"Був першим: ходив на штурм і тримав позиції": у Переяславі відкрили дошку пам'яті Руслану Бордюку

08 травня 2025 р. 13:46

08 травня 2025 р. 13:46

Дошку пам'яті Руслану Бордюку відкрили на фасаді Переяславського ліцею імені Володимира Мономаха 8 травня у День пам'яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війна. Руслану навіки 33 роки. Про це повідомляє Переяслав .City.

— Руслан Бордюк — випускник ЗОШ №7, а нині Переяславського ліцею. Люблячий син, уважний чоловік, батько двох дітей і справжній Герой , — розповіла ведуча заходу Влада Черненко .

— Руслан народився і виріс у Переяславі. Ходив цими вулицями, навчався у цій школі, яку завжди згадував з теплом. Його пам’ятають учителі — життєрадісний, вихований, усміхнений хлопець, щирий і добрий. Тут він учився дружити, бути відповідальним, чесним, не залишатися осторонь.

Після школи Руслан здобув освіту в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. Працював торговим представником. Жив звичайним, щасливим життям — з турботами, мріями, родинним теплом. Любив своїх дітей — Ярослава й Полінку. Любив дружину Людмилу, батьків Ларису та Євгена, брата Богдана. І любив свою землю. Коли ця земля покликала — не вагаючись став до її захисту.

У березні 2022 року Руслан добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив у військовій частині А4064, водієм у відділенні радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Виконував складні завдання на передовій — там, де кожен день був вибором між страхом і обов’язком.

Загинув 2 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі села Новогродівка на Донеччині. Залишився вірним присязі до кінця. Захищав Україну — її свободу, землю, майбутнє.

Поховали воїна 8 серпня на Андрушівському кладовищі. Провести Руслана в останню путь прийшло багато людей — переважно молодь: друзі, колеги, однокласники. Майданчик перед Воскресінським храмом був укритий живими квітами, вінками, корзинами. Так Переяслав прощався зі своїм Героєм.

На відкриття пам’ятного знаку зібралося понад пів сотні людей: побратими, друзі, однокласники, вчителі, рідні. Меморіальну дошку встановили з ініціативи родини Руслана. Саме вони, за власний кошт, замовили її виготовлення та встановлення.

Право відкрити меморіальну дошку надали дружині воїна Людмилі , доні Поліні та сину Ярославу.

Освячення меморіальної дошки провів військовий капелан, протоієрей Дмитро Волошин . Присутні вшанували пам’ять Героя та всіх полеглих захисників хвилиною мовчання. До меморіальної дошки поклали квіти.

— Коли хтось каже, що війна — це завжди покарання за якісь гріхи, то виходить, що у Києві, Харкові чи Сумах, куди найчастіше прилітають ракети, живуть більш грішні люди, ніж, наприклад, у Мурманську чи Петербурзі, де нічого не падає. Але це неправда, — розповідає капелан Дмитро Волошин .

— Виходить, що гинуть найперше ті, за кого ніхто не молиться, або найбільш грішні? Це теж неправда. Я знаю, що за воїна Руслана було кому молитися — за нього молилися його рідні.

Ми добре розуміємо, хто гине першим. Не той, хто сховався. Не той, хто отримав "бронь". І не той, хто злякався і втік. Гине той, хто першим стає на захист. Захисник — це людина, яка має в серці любов і велику відповідальність.

У такі моменти ми все частіше стаємо свідками відкриття меморіальних дошок, прощань, поховань наших героїв. Це важко. Комусь, можливо, навіть боляче бути присутнім на таких заходах.

Сьогодні стою тут, біля входу до школи, і розмовляю з товаришем Руслана. Він розповів: Руслан завжди був першим — першим приходив підтримати, першим приходив допомогти, першим приносив розраду.

Саме такі люди — відповідальні. Вони беруть на себе відповідальність за всіх нас. За весь народ. За наші помилки. За гріхи — не перед Богом, а перед армією, перед державою, перед ближніми. Вони беруть на себе відповідальність і за тих, хто не зміг зібрати копійку на дрона, хто не зміг вибрати гідну владу, хто просто жив "якось так".

До слова запросили побратима воїна, Євгенія Соловку :

— Руслан був хорошим батьком, другом, військовослужбовцем, справжнім Героєм. Він завжди приходив на допомогу. Руслан допомагав близьким загиблих у оформленні документів. Ходив на штурми і обороняв позиції. На жаль його не стало. Він назавжди залишиться у нашій пам'яті і наших серцях.

Також до слова запросили однокласницю Руслана - Анну Сахно :

— Ми сіли за одну парту, коли нам було лише шість. Друга парта в середньому ряду. Те, що Руслан був хорошою людиною — це дуже мало сказати. Він був надзвичайно чуйним, добрим. Завжди веселий, з гумором, умів знаходити позитив у будь-якій ситуації. Не зробив контрольну чи самостійну? Казав: “Нічого, значить так треба. Колись дороблю.” Він був світлий. Завжди з посмішкою, завжди з вірою в краще. І життя йому відповідало тим же. Але війна не обирає, кого забрати — вона забирає найкращих.

Помирають ті, в кого попереду було все: життя, мрії, діти, внуки. Помирають ті, хто мав би виростити дітей, стати класними дідусями і бабусями. А там, з того боку, — пустка. Вона запускає ракети, вбиває наших мирних людей. А у нас гинуть найкращі.

У 2023 році ми планували зустріч однокласників. Я випадково зустріла Руслана і кажу: “Русь, може, зберемося?” Він був старостою, тож до нього завжди зверталися в таких питаннях. А він відповів: “Та давай, коли війна закінчиться — тоді й зберемося всі.” І ми справді зберемося… коли війна скінчиться. Але Руслан буде з нами в пам’яті, в думках, у наших серцях. І на цій дошці.

Я хочу подякувати тьоті Ларисі й дяді Жені за те, що виховали такого прекрасного сина. Хочу подякувати Люді — за силу. За те, що ти несеш цю пам’ять з гордістю. А діткам — Ярославу й Полінці — ви мали найкращого тата. Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті. Ми не маємо права забувати. Ми мусимо постійно згадувати їх.

Кілька місяців тому мені наснився Руслан. У своєму чорному реглані, в якому любив ходити до школи. Йде собі, усміхнений, двором. А я кажу: “Руслан, ти ж… помер.” А він посміхається: “Та Анька, в мене все добре. Я прийшов подивитися, як ви тут.” Кажу: “Нам важко. Тебе нема.” А він: “У мене все добре. І хай у вас все буде добре.” Він бачить, як ми живемо. Дивиться згори, як ми тримаємось. І ми мусимо жити так, щоб бути гідними того життя, за яке він віддав своє.

У Героя Руслана Бордюка залишилися мати Лариса, батько Євген , брат Богдан, дружина Людмила, син Ярослав та донька Поліна.

На фасаді Переяславського ліцею імені Володимира Мономаха тепер зберігається пам'ять про п'ятьох воїнів-випускиків: Руслана Бордюка, Валерія Сахна, Максима Гаєвського, Богдана Янути та Вадима Кутового.

Київські