«Вишиванка-талісман»: у Переяславі показали автентичні жіночі строї з різних регіонів України

15 травня 2025 р. 16:53

15 травня 2025 р. 16:53

Культурно-просвітницький проєкт, приурочений до Дня вишиванки, пройшов у Переяславі 14 травня у музейному приміщенні на вул. Шевченка, 6. У програмі були лекція-показ автентичного жіночого вбрання, виставка «Жіночі сорочки з ажурною вишивкою» та фотосесія в традиційному вбранні. Як усе відбувалося, розповідає з місця події Переяслав .City.

На захід зібралося багато гостей, які до початку мали нагоду роздивитися розкішні орнаменти на сорочках та фотографуватися.

– В День вишиванки ми одягаємо такі сорочки чи сукні, – сказала у привітальному слові в. о. генерального директора НІЕЗ «Переяслав» Марина Навальна. – Але ж сьогоднішні вишиванка – не просто традиція, гарне вбрання чи родинний спадок. Сьогодні вона – супротив, зброя, символ національної ідентичності. Доки українські жінки вишивають сорочки, доки й живе та зберігається наша історія та культура. Ми обов’язково переможемо, наша Україна буде вільною від загарбників, у тому числі і завдяки таким проєктам.

Автор: Олена Калінович

Автор: Олена Калінович

Показ автентичного вбрання з колекцій музейників

Демонстрацію традиційного автентичного жіночого вбрання з особистих колекцій наукових співробітників Заповідника провела Марина Бондаренко. Моделями були Світлана Захарченко, Ірина Дунайна, Катерина Нагайко, Леся Гладун, Вікторія Литвишко, Світлана Авраменко. Вони демонстрували комплекси народного одягу з різних регіонів України.

– Так одягалися дівчата у свята на Переяславщині, – розповідає пані Марина про дівоче святкове вбрання на Вікторії Литвишко.

– До комплексу входить вишита сорочка до уставки (уставка – це орнаментована смуга тканини, яка з’єднує передню і задню частину сорочки). Вона оздоблена трояндовим виводом, також має «чохла до бриликів» (рукав із оригінальним манжетом, що нагадує рюш). Такий рукав був характерним для села Ташань на Переяславщині.

Поверх сорочки обов’язково одягали корсетку (безрукавку). Вона цікава тим, що завдяки крою приховувала вагітність жінки на перших місяцях. Ця корсетка пошита «до п’яти вусів» – чотириярусних складок ззаду на талії, які надавали одягу пишності. Спереду корсетка прикрашена аплікацією з чорного плису.

Також до костюму входили спідниця й попередниця (фартушок).

На голові дівчини обов’язково має бути вінок. Такий, як на моделі, називається «теремок» – так на Переяславщині називали вінки зі штучних квітів.

Коли дівчина досягала повноліття – 15 років, їй дозволялося одягати вінок зі стрічками, кожен колір яких мав своє значення. Наприклад:

• коричневий символізував землю,
• зелений – юність,
• світло-зелений – живу природу,
• блакитний – воду,
• синій – небо,
• бузковий чи фіалковий – мудрість,
• білий – чистоту, незайманість,
• жовтий – сонце,
• жовтогарячий – хліб,
• малиновий – очищення,
• червоний – дівочу красу та молодість.

Звичайно, до строю входили і прикраси – зазвичай сережки «калачики» та разки коралового намиста.

Автор: Олена Калінович

– А це – костюм заміжньої жінки з села Гребля на Переяславщині, – показує вбрання на Світлані Авраменко пані Марина.

– Він відрізняється від жіночого не стільки кроєм, скільки кольоровою гамою. Жіночий костюм більш стриманий. Поки жінка не досягла 35 років, то вона могла одягати яскравішу, пишніше оздоблену червоним кольором сорочку та апліковану корсетку.

Але головна відмінність – це головний убір, адже заміжня жінка зобов’язана була ховати волосся під очіпок. Вважалося, що «простоволоса» обов’язково накличе хвороби, пошесті чи неврожай.

Очіпок – це головний убір у вигляді шапочки з оксамиту, атласу чи парчі. Ззаду він іноді стягувався мотузочкою, щоб тримати волосся. За бажанням поверх очіпка можна було вив’язувати хустку.

Парчеві високі «парадні» очіпки характерні для Полтавщини та Чернігівщини. Їх замовляли у місцевих кравців, або купували на ярмарку тканину і замовляли в місті.

Для домашньої ж роботи використовувалися очіпки полотняні.

А ось жіночий костюм, характерний також для Переяславщини, а саме – для села Ташань, – пані Марина з ряду «манекенниць» виводить Лесю Гладун.

– Так одягалися жінки у святкові дні чи в неділю, ідучи до церкви. Сорочка теж до уставки, яка прикрашена вирізуванням, а взагалі сорочка оздоблена змішаними техніками – вирізуванням та лиштвою синіми нитками. Такі сорочки також могли одягати в піст, коли слід було носити одяг темних, неяскравих кольорів.

Корсетка до п’яти вусів, і кожен вус прикрашений маленькими ґудзиками. Традиційно до костюма входять спідниця, попередниця, прикраси.

Саме за прикрасами можна було визначити статки дівчини чи жінки. Якщо в молодиці було їх багато – це означало, що її любить і шанує чоловік, бо вони були досить дорогими. Наприклад, ціна коралового намиста іноді дорівнювала вартості пари волів чи коней.

Жінки ж старшого віку носили бурштин, який, до того ж, лікував захворювання щитоподібної залози. До речі, і зараз багато жінок одягають разки бурштину від «щитовидки», ангіни та ларингіту, кажуть, допомагає. А на Переяславщині ці застиглі краплі деревної смоли медового кольору називали «линтарем».

Також обов’язковим був і головний убір. Хустки могли носити і без очіпка. Молодиці вив’язували у вигляді корони наверх, жінки старшого віку просто запиналися під підборіддям.

Наступний жіночий святковий стрій представляє Полтавщину, його одягла Світлана Захарченко. Сорочка вишита хрестиком червоними і чорними нитками, квітковим орнаментом у вигляді дзвоників. На подолі сорочки – смуга монохромної вишивки чорного кольору. Таке оздоблення характерне для села Велика Павлівка Зіньківського району Полтавської області.

Корсетка прикрашена аплікацією з чорного плису. Традиційно на голові вив’язана хустка, на шиї – коралі. Корсетка на Світлані вже не до п’яти, а до семи вусів, які зумовлюють додаткову пишність одягу.

А це – жіночий святковий костюм Чернігівщини, у ньому – Ірина Дунайна.

– Подивіться, яка краса, – показує пані Марина на рукав сорочки. – Він оздоблений не лічильними, а рушниковими швами різнокольоровим квітковим орнаментом. Рукав суцільний, але вишивка імітує уставку.

Сорочка, спідниця, корсетка виконані у темних кольорах, що притаманно цьому регіону. Поділ теж оздоблений смугою орнаменту, до нього підшита тканина – для того, щоб сорочка не зношувалася знизу.

На шиї – бурштинове намисто, яке носили жінки, котрим коралі вже були «не за віком».

Київське Полісся: домоткана хустка та перкаль

Останній, дуже ошатний комплекс характерний для Київського Полісся, його демонструє Катерина Нагайко. Поліська сорочка має малесенький комір, накладну манишку, і дуже пишні вишиті рукави, оздоблені рослинним орнаментом і мережкою. Спідниця і попередниця пошиті з білої крамної тканини – коленкору, які на Поліссі називалися перкалем.

Попередниця теж прикрашена вишивкою та мереживом. Поділ декоровано рослинним орнаментом – це трояндовий вивід, вишитий хрестиком. Головний убір моделі – домоткана хустка, а ще на Поліссі жінки носили намітки (довгі полотнища з тонкого білого льону довжиною до 5 метрів, їх вив’язували поверх очіпка у пишний бант).

Сорочки з ажурною вишивкою: з Черкащини, Переяславщини та Полтавщини

Я ще в 2022 році хотіла зробити виставку жіночих сорочок з ажурними орнаментами з різних регіонів України, адже вони всі – неперевершеної краси та витонченості, – зазначає Марина Бондаренко. – Але війна внесла свої корективи, і я вирішила продемонструвати їх зараз на цьому заході. Тут представлені сорочки з чотирьох регіонів – Переяславщини, Чернігівщини, Полтавщини, найбільшу частину складають зразки з Черкащини. Орнаменти виконані в різних техніках – мережка, виколювання, вирізування, довбанка, лиштва, і сорочки, оздоблені таким чином, – неперевершеної краси та вишуканості.

– Деякі дослідники стверджують, що в орнаментиці сорочок та рушників немає сакральності, – каже колишня головна зберігача Заповідника Лариса Годліна. – Я вважаю, що навпаки, сакральність народної вишивки тісно пов’язана з обрядовістю. Ось, наприклад, павичі чи голуби, зображені на уставках сорочок – елементи весільної обрядовості.

Вплетені у візерунки вишивок рукавів чи рушників, вони символізують щасливе подружнє життя. Якщо взяти поховальну сорочку, то бачимо, що весь її рукав зашитий маленькими трилисниками чорного чи темно-синього кольору, такий орнамент ще має назву «куряче море». Вони символізують душі померлих предків, які в українців завжди асоціювалися з птахами, що відлетіли у вирій.

Ось на сорочці орнамент «колесо», який уособлює зв'язок зі світотворчими символами – знаками сонця та води. А ажурний візерунок «вужі» або «гадюки» – символ роду.

Під час експедицій ми зіткнулися з сорочками, скроєними особливим чином – «до косих чохлів». Це означає, що рукав зшитий навскоси і так, щоб людина тільки могла просунути руку. Вперше ми побачили таку сорочку в селі Нехайках на Драбівщині (Черкащина) і вирішили, що це – локальна регіональна особливість.

Але згодом ми почали їх зустрічати по всій Середній Наддніпрянщині та на Слобожанщині. Коли почали розмовляти з мешканками тих сіл, то почули, що такі сорочки – результат рабської праці в колгоспах. На рукавах зникають збори, пухлики (численні дрібні складки, які надають пишності), розкішна орнаментика, щезають навіть уставки! Не вистачало в жінок часу, не було сил, не було потрібної кількості полотна, тому й з’явилися спрощені, «колгоспні» сорочки. Але навіть такі, вони все одно були оздоблені лиштвою чи скромним трояндовим виводом. Не могли наші жінки не вишивати, не творити красу навіть у нелюдських умовах життя.

Коли ми розпитували жінок по селах, то вони говорили: щоб вишити два ажурні рукави, треба було витратити всю зиму. Ошатні «мережані» техніки досить непрості у виконанні і потребували багато часу та старанності.

Вирізування – рахуються та намічаються на полотні квадратики, вирізуються і обметуються. Довбанка – полотно протикається загостреними паличками по заздалегідь наміченому і прорахованому по ниточках візерунку, утворені дірочки обметуються. Треба ще ж старатися, щоб отвори були однаковими, шви рівними, бо неохайна вишивка втратить красу та витонченість.

Весільна чоловіча сорочка 1926 року

– Я вам покажу весільну чоловічу сорочку, яку вишивала моя тьотя Андрушко Харитина своєму нареченому, майбутньому чоловіку Павлу у 1926 році, – приєднується колишня науковиця Музею просто неба Ніна Захарчук. – Вони обоє 1906 року народження, прожили щасливе довге життя. Сорочка дуже гарна, в орнаментиці – поєднання вишивки хрестиком та вирізування. Цю сорочку тьотя дбайливо, з любов’ю зберігала все життя – просушувала, прала. Бо це – пам'ять.

Розповім вам одну цікаву історію. Моя тьотя вийшла заміж у 1926 році, батьки дали за нею гарне придане – повну скриню добра, до речі, власне скриня в мене збереглася. Коли почалася колективізація, мій дід мав 13 десятин землі і 3 гектари лісу. Ліс у Гаті колись належав нашій родині. Мій батько розповідав: одного разу прийшов зі школи, а в хаті немає геть нічого. Забрали все – навіть столу не залишили, а з жердки над полом познімали весь одяг.

Андрушки були заможним родом, жили у селі В`юнища. Мар’яна, старша сестра мого дяді, теж мала непогані статки. Її в 1920-х роках не розкуркулили, але заарештували сина і вивезли десь у степ на примусові роботи. І вона постійно плакала: «Я лежу на перинах, а як же там моя дитина?».

Одного разу кинула все і пішла за сином, знайшла і жила біля нього, допомагала працювати. Хотіла зробити нібито краще, але пайок, який давали ув’язненим, був один на двох, і син ділив його з матір’ю. Врешті він помер із голоду. Мати вижила, повернулася додому – а в її хаті вже розміщувалася контора. Їй виділили там же маленьку кімнатку, де вона й доживала віку. Згодом ця хата із затоплених В`юнищ була перевезена до Музею просто неба, і в ній зараз знаходиться експозиція «Сільська управа».

Сорочка з орнаментом «Чорне море»

– А ви знаєте, що наш Заповідник має власне «Чорне море»? – посміхаються Ганна Козій та Лариса Годліна. – Ось Валентина Нікітіна розкриє інтригу!

– Нам свого часу дуже пощастило, – говорить колишня завідувачка Меморіального музею Г.С.Сковороди пані Валентина. – Ми мали можливість їздити в експедиції, спілкуватися з різними людьми, привозити неповторні рушники, сорочки, килими, цікаві знаряддя праці, речі побуту…

Не завжди нам хотіли і віддавати, проте люди тоді були добрішими, і все ж ділилися. А коли чули, що, наприклад, ця сорочка, пошита мамою, відтепер буде в музеї, про неї подбають, її будуть експонувати, її бачитимуть відвідувачі, то дарували чи продавали за копійки залюбки.

Одного разу ми приїхали до села Феневичі (Київське Полісся), пішли, як завжди, по хатах, і в одній побачили сорочку. І просто обімліли від захвату. По рукавах – смуги рожин чорного і червоного кольорів, розміщені так тісно, що візерунок здається суцільним. Називається орнамент «Чорне море». Привезли ми ту сорочку з експедиції, і вона постійно експонувалася в Музеї народного одягу, також її часто брали на виставки. Ось так і з’явилося «Чорне море» в нашому музеї.

– Так, автобус із нами виїжджав за музейні ворота – і починалося інше життя. Ми стільки цікавого бачили в експедиціях, скільки унікальних речей привезли до музею – не злічити, – зауважує Ганна Козій, колишня завідувачка Музею просто неба. – А сорочки – дійсно річ сакральна. Адже недарма новонародженого малюка загортали в ношену батькову сорочку, на Різдво, на Великдень, на колядки намагалися одягнути сорочку найкращу, з яскравою орнаментикою.

Одного разу роках у 1980-х у Музеї просто неба традиційно проводили Зелену неділю, а я була ведучою. І як зараз пам’ятаю, що одягнула український стрій, вишиту сорочку. Вийшла з фондів, іду повз вітряки – і відчуваю такий приплив сил, таку шалену енергію, таку наснагу! Я не йшла, а летіла! І текст, який я так важко намагалася вивчити, на тому святі просто проспівала. Пізніше, коли я одягала цю сорочку, теж завжди насичувалася бадьорістю та позитивним настроєм. І я, як Ніна Олександрівна, теж розповім свою історію.

Наречена в дукачах

Моя баба Євдокія Слюсар вийшла заміж пізно – у 22 роки. Вона зустрічалася з хлопцем, але не зійшлися за придане, і молоді розлучилися. Батько не хотів давати стільки землі за бабою, скільки хотіли майбутні свати, бо мав іще три доньки, і кожній треба було щось виділити. І бабі сказали дати нареченому гарбуза, але вона просто чемно відмовила. Так і дівувала до 22 років, а на той час це вже був поважний вік для дівки. Звичайно, надбала собі приданого, нашила сорочок, повишивала рушники.

Старші жінки згадували, що коли вона вийшла заміж у Мазінки, то такої нареченої в селі ще не було. Чотири понизи намиста, дукачі, сорочка неймовірної краси та білизни. Аж тут – колективізація. Потрапила наша сім`я під розкуркулення. Забрали все! Навіть з-під немовляти в колисці забрали ряднинку, а саме дитя взяли за ніжки і вдарили головою об стіну! Хрест кладу – правда. Баба так кричала, так трусила те дитя, що воно, бідне, прийшло до тями і зрештою вижило.

Пережили й страшну голодовку, теж ходили по хатах і останнє вигрібали з усіх закутків, і жменьки зерна чи якоїсь крупи на божницях за іконами знаходили, і нещасні три квасолини з чавуна вигортали. А в баби ж – розкішні коралі і шість срібних дукачів. Дід хотів їх урятувати, кинув у колодязь. Але ж ні, катюги взяли довгу ворину з цвяхом, зачепили, та все те й вийняли. У кого що тоді залишилося з прикрас – намиста, сережки, персні – то їх люди здавали в Торгсіни, хоч копійку якусь мали на шматок хліба, а тут – забрали все.

Синочок, якого баба врятувала, тоді й помер. 1933 рік, діти голодні, в очі заглядають… Не витримала, дала їсти. Заворот кишок – і все. Таких випадків багато тоді було, але бабуся каялася все життя за нього, а прожила 82 роки.

Сорочки "для буряків"

Тут уже говорилося про «косу» сорочку. Пам’ятаєте, є багато фотографій, де жінки в колгоспі сапають буряки, і всі одягнені у вишиванки? Але ж як сапати з довгими пишними вишитими рукавами? Ось і з’явилися сорочечки з куцими рукавами в три чверті для зручності.

Вишивали їх завжди, хоч і скромно. Вишивали і коленкорові білі хустки, чудова колекція яких є в нашому музеї, і дитячі льолі, і буденні сорочки, хоч трохи, хоч смужечкою по коміру чи уставці. Ось і в бабусі були такі сорочки – зі скромними смужками візерунків на уставці та під нею на короткому рукаві. Вишила вона в 1950-х роках дві сорочки традиційні, з «повними» рукавами, і одну я так любила! Вона була з блакитними волошками і зеленими листочками.

А в 1960-х уже з’явився фабричний, «крамний» одяг, і вишиванки на той час втратили популярність, але набули її через півстоліття, вже в наші дні. Особливий розкішний крій, чудова орнаментика знову занурює всіх бажаючих у світ народного мистецтва, майстерності та краси.

Загалом наші сорочки та рушники, і вишиті, і ткані – це справжня скарбниця української історії та культури, яку ми зобов’язані цінувати, берегти і шанувати. За що ж зараз воюють наші воїни, наші захисники? Також і за те, щоб ми ці скарби зберігали, примножували і передавали наступним поколінням.

Київські