«Наша ціль – навчити дитину бути дорослою», - мама-вихователь з Фастова Ірина Іващенко

16 травня 2025 р. 13:56

16 травня 2025 р. 13:56

Тринадцять років тому вони навіть не уявляли, що в майбутньому матимуть таку велику родину та стануть батьками для кількох дітей, які втратили батьківську опіку. Випадково взявши участь в соціальному проекті, вони стали на шлях створення дитячого будинку сімейного типу, на вихованні в якому нині перебуває 10 дітей. Так подружжя Іващенків з Фастова – Ірини Петрівни і Валентина Володимировича - не лише створили велику родину, але і змогли подарувати батьківське тепло і любов дітям, які цього були позбавлені.

Почалося все з пропозиції для подружжя взяти участь у соціальному проекті «Серце підкаже» на телеканалі «Інтер», авторами ідеї якого були Володимир Зеленський, Сергій та Борис Шефіри. Проект надавав шанс вихованцям інтернатів 7-13 років провести якийсь час в прийомних сім’ях і після цього вирішити, з ким вони хочуть залишитися. Ірина Петрівна пам’ятає як тоді ще пожартувала: «Ну якщо батьків так багато, що діти можуть собі їх обирати, то чому ж я буду проти».

Одним з учасників проекту серед дітей був хлопчик Віктор, який на вибір мав дві родини – сім’ю Іващенків та іншу, з Кагарлика. Спочатку він поїхав до іншої родини, а потім приїхав до Фастова. «Мого чоловіка звати Валентин, але всі його називають Вадимом. А Вітя був по батькові Вадимович. І коли він приїхав до нас, то сказав, що його тато – Вадим, значить наш тато Вадим – його тато. І поживши трохи в нас, так він нас і обрав», - пригадує жінка.

Водночас, подружжю запропонували обрати сімейну форму виховання та взяти до родини одразу трьох дітей. Але, ще не маючи потрібного досвіду виховання дітей, що раніше жили в інтернатах, вони вирішили зупинитись на одній дитині. До цього в родині вже було троє своїх дітей, найстарша з яких вже була дорослою та проживала окремо. Проте вже через півроку вони взяли в свою родину дівчинку Сашу. Будучи одного віку, Вітя та Саша, а також молодша біологічна дочка родини Іващенків Марина, завжди казали, що вони трійнята. Згодом родина відвідала дитячий будинок, який мав закритись, та дітей з якого потрібно було прилаштувати в сім’ї. Там Марина обрала собі ще одного братика, Ярослава.

Діти виростали і поступово почали виходити з родини. Тоді подружжю Іващенків запропонували створити дитячий будинок сімейного типу. Трохи засумнівавшись, чи впораються, вони все ж вирішили спробувати. Так в їхню родину прийшло четверо діток, які були між собою рідними сестрами та братом. Ірина Петрівна розповідає, що діти були в дуже занедбаному стані і постійно хотіли їсти.

Два роки тому до подружжя звернулись з пропозицією взяти до себе ще п’ятьох дітей з однієї родини, які залишились без батьківської опіки. «Діти, які вже жили в нас, тоді дуже плакали, ревнували, вони не хотіли, щоб ще хтось приходив в родину, бо вони вважали цю родину тільки своєю. Ми дуже довго з ними спілкувалися, пояснювали їм, що ті діти так само потребують батьків і домівки», - розповідає мама родини.

І все ж родина поповнилась ще п’ятьма дітьми, найменшій з яких було 4 рочки. Ірина Петрівна зізнається, що з цими дітьми було вкрай важко. Адже за їх попереднім місцем знаходження вони роками виконували одну й ту ж роботу – або лише допомагали готувати на кухні, або тільки складали речі, або всього лиш їздили з опікуном за продуктами. Там від дітей не вимагали ні дотримуватись гігієни, ні вчитись, ні поводитись в суспільстві. Від них потрібно було всього лиш виконання одного робочого процесу. І коли ці діти потрапили в родину Іващенків, де їх почали вчити елементарним навичкам гігієни, обов’язку прибирати за собою, навчатись, вони дуже нервували і протестували.

Мама родини зізнається, що всі діти, які приходять в сім’ю «тяжкі». Переживши різні форми насилля, моральне чи фізичне, трудове рабство, хтось можливо і сексуальне, вони всі замкнені в собі, мають багато комплексів та не довіряють дорослим. Тому часто дуже складно налагодити з ними контакт та встановити довірливі стосунки. Проте зараз, радіє Ірина Петрівна, у вихованні цих дітей подружжя вже бачить позитивні результати. Так, діти почали прислухатись до старших, намагаються допомагати, йти на компроміс.

Цього року найстарша дівчинка Катя вже виходитиме з родини. Втім, мама-вихователь зазначає, що спокійна за неї, адже дитина вже самостійна, повністю сформована, навчена всім потрібним у житті навичкам, у тому числі і вмінню розпоряджатися коштами, що на її думку, є вкрай необхідним навиком для дітей.

«Коли діти виходять з родини, то лишаються сам на сам, - розповідає Ірина Петрівна. – І якщо вони не вміють розпоряджатися коштами, то починають брати кредити, закладати речі в ломбарди, позичати. Їм стає тяжко. Але в нас, як батьків-вихователів, не стоїть ціль просто дитину виростити і випустити з родини. Наша ціль – навчити дитину бути дорослою. Це значить обходитись без нас, вміти заробляти кошти і грамотно їх витрачати, вирішувати різні життєві питання. Коли ми бачимо, що дитина з цим справляється, ми відпускаємо її в люди, в світ. Але діти завжди знають, що у них є підтримка і їм є куди звернутися за допомогою. Ми підтримуємо, допомагаємо, спілкуємось, розбираємо конкретні проблеми і аналізуємо, де були які помилки і як їх можна виправити».

Однак, зізнається мама-вихователь, родина стикається і з іншими труднощами, зокрема великою проблемою у вихованні сучасних дітей є їхня залежність від гаджетів та коштів. Проте дорослі намагають пояснити дітям, що кошти потрібно заробляти та обдумано витрачати.

До того ж, зазначає Ірина Петрівна, і власне житло, в якому проживає прийомна родина, не дає їм право на допомогу від держави на ремонтні роботи чи закупівлю меблів та побутової техніки. Адже згідно законодавства така допомога від держави надається лише тим дитячим будинкам сімейного типу, які забезпечені житло за рахунок державної субвенції або місцевого бюджету. Однак, така підтримка від держави, вважає мама-вихователь, має бути для кожного дитячого будинку сімейного типу незалежно від права власності на житло, в якому родина проживає.

Проте, родина вдячна за допомогу, у тому числі психологічну, благодійним організаціям, у тому числі міжнародній благодійній організації «СОС Дитячі містечка», благодійній організації «Надія і житло для дітей», Благодійному Фонду Святого Мартіна де Поррес та іншим волонтерським спільнотам, які надавали їм підтримку з початком повномасштабного вторгнення.

Також Ірина Петрівна з теплом і вдячністю відгукується про їхню спільноту жінок, що мають в місті прийомні сім’ї: «У нас є своя спільнота дівчат, які створили дитячі будинки сімейного типу. Ми збираємось, спілкуємось, обмінюємось досвідом, порадами, обговорюємо проблеми, підтримуємо одна одну. Адже психологічна підтримка батькам, які виховують прийомних дітей, вкрай необхідна. Ця спільнота сформувалась ще до повномасштабного вторгнення. Тоді директор Фастівського міського центру соціальних служб Жанна Петрівна Бортовська часто нас збирала, ми їздили на виставки, в театр, організовували пікніки. Це були моменти, коли ми могли відпочити, розслабитись, приділити час собі. Також на різні заходи нас збирала Людмила Анатоліївна Змаженко, начальник служби у справах дітей та сім’ї. Так ми всі між собою і познайомились. А вже з початком повномасштабного вторгнення наша спільнота розширилась, додалось багато вимушено переселених прийомних родин. Однак з ними ми знайомились вже переважно у Центрі укріплення сім’ї СОС Дитячі містечка Фастів».

Нині ж родина активно допомагає Збройним Силам України, зокрема підтримує грошові збори на військові потреби. Дорослі пояснюють дітям необхідність такої діяльності, зазначаючи, що нині живуть лише завдяки захисникам та мають їм бути вдячними за це, тому навіть їхні невеликі внески можуть врятувати комусь із військових життя.

Окрім надання навичок фінансової грамотності та мотивації до волонтерської діяльності прийомні батьки-вихователі допомагають своїх вихованців бути мудрими й зваженими у багатьох життєвих питаннях. Так, дорослі часто спілкуються з дітьми на різну тематику: про стосунки чоловіка й жінки, про наркотичні й алкогольні залежності, про виїзд за кордон для працевлаштування. Батьки-вихователі закликають дітей завжди перевіряти інформацію, не довіряти випадковим знайомим та привабливим пропозиціям, не робити необдуманих кроків. Але, жартує Ірина Петрівна, лише у 21-22 роки, вже вийшовши з родини, діти починають розуміти, чого їх прагнули навчити дорослі.

Родина Іващенків – це справжній приклад того, як любов і турбота може змінювати дітей, позбавлених батьківської опіки, дарувати їм тепло родинного затишку, впевненість у своїх силах та надії на щасливе майбутнє.

Київські