Людмила Леляк: "У Переяславі моя душа, а сидіти без діла не можу"

16 травня 2025 р. 19:51

16 травня 2025 р. 19:51

Людмила Леляк відома у Переяславі як ведуча заходів і керівниця народного аматорського театру "Славія" при Переяславському центрі культури і мистецтв. Про своє дитинство, Чорнобильську катастрофу і теперішню творчість вона розповіла журналістці Переяслав .City.

"Любо, то твоя Людка співає?!"

Людмила Панкратівна народилася в селі Рудьки, що тоді входило до Чорнобильського району. У родині було четверо дітей. Батьки часто їздили на заробітки.

— У той час так було: багато хто їхав "вербуватись" — тобто найматися на сезонну чи тимчасову роботу, здебільшого фізичну, — розповідає пані Людмила .

— От і мої батьки завербувалися й поїхали на Запоріжжя. Тато працював на баштані, а мама доїла корів. Перед тим вони у селі Рудьки збудували хату. У ній ще нічого не було — ні меблів, ні зручностей. Тому й подалися на заробітки, щоб у дім щось купити, для дітей і для себе щось мати.

А в ту ніч, коли вони повернулися додому, у мами почалися пологи — і народилася я. Така дівчинка, щоката. Мама жартувала, що коли приходила на баштан до батька, той вирізав їй з кавунів тільки серединки — найсоковитіші. От і донечка народилася така: рум’яна, гарненька.

Може, від того кавунового соку й смакоти я по життю така добра — хочу всім догодити, зробити щось хороше для кожного. Так якось склалося.

Згодом батьки Людмили Панкратівни знову поїхали на заробітки — до Казахстану. Батько був майстром на всі руки, особливо вправним у зведенні дерев’яних будинків. Майже всі хати в їхньому селі збудовані його руками. Він сам облаштував майстерню, працював із деревом і металом, розумівся на будь-якому механізмі.

— Я була дуже співучою дівчинкою. Мама казала: "Розумничка серед усіх дітей". У дитсадку тоді був дитячий театр, і я донині пам’ятаю, як виконувала головні ролі. Особливо вдавалася роль Снігуроньки. Мама власноруч шила мені платтячка, шубки.

Коли ми повернулися з Казахстану, я пішла до школи в селі Рудьки, де була початкова чотирирічна школа. Далі навчання у восьмирічній школі в селі Нова Красниця. Середню школу закінчила в Товстоліській середній школі. І в школі вже займала перші місця, і в співі на районних конкурсах.

Мама тоді працювала листоношею. Щодня ходила за 5 кілометрів до райцентру, забирала пошту і несла її в село. А в кінці нашого городу росла верба, яку посадив батько. Щоб мені не забороняли співати вголос (бо сварили — "чому так гучно?"), я залазила на ту вербу й співала на повен голос.

Мама йшла селом — і люди казали: "Любо, то твоя Людка співає!" Мій голос було чути далеко, попри дерева й поля.

Співаю стільки, скільки себе пам’ятаю: мабуть, років із трьох, а може й раніше.

"Батьки продали корову — і купили мені баян"

Після закінчення школи Людмила вступила до Київського культосвітнього училища на дирегенсько-хоровий відділ. Хотіла бути співачкою. Але не знала, що те навчання не зовсім про "співачку", а про роботу клубного працівника, тобто концертна діяльність, організація заходів і все таке.

— Було дуже важко, тому що музичну школу не закінчувала. Її просто не було у селах. Тож у 18 років я лише почала вивчати музичну грамоту.

Батьки продали корову і купили мені баян. Київське культосвітнє училище тоді було зовсім маленьке, його називали "музичною шкатулкою". Жила я на квартирі, і хазяйка не дозволяла грати. Тож доводилося шукати якийсь куточок, де можна було займатися музикою.

Чекала до останнього, поки звільниться аудиторія, щоб пограти на баяні. А потім із ним треба було ще й добиратися додому. Часто бувало так, що вже пізно, метро зачинене, а я тягнуся з тим баяном через усе місто. Він важкий, кілограмів п'ятнадцять.

Раз на місяць я їхала на вихідні додому в село. Тягла з собою баян, бо думала, що вдома трохи пограю. Один чемодан — з баяном, інший — з білизною, яку треба було попрати. І хоч часто грати не встигала, все одно возила баян: хоч два рази на ньому “рипнула”, як казала мама.

Мама складала баян у кошіль — такі вони з татом плели — і несла мені його за плечима п'ять кілометрів до автобуса. Крім того, несла ще й валізу з білизною і сумку. А в тій сумці були завжди гостинці: 30 пиріжків, щоб я мала чим пригостити всіх у групі. Дуже смачні пиріжки мама пекла.

Стипендія була 30 рублів, і вся йшла на оплату за проживання. Мама отримувала зарплати 11 рублів, тато — 21 рубль пенсії як інвалід війни. Тато повернувся з фронту пораненим — з осколками в тілі. Було йому важко, але він працював до останнього: косив, будував, хоча й страждав. А допомогти чим могли? У нашій родині четверо дітей, у старшої сестри вже були свої, у брата теж.

Тож і я якось викручувалась: сама в’язала та шила собі одяг. Була до цього привчена з дитинства, бо треба було виживати.

Після закінчення навчання могла за направленням потрапити в Бровари. Але якось приїхав до нас представник відділу культури з Чорнобиля. Дуже просив: “Ну, а хто ж іще допоможе своїм землякам, як не ти? Ти ж гарно навчалася, тебе всі хвалять. Поїхали в Чорнобиль”. Так я й поїхала. Почала працювати методисткою.

"У Чорнобилі на такі дійства сходилося все місто"

Оскільки пані Людмила закінчила диригентсько-хоровий відділ, її направили допомагати вокальним аматорським колективам у селах, зокрема, проводити репетиції. Також вона вела дитячий вокальний ансамбль у будинку дитячої творчості. Згодом на основі цих гуртів почала організовувати різноманітні конкурси та районні фестивалі, інші свята, для яких сама писала і сценарії.

— Мені це подобалося — я ж дипломну писала про обрядові свята, тож мала інтерес і знання. Почала дізнаватися більше, що святкували раніше, що пам’ятають старші люди. На основі цих розповідей створювала нові, авторські свята, яких ще ніхто не проводив.

Особливо мене захоплювали Купальські свята, Русальний тиждень. У Чорнобильському районі та в моєму селі робили свято проводів русалок. Я пам’ятаю, як у дитинстві жінки й діти збиралися, бешкетували на вигоні, палили багаття. Пізніше вже дізналася, які саме пісні тоді співали, бо в пам’яті вони не збереглися, а вдалося їх відновити зі слів старших.

Ми їздили селами із виступами, у тому числі з агітбригадами, які були дуже популярними на той час. Щойно сходив сніг — уже починалася оранка, і ми в легких платтячках співали, показували обряди, присвячені початку весняної сівби. Це було справжнє театралізоване дійство. У Чорнобилі на такі заходи сходилося все місто.

У Людмили Леляк збереглося чимало світлин із минулого: з Чорнобиля, колишніх творчих заходів, важливих моментів життя. Але всі ці кадри залишилися в іншому, вже пройденому етапі. Вона вирішила не повертатися до них зараз і не ділитися архівними знімками, мовляв, хай минуле залишиться там, де йому й місце — у спогадах. А ще – в її авторській поезії.

Моя прапрадівська земля -
Ти знов обійми відкриваєш,
Я пагін твій, твоє дитя,-
Як матір ти мене стрічаєш.
З усіх подоланих доріг
Одна закрита в рідну хату.
Там матір добрая моя
Нас зустрічала в буддень й свята.
Мій батько, він з війни приніс не злато-срібло, не прикраси,
В своєму тілі він приніс осколки від гранат проклятих.
Село моє - вже заросло чагарниками й дерезою,
Залишене людьми було -
Прогнав нас звідти мирний атом.
Земля пишалася тоді,
Бо квітень - радість для людини.
Прибрала мати в рушники дитинства нашого хатину.
Чекала на Великдень нас -
В городі поралась і в хаті,
Яєчка клала про запас,
Що крашанками мали стати.
Онучка бабці помагала - у луночки картоплю клала -
Три рочки донечці було як виселили все село.
Матусю, брата й татуся
Забрала від мене земля.
А я у справах все життя
І донька виросла моя,
І люди завжди біля мене -
Моя опора й допомога.

"Усім казали: "На три дні". Люди майже нічого з собою не брали"

— Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, це трапилося вночі, приблизно о першій, я якраз проводила дискотеку для молоді. Вона тривала до опівночі, але хлопці й дівчата попросили: "Людмило Панкратівно, давайте ще трошки!". Ну що ж, пішла їм назустріч. Хоч і було тривожно на душі. Якесь передчуття, ніби щось не так.

І тут дивлюся: у райвиконкомі світло горить. Вночі такого ніколи не було. Почула від когось: "У Прип’яті трапилася біда, загинули люди". Я пішла в райком і запитую: що робити? Мені відповіли: "Це вас не стосується. Проводьте дискотеку". У міськвиконкомі теж сказали: "Ви на роботі, от і виконуйте". Та я не змогла і закрила дискотеку.

Про радіацію ми ще не знали. Згодом на роботі почали говорити, що треба вивозити дітей. Однак наближалося 1 Травня і треба було готувати свято. Щодня на стадіоні ми проводили репетиції з дітьми, святкування таки відбулося — при великому скупченні людей.

Водночас нас відправляли в Лелів, де ми вантажили в мішки пісок для того, аби їх скидали в розпечений котлован реактора. З першого ж дня аварії автостанцію закрили, виїзд з міста був заблокований, зв’язок відключений.

У нас із чоловіком був невеличкий “Запорожець”. І ми вирішили, що якось треба забрати 3-річну доньку Олю з села від батьків, бо вже знали, що радіаційна хмара пішла в бік Білорусі. А наше село якраз за шість кілометрів — між Прип’яттю і кордоном з Білоруссю.

Коли під’їжджали до Старої Красниці, побачили бруківку, яка прямою алеєю виводила на Янів. А з Янова — вже й Рудий ліс, звідти — прямісінько на четвертий енергоблок, який димів. Ця бруківка була вкрита чорною сажею. Як папір спалений — тонкий чорний попіл. Але той попіл — радіоактивний, а ми ж по ньому ходили... Я глянула, ніби чорне пір’я летить...

Своїм ходом пробилися через село Корогід та Стару Красницю, а машина застрягала у піску та болоті.

Нічого з собою не взяли. Чоловік тільки кинув у чемодан дві кришталеві вази, мій шкіряний плащ і документи. От і все. Усім казали: "На три дні". Люди майже нічого з собою не брали.

Коли вже 5 травня виселяли Чорнобиль, ми виїхали власною машино. Поїхали від чоловікової будівельної організації, евакуювалася в Бородянку. Там людей розселяли по селах. Нам випало село Бабинці. До нас підходили місцеві й брали когось до себе жити. Хтось бере сім’ю, хтось одну людину.

Підходить до мене голова сільської ради Анатолій Порохня й питає: "А Ви куди б хотіли?", я кажу: "А я б хотіла жити у вас". Він запитав: "А хто Ви?" – "Я в будинку культури працюю. Співаю, танцюю". – "О, — каже, — мені якраз потрібні такі, щоб з позитивом!".

І вони взяли нас до себе. Але з Бабинців треба було добиратися автобусом до електрички, а потім ще електричкою до Баришівки. Я кожного дня їздила туди на роботу і з собою брала дитину. Багато місцевих працівників пороз’їжджалися, поховалися, а треба було давати концерти для переселенців. А я і читала, і співала, от мене всюди й брали. Я навіть під сам реактор їздила, ми там давали концерти ліквідаторам.

За один рік я втратила 10 рідних через радіацію. Було дуже важко, але я трималась, щоразу виходила на сцену гідно. Щоб виглядати належно, я готувала вбрання: шила, вишивала. Йшла на роботу, де треба було посміхатися, ніби нічого не сталося.

Одна подруга якось сказала: "Ти виживаєш, бо виливаєш біль у творчість". І, мабуть, це правда. Я й сама допомагаю людям, і мені допомагають. Думаю, Господь дає людині життя, поки вона не виконає свою місію.

Я це відчуваю: можливо, я живу ще й тому, що не виконала якусь місію. Мені дуже хочеться допомагати людям. Живу по совісті. Хочу, щоб ця земля збереглася — для моєї доньки, для мого онучка Ніколаса, який нарешті народився, коли доньці було вже 42.

Тож живу. Бо тепер тим більше треба жити. Може, моя праця допоможе зберегти цю землю за Україною, щоб мої діти мали майбутнє саме тут.

Після евакуації нам запропонували вибір: квартиру, або будиночок. Ми вибрали будиночок — хотілося більше простору, щоб дитина могла бігати по двору. Переїхали до Ржищева.

Спочатку я працювала методистом, як і в Чорнобилі, потім стала художнім керівником. А коли місто отримало статус обласного підпорядкування, створили відділ культури, і я стала головним спеціалістом. Згодом — начальником відділу культури.

"Мені Переяслав одразу полюбився. Душа тут моя"

— За плечима багато всього. Так через низку обставин я звільнилася з посади начальниці відділу культури і поїхала до доньки в Київ. Але сидіти без діла в квартирі — це не для мене. Після стількох років інтенсивної розумової й фізичної праці зрозуміла, що без справи просто не витримаю.

У Переяславі бувала й раніше: привозила колектив на фестиваль “Козацькій славі жити у віках”, приїжджала на обласні семінари. Мені Переяслав одразу полюбився. Душа тут моя. Тож вирішила зазирнути у відділ культури — раптом знайдеться якась робота.

У кабінеті мене впізнала Вікторія Миколаївна Гуріна. Сказала, що є п’ять вакантних посад: керівник театру, вокальної студії й ще кілька. Запросила показати, чим займаюся. Я згадала фестивалі, які організовувала, “Купальський вінок”, “Трипільське коло”, показала свої ляльки-мотанки.

Тоді мені запропонували взятися за театр. Я одразу зізналася: театром як таким ніколи не займалася, хіба що мізансцени ставила, фестивалі вела. Та мене запевнили – усе вдасться, бо це відповідальна справа, і ніхто інший не хоче братися. А я, мовляв, зможу.

Мій Переяславе до тебе
Ішла крізь терни все життя.
Ти прихистив мене у себе,
Зігрів, як мати немовля.
Мої колеги - добрі друзі -
Мого натхнення джерело,
Ніхто не зрадить, не осудить,
Я бачу в них лише добро.
Мій Переяславе з тобою
Я хочу жити і творить.
Молюсь за тебе я щоднини,
Молюсь за тих,
Що поряд йдуть.

"Коли любиш театр — він завжди з тобою"

— Я ходила вулицями міста і запрошувала людей у наш театр. У 2021 році встигла поставити виставу “На першій гулі” та першу дію вистави “Вісім люблячих жінок”.

А потім почалася війна… Місяць усі сиділи вдома. Я підтримувала зв'язок з акторами телефоном. Але хтось виїхав із дітьми, хтось сам, дехто пішов на фронт. Фактично трупа розпалася.

Повернулися до роботи і почали роздавати гуманітарну допомогу. Водночас я знову почала збирати колектив. Залучала переселенців, особливо дітей. Так створився дитячий колектив-супутник “Амплуа” . Діти охоче ходили — я допомагала їм вийти зі стресу.

Знову зібрала театральну трупу і почали працювати. Але це дуже непросто. Театр — не вокальний ансамбль, де одну партію може підхопити інший. У театрі якщо випадає один актор, вистава зривається.

Цього року театр взяв участь у звітному концерті. Представили виставу “Сватання у галошах”, а до Дня театру, крім цієї вистави, показала п’єси “Хто сміється, тому не минеться”, уривок з “Наталки Полтавки”, моновистави “Якби мені, мамо, намисто” та “Утоплена”. Загалом було представлено шість творів. 5 квітня відбувся захист звання “народного” театру.

Оскільки для кожної вистави важливо, щоб актори відповідали образам своїх персонажів, то зараз займаюся підбором персонажів для вистави Володимира Канівця “Віддавали батька в прийми”. А для нового дитячого складу колективу-cупутника “Амплуа” готую п’єсу “Таємниця старого дуба”.

Відбулися гастрольні виступи в селах Гланишів і Вовчків. Люди там щирі, кажуть: “Скриню не везіть, у нас усе є — рушники, прикраси, тільки привезіть театр”. Як після такого не їхати? Плануємо подальші виступи, де в програмі буде п’єса і дитячого колективу.

Окрім театральної роботи, я займаюся волонтерською діяльністю: проводжу різнопланові мітинги, зустрічі з поетами, фестивалі і т.д. Сценарії для цих заходів пишу сама, також створюю власні вірші.

Автор: Валентина Батрак

— Коли у вашому житті з’явився театр?

— Та він у мене, мабуть, з дитинства. Усе життя — це мій театр. Я змалечку дуже любила читати книги, і тоді бачила перед очима всі образи: у чому одягнені Герої , як виглядають, як рухаються. Тобто уявляла повністю сцену. А ще слухала всі вистави по радіо — від “А” до “Я”.

Мала я здатність — прочитала вірш два рази, хоч якої довжини, — і вже його знала. У школі грала в дитячому театрі Білосніжку, Мальвіну, і навіть Бабу Ягу. Навіть Дідом Морозом довелося бути, коли працювала в Чорнобилі — садочок, дітки, а Дід Мороз захворів. Завідувачка каже: “Ну хто, як не ви?” Хоч у мене голос — сопрано, а довелося й Дідом стати. І нічого, бороду прикріпили, голос змінила, діти повірили. Тільки одна дівчинка підмітила: “А в дідуся Мороза сережки!”.

— Ви десь навчалися акторської майстерності?

— Я закінчила Київський державний інститут культури ім. О. Є. Корнійчука за спеціальністю “режисер масових дійств”, і ще курси “Режисера-постановника”. А далі все життя вчило. Бо коли любиш театр — він завжди з тобою.

— Як з’явився народний аматорський театр “Славія”?

— Театр при Будинку культури у Переславі уже існував до мого приходу, але з того складу залишилося лише двоє людей. Решту я набрала сама — одразу 30 учасників. Протягом перших пів року склад активно змінювався.

Я працювала практично без вихідних. Мала 18 годин на тиждень, але фактично жила на роботі: приходила зранку й залишалася до пізнього вечора. Проводила репетиції з тими, хто міг прийти — то з однією групою, то з іншою, а іноді й індивідуально.

— Хто придумав назву театру ?

— Це була наша спільна ідея. Кожен запропонував свій варіант, ми склали їх у капелюх і проголосували. Так найбільше голосів зібрала "Славія". Гарна назва, вона у всіх викликає асоціації зі славою — Переяслава, нашого краю.

Автор: Валентина Батрак

— Який зараз склад у театрі?

— Зараз у нас 15 акторів. З них 11 — постійні учасники, які відвідують репетиції регулярно. Ще четверо — ті, що приїжджають за потреби, бо хтось уже працює в інших містах. Але коли йде підготовка нової вистави, я прошу їх приїхати — замінити їх складно, кожну роль треба вчити заново.

– Для вас театр – це більше професія, хобі чи життєва місія?

– Я б сказала, що це – місія.

– А в чому вона полягає?

– Це підтримка людей у складний час. Це можливість переключити їхню увагу з болю, з війни – на щось інше. На щось світле, надійне, радісне. Бо зараз багато хто живе в постійній тривозі, в переживаннях.

А в театрі – інший світ. Ми збираємося, ділимося чимось своїм, обговорюємо ролі, костюми. За ці дві з половиною години репетиції люди просто змінюються. Я бачу, як вони оживають. Жінки починають думати про образ, про макіяж, про роль. І я розумію – вони вже там, у виставі, в іншому світі.

Театр, культура загалом зараз мають не стільки видовищну функцію, скільки психологічну і волонтерську. Діти, їхні батьки, дорослі – всі потребують підтримки.

"У нашій родині було багато творчих людей"

— Що вас пов’язало з культурою? Чи передається творчість спадково?

— Це було покликання з самого дитинства. Я добре пам’ятаю, як моя бабуся і мама співали, особливо вечорами. До нас приєднувалися інші жінки — підхоплювали пісню одна за одною, як передзвін. Це було дуже гарно, і запам’яталося на все життя.

У нашій родині було багато творчих людей. Батько мій співав, мав дуже гарний голос, грав на гармошці і на бубні. Його батько, тобто мій дід, грав на сопілці. Разом вони виступали на весіллях, коли тато був ще хлопчиком. Отже, можна сказати, що я з родини музикантів.

Творчість, мабуть, передалася і моїй доньці. У неї немає такого сильного голосу, як у мене, але вона дуже точно, чисто і правильно співає, пише вірші, гарно оформлює — творча натура. І ще з дитинства була на танцях, на співах, у всіх гуртках брала участь.

Зараз, коли я приїжджаю до свого онука і співаю йому ту саму колискову, яку колись співала доньці, він розрізняє наші голоси. Це теж ознака — творчість десь там живе і в ньому.

"Зроблю ляльки. Як знак пам’яті й сили"

— Коли ви почали створювати ляльки-мотанки?

— Я не одразу цим зайнялася. Якось лікувалася у госпіталі, тоді вже була епідемія коронавірусу. І там проводили майстер-клас із виготовлення ляльок для поранених бійців. Найпростіших — лялечок-оберегів.

Я вирішила долучитися, допомогти. І побачила, як один поранений чоловік, у нього руки тремтять, весь у ранах, такий зболений — сидить і старається зробити ту ляльку. Я спитала: “А кому ви її робите?”А він каже: “Та ж 8 березня скоро. Це дружині, оберіг їй привезу”.

І мене це так зачепило. Думаю: "От іде 35-а річниця Чорнобиля — зроблю ляльки. Як знак пам’яті й сили". Я майже не спала до 26 квітня. Зробила 35 ляльок. Запросила інших майстрів, з якими організували виставку робіт. Я зняла відео з ляльками і виклали його у Facebook.

Це відео дуже сподобалося Київському центру культури. А тоді ж карантин , заходів не проводили, і вони почали залучати майстрів до онлайн-заходів: хтось ляльок вчив робити, хтось пісні співав. Тобто з'явився новий формат, і я стала для них прикладом, що навіть в таких умовах можна творити.

До цього я мотанок не робила. Але в дитинстві шила ляльки й дарувала їх усім. Бо тоді не було іграшок, і треба було щось вигадувати.

— З яких матеріалів ви створюєте ляльки?

— Я звертаюся до швачок, і вони віддають мені клаптики тканини. Купую хусточки на базарі, у секонд-хендах підбираю речі, з яких можна вирізати цікаві шматочки. В універмазі купую стрічки, нитки, матеріали. Все використовую з душею.

— Що ці ляльки символізують для вас?

— Оберіг. Передусім від заздрощів. Тому коли дарую комусь ляльку, завжди кажу: “Щоб усе погане від вас відходило, а хороше тільки прибувало”.

Я вже подарувала понад 300 ляльок. А зробила, не знаю точно, та близько пів тисячі, мабуть.

"Самотність — це не про мене"

— Що вас надихає?

— Люди. Іде людина, посміхнулась мені, і в мене вже все. Настрій є, сили є, я оживаю. Надихає природа, особливо ліс. Ми, чорнобиляни, з дитинства ходили по гриби, по ягоди — це завжди був ліс. І куди б я не заходила, хоч як далеко, я завжди знаходила дорогу назад. Не знаю, як — за відчуттям, інтуїцією.

— У вас є мрія?

— Є. Але вона, скоріше, як бажання — прожити якомога довше.

Бути серед людей — це моє. Бо коли я не на роботі, вдома й нічим не зайнята — це згасання. Дуже повільне, а іноді й раптове. А коли я відчуваю потрібність, коли бачу, що я ще можу бути корисною , я живу.

Здавалося б, онука дочекалася, якому ось рік виповниться — все мало б бути добре. Але коли немає потреби в тобі, нічого не радує…

Самотність — це не про мене. Живіть! Життя — прекрасне. Особливо коли робиш щось для когось. От тоді я й відчуваю — живу недарма.

Київські