"Війна закінчиться на Великдень", – казав близьким Герой Олег Швидченко і загинув перед цим днем

03 травня 2025 р. 20:51

03 травня 2025 р. 20:51

Переяславець Олег ШВИДЧЕНКО загинув на російсько-українській війні 15 квітня 2025 року. Йому було 53 роки. Cьогодні, 3 травня, його поховали в рідному місті Переяславі з усіма військовими почестями, розповідає Переяслав .City.

Близько одинадцятої години поблизу Свято-Успенського храму ще порожньо. Лише неподалік стоїть автівка з чорно-червоним та синьо-жовтим прапорами. Помилково подумала, що це друзі чи побратими приїхали так провести в останній земній дорозі Захисника. Та молоді хлопці відповідають, що то вони збираються їхати на відкриття мотосезону…

У супроводі поліцейської машини до храму тихо під’їжджає білий бус. Виходить почесна варта з числа службовців переяславського ДФТГ, заносять домовину до храму, де шестеро священників здійснюють заупокійну службу. Підходять рідні, однокласники, знайомі. Герой був уже досить дорослим чоловіком, «жив як і всі, був скромним роботягою, а ми з ним – куми», – каже один із чоловіків, тримає букет червоних гвоздик у траурній стрічці.

– Олег жив на вулиці Вишневій, учився у третій школі. У нас був великий клас – 43 осіб. Але стільки років минуло, в кожного своє життя, декого вже й не впізнати. І я з Олегом після школи ні разу й не бачилася. А тепер ось прийшла… попрощатися.. , – розповідає однокласниця, але називатися не хоче. Втім згадує про нього дуже світлі історії з юнацької пори. – У колективі Олег не був лідером, спокійний, хороший хлопець. Він руденький і його діти, бувало, через це обзивали «рижим». За це він може десь у глибині душі й ображався, але виду не подавав.

Олег був дуже добрим, одзивчивим, старався всім допомогти. Це ж були роки, коли учні ходили допомагати в господарствах. Ми в радгоспі працювали: яблука збирали, редиску рвали, на овочі ходили. Він було набере жменю гороху, якого зібрав, і каже: на неси, хай на тебе запишуть. Людяний був дуже. Гірко і сумно, неправильно, що йому довелося в такому віці передчасно загинути…

Олег Швидченко після школи продовжив навчання в Переяславському СПТУ-22. Одружився досить рано. І з сім’єю переїхав жити в окремий будинок на Підварках.

– Я про Олега можу сказати одне слово – був Людиною. Не кожен може людиною народитися і людиною залишитися – це дуже важливо, – каже сусід Микола. – Я не знаю про все життя Олега, бо вони купили там будинок років двадцять тому, але якийсь час не жили в Переяславі, виїхали були. А потім, ще до війни, Олег повернувся. Звичайний роботящий чоловік. Він займався будівельними та ремонтними роботами. Минулого року взимку, коли він їхав у Київ на роботу, зупинили маршрутку і йому вручили повістку. От він по ній і пішов…

Олегу наприкінці зими цього року дали відпустку, він приходив і до нас у гості. Ділився планами, що робитиме, як повернеться додому. Казав: підзбираю ще трохи грошей і куплю матеріалу, як приїду наступного разу: треба кришу на будинку перекрити, підремонтувати дещо. У нього були плани на життя.

Розповідав трохи і про службу. Зізнався тоді, що він воював у бригаді, яка зазнала величезних втрат. Це була гучна історія на всю країну, там і наші знайомі служили, то про них нема досі звістки. Олег казав, що вижили тоді одиниці. Він був одним із таких. А потім його перекинули на херсонський напрямок.

Коли дізналися, що Олег загинув, згадалися його слова, які він не раз повторював тоді: «Війна закінчиться на Пасху». Він же перед Великоднем загинув, і війна для нього закінчилася…

Олег Петрович ШВИДЧЕНКО народився 28 липня 1971 року. На військову службу був призваний Дарницьким РТЦК та СП м. Києва. Служив старшим водієм 1 взводу берегової оборони 9 роти берегової оборони з батальйону берегової оборони військової частини А4935 у званні «матрос».

Загинув 15 квітня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Дніпровське Херсонського району Херсонської області.

Могила вічного спочинку Героя – у Переяславі на Заальтицькому кладовищі, недалеко від входу, на центральній алеї.

«Гарне місце для Героя…» – шепче хтось із тих, хто прийшов віддати останню шану Захиснику. Зі словами співчуття рідним та закликом завжди пам’ятати і шанувати імена наших героїв виступила заступниця міського голови Оксана Степаненко та Олександр Молоткін . Він передав жовто-синій стяг як символ держави, яку до останнього подиху захищав Герой Олег Швидченко його наймолодшій доньці Надії . Військові тричі салютували з автоматів. Священники справили молитву і всі присутні виконали Гімн України.

– Ми з ним постійно переписувалися, коли він служив, фотографії свої присилав. Так радів, коли їм там баню організували… Ми живемо у Сеньківці, мав до нас заїхати, коли у відпустці був, а не встиг… – крізь сльози розповідає кума Олега Мар’яна . Її чоловік став хрещеним батьком наймолодшій донечці Героя 11-річній Надійці. – Олег був дуже віруючою людиною, пішов захищати Україну, бо він – патріот. Казав: моліться. Я вірю, що він буде у Царстві Божому, де Всі Святі спочивають. Бо я молилася і за нього, і за нашого сина, який теж служить. Тяжко це прийняти… Ми відчуваємо біль за всіх наших військових. Я не можу проклинати, але ненавиджу всіх москалів.

Батьки Олега Швидченка вже давно покійні. У Героя залишилося троє дітей: Юлія, Максим та Надійка. Доньки та дружина Тамара приїхали на прощання, хоча останні роки вони й не жили разом.

– Так склалося наше життя, але дітей він любив, особливо найменшу Надійку, – дуже-дуже… – каже крізь сльози пані Тамара .

Організацією похорон Героя Олега Швидченка займалася його рідна сестра Любов . Після церемонії до неї підходять знайомі, співчувають. Жінка ділиться горем:

– Йому на початку 2024 року у маршрутці вручили повістку, відправили зразу проходити медогляд. Я казала: куди ти підеш, кинь ту повістку! А він: «Ні, я піду». І загинув під Херсоном.

Перед тим місяць на зв’язок не виходив. Мені приходили якісь есемески ніби від нього, але у спільному чаті: «У мене все добре», «У мене все в порядку». Та я бачила, відчувала, що то не він пише.

А тоді ще й військова частина мені прислала Подяку: «Шановна Любов Петрівна, дякуємо Вам за героїзм вашого брата…». Це так написано було, що він ще мужньо там воює, десь проявився. А його вже не було серед живих… І він після загибелі ні разу ще не приснився…

Нам віддали тільки тіло, а ні паспорта, ні інших документів, речей – нічого більше немає. Я замовила службове розслідування, там мають все описати, як це сталося. Бо нічого не знаємо. Тіло забирали чоловік із товаришем, мене туди не пустили. Я хотіла подивися на його пальці: у дитинстві я йому мізинчик пошкодила, він трішки кривенький був…

Та нам повернули його тіло все розірване, обгоріле… Командир опізнав. І в морзі сказали, що немає верхнього ряду зубів. Вони не могли це знати про брата, а я знала, що в Олега останнім часом майже всі верхні зуби випали. Він планував, що після війни вернеться додому і поставить. Дуже чекав, аби з донечкою побачиться, він так Надійку любив…

Він у мене був найкращий брат. Другий брат он там похований…

…Олежка від мене на рік молодший. Коли вчився в ПТУ, то директор тодішній Яковенко мене часто викликав, щоб я поговорила з братом, приструнила, бо він трохи баламутив. І так я по життю ним опікувалася. Він рано одружився, відразу після армії, йому 20 років було. Зразу в них і донечка Юлечка народилася. У неї вже двоє діток своїх – онуки Олега. Мама допомогла їм купити будинок на Підварках. Але так у них склалося…

Він уже з фронту прислав як би доручення, щоб у разі чого займалася його справами. Я живу в Боярці, тому спочатку його тіло доправили туди. Документи всі оформляла, виплати. Гроші – то дітям, мені нічого не треба… Брата ж не вернути…

Вічна шана і слава Герою Олегу ШВИДЧЕНКУ!

Київські