"Перевівся до Третьої штурмової і був щасливий!": Переяслав віддав останню шану Воїну Сергію Пренту

21 травня 2025 р. 17:15

21 травня 2025 р. 17:15

Сьогодні, 21 травня, Переяслав проводжав свого Героя Сергія ПРЕНТА в його останній земній дорозі. Місяцем раніше, 22 квітня, Воїн зустрів лише свою 26-ту весну, побув удома з дружиною і дітьми. 27 квітня він поїхав на фронт, звідки повернувся додому вже навіки. Про Захисника та чин його похорону розповідає Переяслав.City.

Прент Сергій Миколайович народився 22 квітня 1999 року. Проживав у Переяславі. Був механіком-водієм штурмової роти розгородження Третьої окремої штурмової бригади. До лав ЗСУ призваний Бориспільським РТЦК та СП.

Загинув 13 травня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Новоєгорівка Сватівського району на Луганщині.

"Наші чоловіки нам тут потрібні"

Родом Сергій Прент із Херсонської області, а в Переяславі жив близько семи років. Його рідне місто зараз окуповане. Про це розповіла Наталія Чайка , дружина полеглого Героя Олександра Чайки та подруга родини Прентів:

– До служби в ЗСУ Сергій працював охоронцем в "Епіцентрі", там і познайомився з Юлею – вона тоді працювала на касі. Він закохався з першого погляду й зробив усе, щоб бути з нею разом. У 2018 році вони познайомилися, згодом одружилися, у них народилася донечка Сашуня. У Юлі також є син, якого Сергій любив як рідного. Він дуже любив свою родину – дружину й дітей. Завжди був радісним, щирим, добрим і турботливим.

Сергій товаришував із полеглим Олександром Чайкою . Після його загибелі підтримував Наталію – телефонував, запитував, як вона. Коли бував у Переяславі, завжди приходив на могилу Саши.

– Сергій був і на похороні Саши. Хоч і відпускають на поховання тільки до близьких родичів, його до Саши пустили з умовою, що вранці поїде, а ввечері повернеться – так і зробив, – згадує Наталія Чайка.

Сергій пішов на війну ще на початку повномасштабного вторгнення.

– Юлі сказав, що отримав повістку, хоча насправді не отримував – сам пішов, добровольцем. Обманув, бо знав, що вона вмовлятиме лишитися. Казав: "Я не можу не піти, крім мене ніхто не захистить моїх рідних". Так і Саша мій казав, але тепер нас із Юлею нема кому захистити. Наші чоловіки нам тут потрібні! Але їх немає... – крізь сльози наголошує Наталія.

Сергій Прент, продовжує Наталія, хотів служити разом із Олександром Чайкою у Третій штурмовій бригаді, але не встиг перевестися раніше, до загибелі товариша. Та в минулому році здійснив свій намір – став бійцем легендарної 3-ої штурмової.

– Найбільше захоплення Сергія – родина. Він неймовірно радів вагітності Юлі. Рідко зустрінеш чоловіка, який настільки щиро показує своє щастя. А коли народилася донечка, він був просто на сьомому небі.

Сергій називав мене "кумася", бо хотів, щоб я похрестила їхню донечку Сашуню. Я не змогла, але для нього все одно залишалася кумасею. Я ж називала його "Карапузиком" – він був добрий, лагідний, мов дитина. У Третій штурмовій мав позивний "Прент" – за прізвищем. До цього в нього був інший позивний, але хлопці сказали, що в них уже був боєць із таким же позивним, він загинув. Сергію дали новий.

У квітні востаннє був удома

Місяць тому Сергій Прент проходив реабілітацію вдома. 22 квітня в нього був день народження – йому виповнилося 26.

– Ми тоді бачилися востаннє, – згадує Наталія Чайка . – 27 квітня він поїхав назад на фронт, на Ізюмський напрямок. Не хотів, щоб його проводжали. Казав, що це як в останню путь. Юля дуже хотіла, але він відмовив. Попрощався вдома і поїхав.

11 травня, в неділю, я говорила з Юлею, вона сказала, що з понеділка Сергій виходить на позиції. У середу 14 травня ще все було добре. Так ми думали... Юля відкрила збір коштів – на тепловізор. Ми ще нічого не знали. Згодом з'ясувалося, що Сергія тоді вже не було…

Це була п'ятниця, я розмовляла з побратимом свого Саши. Під час розмови, о 16:40, подзвонила Юля. У слухавці спершу була тиша… А потім вона сказала, що Сергій загинув. Повідомлення з РТЦК їй принесли 15 травня.

Фото: надане Наталією Чайкою

Фото: надане Наталією Чайкою

"Тьотю, я обов’язково приїду. Навіть не переживай"

На похорон Сергія приїхали його рідні — тітка Світлана, двоюрідна сестра Оксана та рідна сестричка Таня.

Світлими спогадами про племінника поділилася тітка Світлана. В родині Сергія було п'ятеро дітей і молодий хлопець вирізнявся серед усіх своєю турботою та щирістю.

— Він завжди любив поговорити. Такий балакучий був ще з самого дитинства. І добрий — надзвичайно добрий, живий, щирий… Сергій був єдиним із внуків, хто постійно приїжджав до бабусі в гості, до окупації. Родина в них велика. Він — один із двійнят, має сестру Лєну, вона досі там, з батьками та старшим братом.

Він завжди, коли приїжджав до бабусі, питав: "Баба, води принести?", бо в нас хороша вода була. Або хліб привозив. Йому ніколи не було байдуже.

Потім він переїхав сюди, до своєї сестри Тані. Працював разом із нею, а потім пішов у ТРО. Ми хотіли передати йому бронежилет — купили одразу і для нього, і для сина. Але зв’язатися не вдалося: він не хотів казати, де саме перебуває.

У 2023 році він був у 48-й, потім в 82-й бригаді, а цього року перевівся до Третьої штурмової. Телефонував — такий щасливий був! Завжди звертався до волонтерів: то медикаменти, то продукти, то на тепловізор. Останній збір був або на новий тепловізор, або на ремонт старого. Допомагала Надя — одна з волонтерок. І якраз після першого виходу, після лікування, коли він повернувся до підрозділу, тепловізор відремонтували. Але він уже мав іти знову — на інший напрямок.

У понеділок, перед виходом, він телефонував багатьом і обіцяв приїхати на відпустку — хотів сходити на кладовище до брата. Але не встиг…

Коли дізналися, що він був тут перед операцією, ми спілкувалися. Я навіть трохи образилася, кажу: "Серьожо, ти ж обіцяв". А він мені: "Тьотю, я обов’язково приїду. Навіть не переживай". Через два місяці — після реабілітації він казав: "Ти ж розумієш, скільки тут роботи?" — і додавав: "Усе буде добре. Не хвилюйся".

Того дня, коли виходив, казав: "Ми заходимо на вісім днів". І все… А 13-го числа, в суботу, нам повідомили, що його більше немає. Загинув він 13 травня. Сьогодні — дев’ятий день…

"Він змалечку був таким "маленьким мужичком" — з обов’язками, з розумінням, що треба допомагати"

— Він був яскравим, компанійським. Мені здається, він навіть нікого не міг образити. Завжди був радий мене бачити, навіть якщо колись були якісь непорозуміння — хоча у нас їх не було. Він завжди зустрічав з теплом. Дуже добра людина, — ділиться спогадами двоюрідна сестричка Оксана.

— Ми з ним росли разом. Жили на одній вулиці. Він був веселим хлопцем, рухливим, доброзичливим. Він змалечку був таким "маленьким мужичком" — з обов’язками, з розумінням, що треба допомагати. Інші діти гралися, а він працював. І не тому, що його змушували — він сам був такий. Дуже відповідальний, дуже працьовитий. Таким був і старший брат. Уся сім’я — не боялися праці.

Він дуже любив дітей. Навіть дитину дружини від попередніх стосунків приймав як рідну — не ділив на “своїх” і “не своїх”.

Я хочу, щоб усі знали: він був дуже доброю, світлою людиною. Справжнім чоловіком. І нам дуже його не вистачатиме.

Чин похорону

До Свято-Воскресінської церкви траурний кортеж із тілом Героя прямував від родинного помешкання в мікрорайоні Підварок вулицями рідного міста.

Біля храму чекають люди, схиляють голови у скорботі. Попрощатися з Героєм зібралися рідні, куми, друзі, сусіди, знайомі і незнайомці.

— Сергій віддав свою душу й тіло за нашу свободу. На превеликий жаль, сьогодні ми прощаємося з ним... Напевно, за життя він будував інші плани і мріяв про зовсім інший кінець. Але прийшов ворог і почав руйнувати все, що було йому дороге. І тоді Сергій, як справжній чоловік і захисник, став на оборону України, своєї родини та народу.

Своїм життєвим шляхом він заслужив вічну пам’ять, бо, наслідуючи Христа, пожертвував собою заради нашого життя. Ми щиро вдячні йому навіки. Пам’ятатимемо його жертовність і підноситимемо молитви за спокій його душі, — сказав священник.

У руках рідних і близьких Сергія догорають свічки. Священники завершують заупокійну службу виконанням "Плине кача…".

Далі траурна процесія пройшла центральною площею міста, де вишикувалися понад сотню дітей з усіх шкіл громади. Вони тримали в руках українські прапори, стояли на коліні, вшановуючи пам’ять полеглого Героя.

Після цього процесія вирушила до місця останнього спочинку Воїна — на кладовище у Підварках.

Від імені 1-го відділу Бориспільського РТЦК та СП до слова запросили Олександра Молоткіна :

— Ми знову стоїмо перед козацькою могилою і розуміємо: всі слова втрачають сенс. Бо немає таких слів у всьому всесвіті, які бодай на мить полегшили б біль від втрати рідної людини. Ми схиляємо голови в невимовній жалобі й безмежній вдячності.

Людині, яка в лиху годину — коли страшна й жорстока навала прийшла на нашу землю — не злякалася, не сховалася, а сказала: "Ніхто, крім мене", і стала на захист усіх нас. Йому було лише 26… Він молодший за мою дитину. Він — мій син, син кожного з нас.

Він тримався, як тримається Третя штурмова там, де не витримує бетон, де плавиться метал, але стоїть незламний козацький дух. Він стояв — як сотні тисяч його побратимів і посестер, які своїми земними, крихкими тілами формують ту тонку лінію на карті, яка відділяє буття України від небуття, наше вільне життя — від мороку неволі.

Бо ті не-люди вирішили, що нам немає місця на Богом даній землі, що на ній не повинно звучати мова наших прадідів. Але Сергій і його бойові брати й сестри бережуть наш день, тримають небо над нашими головами. І він назавжди залишиться частиною цього неба, частиною свободи.

Йому поставлять пам’ятник. Але найкращий пам’ятник — це наша пам’ять. Він житиме у своїх дітях і онуках. Він житиме у наших серцях. Він житиме в кожному клаптику рідної землі, яка нині приймає його у свої вічні обійми.

Україна ніколи не схилить колін перед окупантами. Але завжди у скорботі схилить їх перед своїми героями. Прости нас, Сергію…

Прапор, яким була накрита домовина Героя як символ держави, яку до останнього подиху самовіддано захищав Сергій Прент , Олександр Молоткін вручив дружині Воїна. Також прапор третьої штурмової бригади вручив представник цього військового об'єднання.

Прозвучали три залпи автоматного салюту почесної варти, присутні попрощалися з полеглим Захисником та виконали над його могилою Гімн України.

Переяславець Сергій Сиворко був першим командиром Сергія Прента , коли той проходив службу в третій роті охорони Бориспільського РТЦК та СП — з 18 березня 2022 року по лютий 2023-го. Своїми теплими спогадами про захисника він поділився у прощальному слові:

— Так сталося, що я був його першим командиром… Серьога — це українець, який ніс Україну в серці. Він не просто виконував завдання — він жив цим. Першим ділом окопував позицію, а потім садив там цибульку і картоплю. Казав: "Треба, щоб було як вдома". Він постійно рвався на передову. У нього батьки в окупації — він дуже хотів дійти до них, звільнити їх.

Сергій — саме той українець, про якого складають пісні, розповідають історії. Він був простим, щирим хлопцем, завжди усміхненим, ніколи не втрачав оптимізму. Постійно допомагав, ніколи не відмовляв, завжди був у русі — щось робив, щось планував. У ньому не було ні фальші, ні легковажності, ні залежностей. Це був справжній Воїн.

На похорон полеглого воїна приїхали його побратими, з якими Сергій Прент служив до переходу в Третю штурмову — з 2023 по 2024 рік у складі 8-го окремого стрілецького батальйону. Один із побратимів, теж на ім’я Сергій , поділився спогадами:

— З нашим підрозділом він воював на Покровському напрямку. Там ми разом провели рік. Він був хорошим другом, завзятим козаком — щирим, дружелюбним, товариським. Відданим своїй державі. Востаннє бачив його ще у 2023-му… Йому тоді було лише 24. Він був мені як рідний.

У Героя залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

Світла і вічна пам'ять Захиснику України.

Київські