«Тут ми як удома»: історія вимушено переселеної прийомної родини Беліцьких з Покровська

08 травня 2025 р. 12:10

08 травня 2025 р. 12:10

Колись ірландський драматург та публіцист Джордж Бернард Шоу писав:«Бути мамою означає, що твоє серце тобі більше не належить. Воно слідує за твоєю дитиною, куди б вона не йшла». Так, бути мамою – це дарувати любов, тепло й підтримку, не очікуючи нічого взамін. Але поряд з тим, материнство – це велика щоденна праця і відповідальність. Особливо, якщо ти – мама для кількох дітей, які позбавлені батьківського піклування і турботи.

Другий рік поспіль у Фастівській громаді проживає вимушено переселена з Покровська на Донеччині родина Беліцьких, яка окрім своїх двох дітей виховує дев’ять прийомних. Чи складно бути мамою для такої великої сім’ї та як на це наважилась, розповіла журналістам ФастівNews.City мама родини Лариса Миколаївна з нагоди Дня матері, який святкують в Україні щорічно в другу неділю травня.

Автор: фото з архіву Беліцьких

Переживши вимушену евакуацію з Покровська, безпекова ситуація в якому загрожувала життю та здоров’ю родини, вони опинились в Італії, на острові Сардинія. Проте через півтора року перебування там, Лариса Миколаївна вирішила, що потрібно повертатись в Україну: «Деякі діти з родини потребували лікування через порушення інтелектуального розвитку . Коли нас евакуювали, ми навіть не знали куди їдемо і як надовго. Тому мали запас необхідних для дітей ліків лише на 2-3 тижні. В Італії нам не могли забезпечити потрібне лікування, бо воно є довготривалим. У дітей почався важкий період. До того ж, в Україні ці діти завжди були на індивідуальному навчанні, а там їм довелося піти до школи і це для них стало суцільним стресом. Нова країна, інша мова, незвичні для них умови – все це значно впливало на емоційний стан дітей», - пригадує жінка.

Мама родини почала шукати житло в Україні, щоб вони з сім’єю могли повернутись. Але обдзвонивши практично всі можливі на сайтах OLX та DIM.RIA оголошення, зіткнулась з тим, що ніхто не хотів надавати в оренду житло такій родині, аргументуючи це небажанням мати проблеми з сусідами, облаштовувати в своєму помешканні «інтернат» та побоюючись, що така велика сім’я обов’язково нанесе шкоду їх житлу.

Приголомшена таким негативним ставленням до великих прийомних родин, Лариса Миколаївна звернулась до Управління соціального захисту населення рідного Покровська. Там їй повідомили про наявність підходящого житла у Фастівській громаді, надали адресу та необхідні контакти. Дорослі зібрали дітей і вирушили в дорогу, яка зайняла три доби та була досить дороговартісною для них.

Так у серпні 2023 року родина Беліцьких опинилась в селі Веприк Фастівського району у будинку, який їм надали безкоштовно як переселенцям. А вже в липні 2024 року вони переїхали до нового будинку в Фастові, який для них придбав Благодійний фонд "Твоя опора" . За час вимушених переїздів склад сім’ї дещо змінився – дорослі діти вибули з родини, натомість на їх місце взяли інших, переважно з Покровської громади Донецької області.

На запитання журналістів як справляється з такою великою родиною Лариса Миколаївна посміхається та каже, що це все вже автоматично і не так складно, як було на початку. «У 2008 році ми з чоловіком вирішили удочерити дитину. У мене був син, у чоловіка теж були свої діти, спільних не було, та й ми не планували. Але син ріс і казав, що хоче сестричку, з якою можна буде гратися, однак щоб не дуже маленьку. Так ми знайшли нашу Каріну, якій тоді було чотири рочки, - розповідає жінка. – Ми познайомились з дівчинкою. Проте виявилось, що вона має молодшого братика і старшу сестру, яких мали розібрати в свої родини їхні батьки, бо вони втрьох були рідними лише по матері, але ті відмовились. І соціальні служби нас поставили перед вибором: або ми маємо забрати усіх трьох, або обрати іншу дитину для удочеріння. Ми обрали перший варіант. Але в соціальній службі нам почали казати, що одразу така велика родина це дуже складно та порадили спробувати формат прийомної родини. Тоді, ще не знаючи і не розуміючи що це, ми з чоловіком погодились, забрали дітей, а вже через півроку наша родина поповнилась ще одним прийомним хлопчиком. А згодом на світ народилась наша спільна донечка».

З часом такій вже великій родині з шістьма дітьми, четверо з яких були прийомними, запропонували будинок в Покровську та взяти під опіку ще кілька діток. Мама родини розповідає, що коли старші вихованці покидають родину, вони звертаються із заявою до місцевої соціальної служби у справах дітей, в якій зазначають про готовність взяти дитину в родину. Потім їм телефонують та вони їдуть знайомитись та встановлювати перший контакт з дитиною.

Зізнається, власні діти завжди підтримують таку ініціативу батьків, особливо син, який з першою появою в родині прийомних дітей прийняв на себе роль старшого брата та взяв відповідальність за менших. До того ж, зазначає Лариса Миколаївна, в нього ніколи не було ревнощів з цього приводу, а з найстаршою дівчинкою, яка прийшла до родини в 2008 році разом з молодшими сестрою і братом, вони стали дійсно як рідні та дуже близькі. Зараз вже дорослий син родини Беліцьких, який наразі захищає Україну у складі Збройних Сил України, також задумується над створенням прийомної родини. Та кожного разу приїжджаючи додому, жартує, що вже навіть і не знає всіх вихованців, яким його батьки вже встигли подарувати тепло і затишок родини.

Проте, розповідає Лариса Миколаївна, на жаль, був випадок, коли вони не змогли продовжити перебування прийомної дитини в своїй родині: «До мене подзвонили зі служби у справах дітей однієї із громад на Донеччині і попросили взяти в родину дівчинку, бо всі виїхали, з опікуном щось трапилось і дитину нікуди було подіти. Ми тоді тільки повернулись з Італії і не мали вільного місця в родині. Але одному з дітей ось-ось мало виповнитись 18 років і він мав право вийти з родини, тож ми попросили його написати відповідну заяву. Таким чином ми звільнили місце для дівчинки 13 років, за якою поїхали на західну Україну, де вона тоді перебувала та майже півроку чекала на завершення всіх необхідних для прийняття її в родину процедур. Дівчинка охоче пішла на контакт, запевнила, що дуже хоче в нашу родину. Але коли ми з нею повернулись до Фастова, то заявила нам, що не планує з нами надовго залишатись, а лише хотіла «вирватись з цієї системи». Вона почала тікати з родини, інколи поверталась додому напідпитку, ні з ким ні в родині, ні в класі не знайшла спільну мову, з усіма конфліктувала. Таким був стиль її життя. Шкода, що вона не потрапила в нашу родину чи будь-яку іншу раніше, коли їй ще можна було привити інші життєві цінності. За два місяці її за взаємною згодою вилучили з нашої родини і зараз вона знаходиться в інтернаті для важковиховуваних дітей. Але для мене це стало незданим іспитом».

Однак кожній дитині Лариса Миколаївна все ж намагається прищепити все найкраще, що може дати, та звісно ж, надати базові життєві навички, які будуть необхідні дітям у дорослому житті. Так, у кожного з вихованців в родині є свої обов’язки. Всі обов’язково прибирають за собою, миють посуд. «Навіть мої шестирічки після того як поїли йдуть мити чашку і тарілку. І нехай вони їх помиють як вміють, як-небудь, потім перемиється, але вони будуть до цього привчені. Так само я навчаю їх щоранку застеляти за собою ліжко. Не вийшло гарно – я прийду і перестелю. Також вони мають почистити зубки, навіть якщо після цього все дзеркало у ванній кімнаті буде в зубній пасті. Байдуже, аби лише вони цим елементарним навичкам навчились», - ділиться своїми методами виховання прийомних дітей жінка.

Також, зізнається мама родини, діти охоче їй допомагають по господарству. Раз на тиждень один з вихованців чергує на кухні, допомагаючи їй. А по вечорах дівчата, яких нині в родині шестеро, за дружніми розмовами та переглядами фільмів чистять овочі, з яких жінка на наступний день вже може варити обіди для великої родини. «Кажуть, Ви мабуть каструлями все готуєте. Так і є, але ж в мене і рук, які допомагають, більше», - жартує Лариса Миколаївна.

Радіє жінка і допомозі соціальних служб міста Фастова. Зазначає, що не було жодного питання, з яким би туди звернулась, та не отримала необхідної допомоги чи підтримки. «Мені було легко сюди приїхати, легко почати тут жити. Таке враження, ніби хтось за руку мене тут водить по всіх потрібних кабінетах. Тут ми як удома», - розповідає мама родини.

Після інтерв’ю з журналістами жінка поспішає додому, збирати дітей на відпочинок до табору. Щоденні турботи про велику родину не залишають багато часу на власні справи. Однак, всі досягнення й успіхи своїх вихованців, яких Лариса Миколаївна приймає в родину, лише надихають та додають сил рухатися далі, а також дарувати дітям своє тепло, ніжність й материнську ласку.

Нагадаємо, 7-річний фастівчанин Гордій Червінський встановив рекорд України з плавання. Журналісти ФастівNews.City зустрілись з мамою маленького рекордсмена Таїсією Червінською, яка розповіла про їхній шлях до національного визнання, а також про виклики та труднощі, з якими доводиться стикатись особливим діткам та їхнім батькам.

Київські