Проєкт "Служба розшуку дітей", війна і книжки: Руслан Горовий зустрівся з переяславцями

18 квітня 2025 р. 15:37

18 квітня 2025 р. 15:37

Творча зустріч із Русланом Горовим, українським письменником та журналістом, режисером-документалістом, телеведучим, співзасновником видавництва "ТаТиШо", автором відомого проєкту "Служба розшуку дітей" пройшла у кафе "Бібліотека" в Переяславі 13 квітня. На заході побував і Переяслав .City.

Руслан Горовий – письменник?

— Мене звати Руслан. Так вже сталося в цьому житті, що я пишу. Коли я можу не писати – не пишу. Бо мені це просто не треба. У мене є чим зайнятися: маю сім’ю, улюблену роботу. Я — документаліст. Знімаю документальне кіно. У мене є проєкт "Служба розшуку дітей", який ми запустили ще у 2001 році й досі продовжуємо працювати, — почав розповідь про себе Руслан Горовий.

— Особливо зараз, коли триває масштабне кацапське вторгнення, тема незаконного переміщення українських дітей із тимчасово окупованих територій — як ніколи болюча. Їх вивозять, змінюють їм прізвища, усиновлюють. У росії їм байдуже до наших форм підтримки — таких як ДБСТ, патронат чи інші варіанти. Вони просто забирають дітей, міняють документи, відвозять куди завгодно, навіть у глухі села. І повірте, є нам чим працювати.

Ви маєте знати: сьогодні дуже багато українців роблять усе можливе, щоб ці діти колись повернулись додому. Механізми працюють. Я не можу розкрити подробиці, але вони є.

Тому мені справді є чим зайнятися без книжок. Але… іноді голова так переповнена всім цим, що я просто не можу більше працювати. І коли вже зовсім не можу нічим займатися — дістаю телефон і починаю записувати те, що у голові. Саме так і з’являються книжки.

Ну, казали, що я справжній письменник — ні. Хоча, ніби, книжок написано багато. Але я ніколи не можу програмувати: чи буде наступна книжка, чи нічого взагалі не буде.

Українською заговорив на Донбасі

— Я мав народитися в Ірландії, в місті Дублін. Все було домовлено: прекрасні батьки, гарний дворець, будинок — все, як положено. Але через мій прекрасний характер лелека-панна скинула мене в місті Конотоп Сумської області.

Ті, хто там був, не дадуть збрехати, що Конотоп — це одне з прекрасніших міст на планеті Земля. Тому, як тільки я навчився ходити, втік звідти, щоб більше ніколи туди не повертатися.

Жарти-жартами, але, звісно, що я люблю місто свого народження, як кожен із нас. Там живе моя мама, там похована частина мого роду. Це місто зараз активно кошмарить кацапи.

Я дуже рано перестав жити з батьками і дуже рано, "по любві", поїхав в інше місто. Я поїхав на Донбас, в місто Краматорськ. І так сталося, що одна любов призвела до іншої. Річ у тім, що я народився і виріс у військовому містечку, в абсолютно російськомовному середовищі, в зросійщеній сім'ї. Мої батьки не говорили українською, мої баби й дідусі також. Тому й я не говорив українською.

Я був абсолютно совковою дитиною з якимись тупорилими поглядами, як і більшість дітей того часу. Я не розумів, що відбувається в моїй країні, але й був абсолютно радий з того. Однак, опинившись на Донбасі, я познайомився з чудовими людьми, які розповіли мені про визвольні змагання, про Голодомор, про Стуса, про дурки, про те, що українці платили своїм життям і здоров'ям за те, щоб бути українцями.

Це було для мене так несподівано, що я почав читати, спілкуватися з тими людьми. Мені показали село на Донбасі, де люди говорили українською. Показали чудових людей, україноцентричних, україномовних. І так одна любов призвела до іншої. В 1995 році я перейшов на українську мову на Донбасі.

З того часу я користуюсь тільки нею. Якщо раніше, до 14-го року, я міг ще перейти на російську в спілкуванні, думаючи, що це не так уже й важливо, то з часом зрозумів, що моє навернення — це не просто так. Мені не хочеться говорити тією мовою, якою примусово говорила моя родина, мої предки.

Тому з 14-го року я більше не переходжу на російську. В Україні немає людини, яка б не розуміла української. Вона може не говорити, але зрозуміти точно зможе. Росіяни мене не цікавлять. Отже, я хочу сказати, що Донбас — це дуже крута тема. Хто там був, не дасть збрехати. Ми всі різні. І зараз вже краще видно, як Росія грає на всіх цих настроях.

І казати, що Донбас завжди хотів росію чи Радянський Союз. Це все одно, що сказати, що Переяслав хоче, щоб його бомбили. Тому не сприймайте людей зі Сходу як поганих тільки через те, що вони з Донецька, а тих, хто зі Львова чи Одеси — як хороших. Хтось зараз наводить ракети на наші міста. Хтось здає, хтось намагається заробити на тому, щоб спалити військовим автівки.

Погані люди є скрізь, але й гарні люди теж є всюди. Я хочу, щоб ви ставилися до людей, особливо з Донбасу, як до друзів, як до людей. Якщо тільки вони самі не доведуть протилежне. Їм важче, бо війна — поруч. Їм війна не стукає час від часу у вікно. Але їм війна розбила чоботом дах і вигнала. Є купа людей, які загинули за свій український Донбас.

Більше того, величезна кількість могил, яких я навіть не можу провідати на Луганщині, бо вони зруйновані ворогом. Люди, які загинули, захищаючи нас. Їдеш на Харківщину, на безлюдні кладовища, там поховані багато з Луганщини та Донеччини, бо більше немає де ховати.

Уявіть будь-яке кладовище, яке можете собі уявити, і множте це десь на десять. Це все наші люди, з Донбасу, Слобожанщини, зі Сходу. Тому їм важче.

Після Донбасу я поїхав все-таки в Київ, тому що хотів знімати кіно і пішов навчатися на режисера.

"Я мав написати цю книжку, тому що все забувається"

Після розповіді про себе Руслан Горовий презентував читачам свої книги. Загалом у своєму доробку він має близько 15 книжок, уривки з яких читає під час турів з видавництвом "ТаТиШо".

Розпочав із книги "Жили собі люди", яка починається із замальовок, які Горовий писав з моменту падіння перших бомб на Київщину в лютому 2022 року. У книжці є фотографії та посилання на відео, які автор знімав на деокупованих територіях Київщини та Харківщини.

— Це мої дописи за перші сім місяців Великої війни. Крім того, ми додали трохи фотографій, щоб можна було побачити, що відбувалося. Також є QR-код на YouTube-канал, де зібрано понад 300 прямих відео свідчень людей, які пережили окупацію і спілкування з окупантами. Вони розповідають, що творилося, як це відбувалося.

Я мав написати цю книжку, тому що все забувається. Якби я зараз не записав ці історії, то зміг би лише описати їх дуже загально. Тепер це зібрано, і вже не мені доведеться спростовувати кацапські історії, а кацапам доведеться спростовувати те, що записано, те, що є на YouTube і в інших соцмережах.

На YouTube також є англійські субтитри на багатьох відео. Тому, якщо у вас є англомовні друзі за кордоном, які хочуть зрозуміти, що відбувалося, я дуже раджу їм ознайомитися з цією книжкою або чимось подібним, — зазначив автор.

Також розповів про книгу "40… або чому чуваки не святкують", два оповідання з якої, а саме "15" і "25", стали основою для єдиної вистави, в якій грає і сам автор. Спочатку вона називалася "Чуваки не святкують", або ж "Ukrainian". Згодом її допрацювали, додали уривки з інших книжок, і тепер вона має назву "Чуваки 2.0".

"Зранку зрозумів, що таке — стати зіркою"

— У 2014 році, після Майдану, я почав їздити на Донбас — у Слов’янськ, Краматорськ, Староярівське, Стрілкове… Простіше кажучи, туди, де вже була ця кацапська хрінь. Ми проривалися, допомагали нашим підрозділам, добробатам — і "Айдару", і "Правому сектору".

Я щось записував, щось накидав у телефон, але не викладав — бо сам не розумів, що з цим робити. Аж одного вечора я написав пост у Facebook і назвав його "Казка на ніч". І вже зранку зрозумів, що таке — стати зіркою.

Якщо до того мої пости лайкали хіба що кішка і мама — ну, із жалості, — то цей пост раптом розлетівся. Неймовірна, на той час для мене абсолютно незрозуміла кількість людей на нього відреагувала.

І я зрозумів: буду щовечора о сьомій викладати такі тексти у Facebook — називати їх "Казка на ніч". Я робив це щодня, без вихідних, два роки поспіль. Бо мені було що сказати.

Так і з’явилася книжка "Казки на ніч". Вибрали тексти, які більше нагадували оповідання, і видали. Спочатку — у видавництві "Кальварія". Потім — у видавництві "Клуб Сімейного Дозвілля". Обкладинку до неї, до речі, малював Андрій Ярмоленко — наш чудовий художник. Минулого року він навіть отримав премію за свої роботи.

А третє видання ми вже зробили самі. І ця книжка, мабуть, найбільше розійшлася з усіх моїх. Думаю, понад 20 тисяч примірників гуляє світом, — розповів письменник.

Протягом творчої зустрічі Руслан Горовий зачитав уривки з книг "Конотоп і всі, всі, всі…", "Скабки, або тонкі гострі трісочки під шкірою” та гумористичну антологію, яка стала безцелером "Срав пес, перділи гуси". Її автори Віталій Чепинога , Руслан і Людмила Горові .

"Буде тобі враже"

Також Руслан Горовий поділився творчістю своєї дружини — поетеси Людмили Горової . Її ім’я добре знайоме багатьом українцям завдяки віршу "Сію тобі в очі", який ліг в основу пісні "Буде тобі враже" гурту "Енджі Крейда".

— Люда написали його, коли вона з малою рятувалися від війни. Я пішов військомат, а вони поїхали. Потім почало розкриватися все те, що сталося в Бучі. Вона була далеко від дому і якось мала це рефлексувати, тому написала вірш "Сію тобі в очі".

Я їй зразу казав, що це порве все, тому, що дуже величезна кількість дівчат і жінок були далеко від своїх домівок, а навіть якщо були на місці — не кожен може виплеснути цю емоцію. Так і сталося. В один ранок уже величезна кількість було начиток цього вірша, а потім з’явилася пісня, — розповів письменник.

— Ми стали батьками в досить зрілому віці. Так, у це важко повірити, судячи з кольору моєї бороди. Але, як би там не було, після 40 у нас народилася Даруся. І, як я написав у вірші: "Народилося дитя — і немає вороття". Ось так сталося, і тепер цей маленький бандит, можна сказати, керує нами.

Звісно, в різні періоди її зростання Людмила писала різні вірші. У неї є цілий розділ, який називається "Несерйозно про мамське".

Руслан Горовий зачитав твори з однойменної збірки, а також із дитячих книжок — "Віршенята-кошенята" та "Ми вареники ліпили".

Загалом зустріч пройшла у досить теплій і затишній атмосфері, про що зазначали і самі гості заходу. Руслан Горовий зазначав "Я вам обіцяю: ви сьогодні вийдете звідси з усмішкою. Бо змусити вас плакати може будь-який день у цьому житті. А я хочу, щоб вам було хоч трохи не так сумно", так власне і сталося.

Київські