«Київ міг упасти»: боєць «Англієць» про те, як Київщину звільняли від окупантів

01 квітня 2025 р. 18:20

01 квітня 2025 р. 18:20

Третя річниця деокупації Київщини – це нагадування про силу та незламність українців. У квітні 2022 року наші воїни звільнили регіон від російських загарбників, повернувши людям надію. Три роки потому боротьба триває, але той переломний момент довів: Україна вистоїть і переможе.

Дмитро, позивний «Англієць» – військовослужбовець підрозділу спецпризначення, який з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист своєї Батьківщини. Він брав участь у боях за Київщину та столицю. Його шлях – від звичайного цивільного до професійного військового – символізує той самий злам, який пережила Україна після вторгнення. Свій перший бій він зустрів саме на Київщині — рятуючи життя іншим.

Спеціально для редакції «Київщина 24/7» «Англієць» розповів про те, що змусило його взяти до рук зброю, які «сюрпризи» залишили росіяни під час відступу та як Київщина стала неочікувано звільненою.

«Прийняв рішення приєднатися до Сил оборони після того, як побачив новину про ворожі гелікоптери, що летіли на Гостомель »

– Як для Вас почалася війна? Що Ви робили та відчували 24 лютого 2022 року? Як ухвалили рішення приєднатися до Сил оборони України?

– Я до останнього, як і багато українців, не вірив, що повномасштабне вторгнення можливе. Я жив у Києві, на Теремках-2, неподалік іподрому. Займався бізнесом, рекламою, маркетингом, фінансовими операціями — загалом, був на 100% цивільною людиною і ніколи не пов’язував себе з армією. Навпаки, мав чітке переконання, що в армію не піду за жодних умов, окрім повномасштабної війни. 23 лютого 2022 року думка про війну здавалася просто абсурдною: як таке може статися у цивілізованому світі? Хто відповідатиме за тисячі загиблих? Мої уявлення були наївними, реальність виявилася іншою.

Прийняв рішення приєднатися до Сил оборони після того, як побачив новину про 30-40 ворожих гелікоптерів, що летіли на Гостомель. Це був момент усвідомлення: все серйозно, Київ під загрозою. Вранці 25 лютого я вирушив на найближчий пункт комплектації, щоб отримати зброю й стати на захист свого міста та країни.

Чому «Англієць»? Я просто великий фанат «The Beatles». Мої побратими підмітили за мною любов до їх рок-пісень, тому й дали мені такий позивний.

– Як Ви знайшли свій підрозділ? Якщо можна, розкажіть, у якому саме підрозділі Ви служите або служили.

– Вибір центру комплектації був випадковим — я просто пішов у той, що був найближчим до мого дому. Це виявилася одна з бригад територіальної оборони Києва, яка на той момент ще не була до кінця сформована.

Охочих долучитися було багато, людей набирали постійно, і система не встигала справлятися з потоком людей. Але це лише підтверджувало одне: Київ готовий був захищатися. І я став частиною цієї боротьби.

Зараз я служу в розділі спеціального призначення, про який наразі я не можу розголосити, адже ми активно ведемо бойові дії на сході нашої країни.

– Розкажіть про Ваш перший бій. Як він проходив, які були умови та що Ви відчували в той момент?

– Мій перший бій стався  на околицях Києва того ж дня, 25 лютого, коли я вирішив стати на захист України. Тоді було просто дико страшно. Я ніколи в житті не тримав у руках вогнепальної зброї, а тут навколо літають трасери, купа пострілів, усе свистить, вибухає — справжній хаос.

Я пам’ятаю, що просто закляк і не знав, що робити. Стріляти чи не стріляти? Стояти на місці чи шукати укриття? Це був момент, коли реальність війни накрила з головою, і все, що було до цього, здається, просто зникло.

Можливо, у тому бою загинула не одна людина, але одне тіло залишалося на місці ще кілька днів. Швидка просто не приїжджала, щоб його забрати через шалені обстріли… Постійний ризик власним життям. Це була страшна реальність тих днів.

Я пригадую, як біля метро… (краще не вказувати конкретне місце) лежали тіла цивільних. Взагалі, у багатьох місцях Київщини тоді можна було побачити розстріляних людей: Ірпінь, Буча, Київ… з кульовими й уламковими пораненнями. Вони залишалися просто неба днями, їх ніхто не забирав. Вони лежали під бордюрами, під парканами, на узбіччях. Це була та жахлива картина, яку вже неможливо стерти з пам’яті.

– В яких боях на території Київщини Ви брали участь? Що можете розповісти про ці події?

– На той час я служив у медичному підрозділі одної з бригад — займався евакуацією поранених і медичним забезпеченням батальйонів. Я не був піхотинцем, як хлопці з 72-ї бригади, які щодня ризикували життям, підривали ворожі БМП, потрапляли в засідки, брали участь у перестрілках і зачистках. Ми просто рятували життя, адже люди — найцінніший ресурс.

Проте на боці ворога ми спостерігали зовсім іншу ситуацію. росіяни не надто поспішали забирати тіла своїх загиблих. Фактично вони просто лишали їх. В Ірпені, наприклад, це виглядало жахливо: окупанти організовано зносили тіла в одне місце, і коли наші війська зайшли в місто після деокупації, то побачили цілу посадку, заповнену трупами, акуратно складеними одне на одне. Жодних спроб евакуації чи бодай якоїсь поваги до власних солдатів з їхнього боку не було.

Ця тактика нехтування власними втратами залишається незмінною. Я жодного разу не бачив російського медеваку. Можливо, хтось із наших військових і стикався з таким, але особисто я — ніколи. Це якийсь феномен, ніби міфічна «секта свідків російського медевака » ( * медевак — броньована медична автівка ).

Окрім цього, окупанти масово мародерили. Вони заходили у квартири, використовували їх для своїх потреб, грабували майно, бо, вочевидь, багато хто з них не бачив подібного рівня життя у своїх селах. Адже на територію Київщини зайшли, зокрема, буряти, рівень життя яких у країні-агресорі є дуже низьким. Вони крали все — від техніки до грошей, бо думали, що війна швидко закінчиться і вони повернуться додому з «трофеями».

Коли Київщина була звільнена, зачистки тривали ще певний час. У них брали участь різні підрозділи: регулярні частини ЗСУ, Нацгвардія, добровольчі батальйони та інші формування. Зокрема, нашому підрозділу  доводилося захоплювати полонених. Окупанти намагалися здаватися неінформованими та відстороненими, запевняючи, що їх просто відправили на навчання і вони не знали реальної ситуації. У розмовах запевняли, що війська противника не відкривали вогонь по мирному населенню чи військових.

Спілкування з ними відбувалося без надмірної жорстокості. Звісно, могли отримати кілька стусанів, але загалом поводження залишалося в межах прийнятного. У відповідях вони здебільшого ухилялися від конкретики, посилаючись на накази командування. Найчастіше можна було почути стандартну фразу: «Я військовий, я контрактник, у мене наказ, я виконую те, що мені кажуть».

Також мої побратими розповідали одну історію, хоча я не можу стверджувати її правдивість, але, втім, вона досить показова. Йдеться про події, що сталися вже після відходу російських військ із Київщини. Приблизно через два-три тижні після їхнього відступу на одній із позицій з’явилася група військових противника. Це були буряти. Вони вийшли до наших військових і заявили, що були покинуті власним командуванням.

За їхніми словами, вони чекали на евакуацію, але про них просто забули. Опинившись у лісі без зв’язку та підтримки, вони виживали, харчуючись тим, що могли знайти, збирали дощову воду та намагалися її фільтрувати. Однак, коли запаси остаточно вичерпалися, їм не залишалося іншого вибору, окрім як здатися.

Виходить, що ці буряти, військовослужбовці рф близько двох тижнів блукали лісами в районі Петрівців, не знаючи, що робити. Чи вони залишилися без зв’язку, чи просто не змогли зорієнтуватися на місцевості — незрозуміло. І такі історії мені доводилося чути не одну.

– Які люди були у Вашому підрозділі? Чи можете поділитися історіями про них (без зазначення імен)?

– Щодо людей, з якими служив, — це була унікальна команда. Колектив був абсолютно різношерстий: айтівець, директори компаній, водії, охоронці, люди з різних професій і сфер. За інших обставин вони б, мабуть, ніколи не опинилися разом. Але нас усіх об’єднувало одне — бажання захистити Київ, вистояти й зробити все, щоб ворог не взяв столицю.

І на цьому фоні ми дуже добре знаходили спільну мову. Ніхто ніколи не відмовлявся від завдань. Навпаки, була така атмосфера, що всі рвалися вперед, ще й сперечалися між собою, хто сьогодні поїде на виїзд. Хто піде на штурм, хто вирушить у небезпечну зону, хто буде прикривати групу. Іноді це навіть перетворювалося на своєрідне змагання — довести, що ти не слабак, що можеш, що готовий воювати.

– Як для Вас завершилася битва за Київщину? Які відчуття залишилися після цих подій?

– Битва за Київ закінчилася досить несподівано. Я перебував на ППД і просто дізнався, що хлопці, здається, з 72-ї бригади погнали ворога з Ірпеня. І росіяни відступили. Це сталося буквально за пів дня.

Але їхній відхід був дуже системним і продуманим. Вони залишали за собою численні групи прикриття, які завдавали нам відчутних втрат і створювали величезні проблеми. Тому основна робота ще довго тривала саме на етапі зачисток.

Варто визнати, що, попри паніку і відсутність нормального централізованого командування, російські війська не були повністю безглуздими. Вони діяли обережно і намагалися маневрувати, навіть якщо ситуація була для них складною. Це означає, що ворога не можна не дооцінювати.

«У 2022 році було важко, але ми тоді ще не до кінця розуміли, наскільки все серйозно »

– У якому році війна була для Вас найважчою? Чому?

– Якщо говорити про найважчі моменти, то навіть складно щось виокремити, тому що, дивлячись зараз на 2022 рік крізь призму бойового досвіду, він здається відносно легким. Тоді майже ніхто – ані цивільні, ані військові – не усвідомлював повної серйозності ситуації.

У 2022 році противник активно застосовував тактику вогняного валу. Це означало безперервні обстріли, які могли тривати три доби поспіль. Били з усього, що було – артилерія, міномети, реактивні системи залпового вогню. Не давали підняти голову, не було можливості відповісти.

У 2023 році ситуація змінилася. У нас з’явилися HIMARS, більш ефективна артилерія, ми змогли працювати по контрбатарейній боротьбі. Це відчутно полегшило ситуацію.

Якщо підсумувати – у 2022 році було важко, але ми тоді ще не до кінця розуміли, наскільки все серйозно.

– Чого, на Вашу думку, найбільше не вистачає Силам оборони України зараз?

– Головне, чого не вистачає в системі оборони, — це правди. Чесності, справедливості. Ми всі один одному щось розповідаємо, але правди завжди бракує.

В армії ніколи не було достатньо справедливості.  Так само — і завзяття, й ініціативності. А якщо змішати це все разом — будуть і реформи, і інновації, і мотивація, і все, що потрібно. Але ж не може особовий склад бути мотивованим, якщо об нього витирають ноги.

Це стосується як фронту, так і тилу. Особливо тилу — військово-лікарських комісій, різних МСЕКів та інших структур, які інколи поводяться так, ніби просто знущаються з людей. Чому військові мають добиватися своїх пенсій через суд? Чому вони мають доводити очевидні речі? Це питання, які потребують відповіді .

«Ми проґавили наступ. Абсолютно. Київ міг упасти»

– Які, на Ваш погляд, були найбільші успіхи та помилки під час битви за Київщину?

– Так, Київ вистояв. Це головне. Але провалитися могли повністю. Якщо дивитися тверезо, ситуація була катастрофічною. Був брак централізованого командування та взаємодії між підрозділами. А ще – відсутність актуальної тактичної та оперативної інформації. Також повне нерозуміння ситуації та відсутність плану.

Ми просто проґавили наступ. Абсолютно. Київ міг упасти, і лише завдяки мужності та стійкості українців цього не сталося. Але це точно не заслуга командування – ні військового, ні політичного. Їхня відповідальність у тому, що ми не були готові.

І хто б зараз не казав, що «я попереджав» – це не змінює факту: нічого не було зроблено. Через це загинули люди. І за це доведеться відповідати.

– Чи шкодували Ви коли-небудь, що пішли на війну?

– Ні, я не шкодував. Були моменти, коли з’являлися певні сумніви чи емоційні труднощі, але згодом я приходив до тями й розумів, що зробив правильний вибір. Я переконаний, що для чоловіка це єдиний правильний шлях. Це моя особиста думка, я нікому її не нав’язую, і кожен має право сприймати її так, як вважає за потрібне.

Я для себе вирішив: якщо я чоловік, то у разі війни маю стати на захист своєї країни. Війна прийшла – і я пішов воювати. Чи задоволений я своїм рішенням? Так.

Сьогодні я живу в Ірпені, місті, яке також пережило жахи окупації. І щоразу, повертаючись до нього з фронту, я розумію: боротьба була недаремною. Звільнення Київської області мотивує боротися і за звільнення всієї України.

Отже, звільнення Київщини стало одним із перших доказів того, що Україна здатна чинити опір і перемагати. Наші захисники вибили ворога, який залишив після себе лише руйнування, біль і мародерство. Завдяки сміливості, згуртованості та незламному духу ми не лише вистояли, а й продовжуємо свій шлях до перемоги. Крок за кроком.

Фото: боєць «Англієць»

Автор: Ексклюзив

Київські