025 р. 16:10

Він міг би обрати інший шлях, будучи комісованим та знятим з військового обліку за станом здоров’я ще з радянських часів. Спокійно працювати, подорожувати, фотографувати воїнів-афганців, з якими близько товаришував, виховувати дітей. Але він обрав інший шлях – шлях добровольця 11 окремої роти спеціального призначення. З початком повномасштабного вторгнення мешканець Київщини Юрій Манжуло приєднався до лав Захисників, щоб прогнати ворога з рідної землі, обравши собі позивний «Лютий» як згадку про місяць, коли почалась широкомасштабна війна.

Проте вже в квітні 2022 року під час виконання бойового завдання у селищі Борова на Харківщині разом з побратимами потрапив у засідку. Багато військових тоді загинуло, а Юрій, отримавши поранення в голову, потрапив у ворожий полон. Через отриману травму про свій полон він знає інформацію лише зі слів побратимів, які були поряд, бо сам мало що пригадує. Однак, зізнається, що дехто з побратимів відіграв ключові ролі в його житті, у тому числі під час полону, рятуючи його та проявляючи нереальну стійкість та мужність. Саме про них та їхні героїчні вчинки Юрій і розповів журналістам ФастівNews.City.

Автор: з архіву Героя

Юрій тісно товаришував з ветеранами-десантниками, афганцями, тому, не дивно, що коли на початку 2022 року до Білої Церкви приїхав колишній афганець, який воював в штурмовому батальойоні «Айдар», Андрій Полусмак, щоб зібрати команду для свого підрозділу, «Лютий» одразу долучився до них. Будучи в минулому у розвідвідділі, він розумів, які завдання має виконувати. Спочатку підрозділ виконував завдання на Київщині, а навесні, коли ворога відтіснили з Київської та Чернігівської областей, вирушив на Харківщину.

13 квітня 2022 року… Селище Борова в Харківській області… Три роти – 79-тої десантно-штурмової бригади, «Айдару» та 11-ої окремої роти спеціального призначення, в якій був Юрій. Вони стримали російських військових, підірвавши мости, щоб ворожі танки не змогли пройти. Але згодом опинились в оточенні. Двома машинами і двома БТР-ми вони вирішили прориватись з оточення. Але в лісосмузі їх вже чекали… З трьох сторін – зліва, справа і спереду – всюди був ворог. З гранатометів та кулеметів їхні машини розстріляли. Побратими Юрія загинули, з ними загинув і Андрій Полусмак на позивний «Афган».

Андрій Полусмак, позивний «Афган» Автор: з архіву Героя

В тій лісосмузі загинули також білоцерківці Андрій Зінченко з позивним «Пожарнік», Юрій Шкабура з позивним «Сталкер» та Павло Суханов на позивний «Мєхан». Сім місяців їхня доля була невідома, вони були поховані у братській могилі на Харківщині. Але згодом тіла Захисників повернули на рідну землю , щоб поховати на «Алеї Слави» кладовища «Сухий яр» у Білій Церкві.

Андрій Зінченко, позивний «Пожарнік» Автор: з архіву Героя

Павло Суханов «Мєхан» Автор: з архіву Героя

Сильним і нескореним духом описує «Лютий» Юрія Шкабуру з позивним «Сталкер». Десантник 95-ої окремої десантно-штурмової бригади, який пішов захищати рідну землю ще в 2014-му. Він до останнього обороняв Донецький аеропорт. А коли ворог підступно підірвав бетонні перекриття терміналу і багато українських військових загинуло, «Сталкер» дивом залишився живим. Завалами йому придавило ногу, він зв’язався з командування, повідомив, що живий, але потребує допомоги, та отримав наказ вибиратись самостійно.

Юрій Шкабура вибрався, але, на жаль, ненадовго. Він потрапив в полон до Мотороли (один з ватажків угрупування «ДНР» - прим. редакції»). «Лютий» розповідає, що дружина «Сталкера» Наталія надсилала йому відео імітованих розстрілів, які бойовики викладали в мережу Інтернет і на яких було видно Юрія Шкабуру. Такі розстріли були непоодинокими, але з розрядженою зброєю, маючи на меті психологічно зламати українського військового, змусити розкрити інформацію та працювати на ворога. Але «Сталкер» не здався, не зрадив своєї країни, якими б важкими і жахливими не були ворожі тортури в полоні. Його вдалося врятувати з полону. Живий, але з понівеченим здоров’ям, він повернувся додому. Повернувся, щоб на початку повномасштабного вторгнення знову стати до бою за Україну.

Юрій Шкабура «Сталкер» Автор: з архіву Героя

Тоді ж, 13 квітня 2022 року, разом з білоцерківцями загинув і побратим Юрія Манжули – військовослужбовець 11-ої окремої роти спеціального призначення Олег Тарахкало з позивним «Тол», який обрав самостійно склавши в абревіатуру своє прізвище, ім’я та по батькові. Як і Юрій Шкабура, він воював ще з 2014 року, був командиром та мав у своєму підпорядкуванні понад 200 бійців. Вони несли службу на 32-му блокпосту, прозваному «долиною смерті» . Їм вдалося зайняти певну місцевість, яка знаходилась в безпосередній близькості до ворожих позицій, проте згодом військові опинились в оточенні ворога. Наші хлопці перебували в надважких умовах декілька тижнів, на блокпості закінчились запаси їжі та питної води, бійці постійно перебували під обстрілами. Спроби прорватись до них іншими українськими військовими не мали успіху. Українська влади змогла домовитись з російською владою про вихід своїх військових з оточення. Але цій домовленості передувала домовленість про вихід українських військових з оточення з Іловайська, яка була порушена російською стороною. «Тол» розумів, що з його підлеглими можуть вчинити так само. Тому доклав неймовірних зусиль для самостійних переговорів з командиром ворога та лише після того, як впевнився, що вихід його підрозділу буде безпечним, він дав команду виходити. Командир Олег Тарахкало вивів свій підрозділ з оточення без втрат. Однак сам отримав важке уламкове поранення і лише завдяки медикам та волонтерам дивом залишився живим. З цим уламком він і жив, отримавши статус особи з інвалідністю внаслідок війни другої групи.

Олег Тарахкало з позивним «Тол» Автор: з архіву Героя

«Під час спільної служби ми з «Толом» часто їздили в машині поряд, він за кермом, я збоку. Та він жодного разу не розповідав як славно вони воювали, чому той блокпост був таким важливим та скільки відважних та сміливих вчинків їхній підрозділ на чолі з таким командиром виконав. Про це можна було дізнатися лише від інших хлопців. Своїм єдиним досягненням Олег Тарахкало вважав те, що тоді зміг вивести хлопців з оточення живими, - розповідає «Лютий». – Всім своїм бійцям командир зберіг життя. Уже в 2022 році багато хто з них знову став на захист України і багато хто з них вже, на жаль, загинули».

«Тола» списали з військової служби після отриманих поранень та контузій. Але вже в 2022 році він знову став на захист країни та був призначений командиром 5-ої групи 11-ої окремої роти спеціального призначення. Будучи освіченою людиною та спеціалістом з підривної роботи та зброї, Олег Тарахкало мінував та підривав мости. Разом з Юрієм Манжулою вони виконали не одне завдання із замінування та розмінування. Юрій розповідає, що Олег завжди себе поводив як старший брат, який оберігав та поважав.

Назавжди закарбувалась в пам’яті Юрія й історія, пов’язана з «Толом» в одному з населених пунктів, який вони звільнили. Там була церква, в якій священник підтримував ворога, годував російських солдат, а коли вони відступали, втік разом з ними. Наближались великодні свята, люди хотіли йти до церкви, але боялись, що вона може бути замінована. Тому попросили українських військових перевірити чи безпечно туди йти. Олег Тарахкало запитав у Юрія Манжули чи він не проти піти з ним. Та разом ще з одним військовим вони вирушили перевірити церкву. І там, вчергове, «Тол» проявив сміливість, зайшовши першим, турбуючись про те, щоб двоє інших чоловіків не постраждали. Перевірка засвідчила, що церква не була замінована, а Олег Тарахкало вкотре підтвердив свій статус надійного побратима.

Олег Тарахкало з позивним «Тол» Автор: з архіву Героя

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Олег Тарахкало був удостоєний звання «Герой України» посмертно .

Разом з Юрієм тоді вдалося вижити ще десантнику 79-тої десантно-штурмової бригади Сергію Кирилову з позивним «Хакас», який згодом неодноразово рятував «Лютого» від розстрілів. Під час обстрілу йому уламком пошкодило кістку нижньої частини кінцівки. Коли вони обоє поранені лежали біля своїх машин в оточенні ворога, Юрія почали допитувати. Але, певно, відповіді які він надав не сподобались російським військовим і вони вирішили його розстріляти. Тоді Сергій вперше втрутився і врятував побратима, сказавши: «Подивіться на нього, в нього ж дірка в голові, він вас не розуміє. Там в машині точно є ті, хто вам усе розповість». Росіяни покинули пораненого «Лютого», повернулись до машин, але там нікого з живих вже не було.

Два тижні полонених возили у кузові грузовика, закидуючи туди і викидуючи звідти просто як мішки, не дивлячись на їхні травми. Від такого жорстокого поводження у Сергія Кирилова кістки на пошкодженій нозі вилізли через м’язи, забились брудом, почали гнисти. Біль, яку відчував тоді український воїн, важко передати словами. Потім росіянам набридло возити полонених і вони вчергове вирішили їх позбутись звичним для себе способом – розстріляти. Але цьому завадила їхня поліція, яка наказала відвезти полонених в шпиталь в Сватово.

Сергій Кирилов з позивним «Хакас» Автор: з архіву Героя

Там Юрій Манжула зазнав чергових допитів. Зізнається, його вважали досвідченим і продвинутим розвідником, тому любили допитувати і, відповідно, бити, якщо відповіді їм не подобались. І знову майже кожного разу Сергій Кирилов заступався за нього, повторюючи що у побратима дірка в голові і через таку травму він мало що розуміє і може відповісти. Він захищав «Лютого» навіть попри те, що потім сам отримував побої.

«Ми не служили раніше разом. Я розвідник, він – десантник. Ми зустрілись випадково, вперше познайомившись на тому останньому для нас завданні. Але він підставляв свою голову за мене, - розповідає Юрій про Сергія. – Я чув немало випадків, коли хлопці в таких обставинах ламались, підсвідомо себе рятуючи. Я їх не засуджую. А «Хакас» підсвідомо рятував мене. Отака людина».

Цікавим є той факт, що Сергій Кирилов насправді навіть не українець. Він народився в Хакасії (суб’єкт російської федерації – примітка редакції), звідси і такий позивний. Був вихованцем дитячого будинку, з якого його забрали воювати до Афганістану. Згодом Сергій потрапив в Україну і закохався в цю країну. Отримав громадянство, одружився з українкою, мав будиночок в Генічеську коло моря. Але коли в 2014 році росія анексувала Крим та почала воєнні дії на Сході України, «Хакас» не роздумуючи пішов воювати за Україну.

Сергій Кирилов з позивним «Хакас» Автор: з архіву Героя

«Це не та людина, яка б піарилась, мала пиху чи гординю за свої вчинки, - ділиться роздумами про товариша Юрій. – Він завжди мені каже, що я би на його місці вчинив так само. І просить перестати робити з нього янгола». Хоча, в певній мірі Сергій Кирилов дійсно став янголом-охоронцем для Юрія.

Повернувся «Лютий» з полону 24 травня 2022 року за обміном. В списках на обмін його прізвища не було, адже був розвідником. Але тодішня віцепрем'єр-міністр — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук телефонувала до рідних Юрія, щоб попередити про його повернення. «Лютий» розповідає, в полоні над ним добре попрацювали, адже повернувся додому Захисник із вагою 45 кілограмів, а до того важив 75. Звільнених з полону захисників зустріли в Миколаєві, а далі Юрія перевезли в Одесу до двоюрідного брата, який певний час доглядав за ним.

Саме в Одесі почалось тривале лікування Захисника. Спочатку він постійно перебував під крапельницями, потім з ним працювали фізіотерапевти, масажисти, голкотерапевти. Окрім травми голови у Юрія була пошкоджена рука, адже на допитах у ворожому полоні йому обірвали м’язи лівої руки.

Автор: з архіву Героя

«Лютий» пригадує як після шпиталю він потроху повертався до фізичної активності: «Моєю звичною зарядкою завжди було 50 віджимань. Після лікування я почав пробувати віджиматись. Спочатку один раз з колін, потім другий раз. А коли вперше віджався без допомоги колін, на носках – це було щастя. Трохи перепочив – і пішов до тітки, у якої тоді жив, і ще раз це зробив, уже щоб їй показати. І коли вперше самостійно помив тарілку, притримуючи її лівою рукою, - це теж було щастя».

Звісно, такі б здавалося елементарні для людини дії, які Юрій зміг знову виконувати, були для нього щастям. Адже його минуле довоєнне життя – це 1500 кілометрів на велосипеді по Європі, пройдений спортивний маршрут через Альпи, часті походи на байдарках. Його життя після полону – довготривале лікування і відновлення та отримання інвалідності 1 групи.

Автор: з архіву Героя

«Лютий» розповідає, що висновок ВЛК переробляли завдяки наполегливості дружини його двоюрідного брата. Оскільки спочатку у його висновку його визнали мало не придатним до військової служби. Та зізнається, що дуже багато в його житті людей, які про нього дбали і дбають, навіть зовсім чужих і малознайомих.

До того ж, Захисник вважає, що держава в певній мірі подбала про нього та оцінила його внесок в захист рідної землі. За виявлену мужність та героїзм, зокрема під час полону, його нагороджено орденом «За мужність» та нагрудним знаком «За незламність».

Нині Юрій Манжула продовжує відновлення в рідній Білій Церкві. «Коли повернувся до Білої Церкви, все на що мене вистачало – це поїсти, поспати, прогулятись. Але хіба це життя. Для мене завжди було важливим діяти і бачити результат цих дій. Тому одного дня я прокинувся і сказав собі «Давай, Лютий, зберися і йди на бруси», - ділиться пережитим Захисник.

Так він почав самостійно займатись спортом і помітив позитивні зміни як у своїй фізичній формі, так і у тому, як краще та активніше став функціонувати мозок, який після поранення та полону зазнав великих змін. У відновленні зараз допомагає і небайдужа лікарка, яка ретельно підбирає лікарські засоби для лікування і реабілітації, спостерігає за станом Юрія, за необхідності змінює препарати. Під час відвідування спортивної зали в місті «Лютий» познайомився з директором місцевого медичного коледжу, який нині вже кілька разів запрошував його виступити перед випускниками коледжу та поділитись своїм досвідом.

Автор: з архіву Героя

Наразі Юрій також допомагає у пошуку безвісти зниклих військових. І навіть попри відсутність можливості воювати через стан здоров’я, знаходить для себе справи, якими може комусь допомогти та наблизити перемогу України.

Київські