"У нього душа була відкритою до людей": рідні згадують про Героя Руслана Бордюка з Переяслава

02 червня 2025 р. 20:38

02 червня 2025 р. 20:38

Його життя забрала росія. Герой Руслан БОРДЮК із Переяслава пішов на війну добровольцем і стояв до останнього — пліч-о-пліч із побратимом, не зрадивши присязі й переконанням. Йому навіки 33. Відповідальний, позитивний, рішучий, вірний — таким його згадують рідні разом із Переяслав .City.

У класі був старостою і лідером

Руслан Євгенійович БОРДЮК народився 3 грудня 1990 року в Переяславі.

— Ще змалечку був дуже шустрий і енергійний, — згадує мама Руслана Лариса Василівна (56 років). — У нього стільки енергії було, що й сам не знав, куди її подіти.

Дошкільням Руслан відвідував дитячий садок "Малятко", хоч і не дуже його любив. Потім перейшов у "Любавоньку". Навчався в Переяславській загальноосвітній школі №7, нині це ліцей ім. Володимира Мономаха.

— Щоб дуже добре вчився — то ні. Але завжди міг викрутитися з будь-якої ситуації. Мав лідерські якості, вмів згуртувати клас, був старостою. Бувало, отримає погану оцінку, я питаю: "Ну як це так?". А він мені: "Та не переживай, я все виправлю".

На випускному, пам’ятаю, вчителька каже: "Хто-хто, а Бордюк як прийде і скаже: "Якщо не поставите мені хоча б чотири бали з п’яти — я до вас переїжджаю, бо батьки мене з дому виженуть!".

Фото: із сімейного архіву родини Руслана Бордюка

Фото: із сімейного архіву родини Руслана Бордюка

— Він такий шустренький був, що за ним — око та око. Ми тоді ще багато подорожували, їздили на море, відпочивали. І де б ми не були — він всюди знаходив спільну мову з дітьми. Тільки приїдемо — дивишся, а в нього вже нові друзі. А от другий син, Богдан, інший — тихіший, спокійніший. Двоє дітей, але характери зовсім різні.

Русланчик був звичайним хлопцем. Але відповідальність у нього завжди була, ще зі школи. Якщо вже за щось брався, то мусив довести до кінця. Такою була його натура. Міг згуртувати всіх. Як Руслану щось доручали, то він швидко збирав команду, організовував усе. Один не хоче, другий відмовляється — а він знайде підхід, усіх зведе докупи, — розповіла мама Героя .

Фото: із сімейного архіву родини Руслана Бордюка

Фото: із сімейного архіву родини Руслана Бордюка

Мріяв стати міліціонером, а працював у торгівлі

В дитинстві Руслан займався танцями при центру культури Переяслава, однак, як виріс їх покинув, мовляв не чоловіча це справа. Також займався на синтезаторі у вчителя Миколи Гриценка.

Мама згадує, що змалку Руслан мріяв стати міліціонером або космонавтом. А батьки наполягали на навчанні у військовому чи фінансовому виші. Тож він здобував освіту у Національній академії статистики, обліку та аудиту, а пізніше — у переяславському університеті імені Григорія Сковороди, опановував там знання та вміння за напрямом "Фінанси і кредит" й у 2016 році отримав диплом.

Починав свою кар’єру мерчендайзером у компанії "Моршинська", а згодом став торговим представником. Цій справі віддав багато років життя. Навіть змінюючи виробників, Руслан залишався в тій самій професії, яку добре знав і любив.

Фото: із сімейного архіву родини Руслана Бордюка

Фото: із сімейного архіву родини Руслана Бордюка

"Нема найбільшого горя, як хоронити свою дитину"

Для Лариси Василівни загибель сина – непоправна втрата і біль на все життя. Але вона мусить рухатися далі, опікуватися рідними. Мама тримається завдяки вірі, родині та друзям. Вона давно ходить до храму Святого Єфрема, що біля лікарні. Саме там колись хрестили її внучку Полінку , саме туди йшла вона щоразу, коли серце стискалося від тривоги за Руслана.

— Я молилася за нього день і ніч, — зізнається жінка. — Ще коли Руслан служив. Ставала на коліна, просила Бога, щоб оберіг його. Я не знаю, як би витримала без молитви… Саме молитва та рідні не дали мені зламатися.

На похорон Руслана приїхав військовий капелан, настоятель цього храму Дмитро Волошин . Він особисто знав Руслана, підтримував родину не лише в дні прощання, а й раніше — був поряд у важливі моменти життя цієї сім’ї, коли син став у ряди воїнів і захисників України. Священник і нині залишається поруч, у дні скорботи.

— Я тримаюся завдяки роботі й завдяки Богу, — тихо додає пані Лариса. — Бо як інакше це все пережити? Нема найбільшого горя, як хоронити свою дитину.

Я спочатку хотіла вберегти, відмовити, аби не йшов. А тоді як він вирішив усе сам, я сказала: "Ти знаєш, синок, я пішла би теж, якби була трохи молодшою".

Вже зараз, дивлячись на цю кляту війну, на всю цю несправедливість, якби можна було все вернти, я однозначно намагалася би його вберегти, щоб він не йшов у те жахіття, якого не повинно бути. Але що вже вдієш...

Мій син зробив усе, щоб нас захистити. Він до останнього залишався там, хоча чоловік дуже просив його все кинути і повернутися. Тоді їх уже розформували, більшість відправили в різні місця, хтось мусив залишитися в штабі. Ми так надіялися, що в штабі буде безпечніше.

Але війна не питає, чи це штаб, чи ні — небезпека всюди. Це дуже важко і боляче. Я думала, що після похоронів біль хоч трохи втихне, але ні.

Ярику , онуку, дуже важко, хоча він і не показує це. Він ні про що не хоче говорити, став замкнутим у собі.

Був випадок нещодавно, син Богданик приніс із дня народження гелеві кульки. Полінка, онука, вийшла з ними і каже: "Бабусю, можна я скількись шариків випущу?" Я питаю: "Навіщо, доню?" Вона відповіла: "Щоб і тато побачив їх у небі". Вона була дуже щаслива, що змогла це зробити, що тато побачив шарики. А Ярик усе це спостерігав і мовчав. Йому, мабуть, важко на душі, але він не може цього сказати.

Родина Бордюків Фото: надала Людмила Бордюк

Кожен Воїн заслуговує на шану

Мама полеглого воїна Руслана часто відвідує похорони інших захисників. Вона розуміє біль втрати як ніхто інший і вважає важливим підтримати родини, які прощаються зі своїми синами. Навіть якщо не була знайома з загиблим, вона йде, бо переконана: кожен воїн заслуговує на шану.

– Я думаю, що кожен, хто має можливість, повинен прийти й віддати останню шану воїну. Навіть якщо не знаєш особисто — це не має значення. Це ж сини України, це наша спільна втрата. Моліться Богу, щоб ваші діти були живі й поруч, а якщо ні — ви зрозумієте, як важливо просто бути там, підтримати хоч присутністю.

Руслан Бордюк в армії Фото: із сімейного архіву родини Бордюків

"Ярик і Поліна — то його гордість"

З майбутньою дружиною Людмилою Бордюк (33 роки) Руслан познайомився у 2011 році, на День Конституції України.

– Моя старша сестра тоді зустрічалася з другом Руслана – Євгеном Соловком , своїм майбутнім чоловіком. Гуляли ми тоді разом компанією, – згадує дружина Руслана – Людмила Бордюк . – А вже наступного дня я вийшла на добове чергування, і тут приходить смс: "Завтра о шостій по тебе приїде чорна машина. З неї вийде чоловік у чорних окулярах". Це був Карен Петросян . Він привіз мене на пристань. А там – Руслан з квітами. Запропонував зустрічатися. Так ми вісім місяців провели разом, а в лютому вже одружилися. Прожили душа в душу 13 щасливих років.

У подружжя народилося двоє дітей: син Ярослав (12 років) та донечка Поліна (6 років).

На фото: Руслан та Людмила Бордюк Фото: надала Людмила Бордюк

Руслан з донькою Поліною Фото: надав Богдан Бордюк

– Ярик у нас у тата вдався, – каже дружина. – Не сказати, що має якесь конкретне захоплення, але відвідував усе: музичну школу, танці, карате. Зараз трохи займається футболом. А от Полінка – справжня танцюристка. Ходить у колектив Переяславського будинку художньої творчості "Шоколад".

Руслан страшенно любив дітей. І не тільки своїх — племінників, дітей друзів. І як батько був чудовий. Для нього діти завжди були на першому місці. Ярик і Поліна — то його гордість. Поліна взагалі з ним була дуже пов'язана. Це папина донька: куди тато — туди й вона. Він навіть на роботу її часто з собою брав. А коли приїжджав у відпустку на 10 днів — вони взагалі не розлучалися.

Навіть коли був далеко, завжди тримав усе під контролем: питав, як у Ярика справи, як уроки, як Поліна. Хоч діти за три роки вже трохи звикли, що тато надовго їде, але знали — він повернеться. А зараз… Важко, бо вони вже розуміють, що тато не повернеться взагалі. І з кожним днем це усвідомлення стає болючішим. Час не лікує, а, навпаки, тільки важче.

На фото: Руслан з новонародженим сином Ярославом, 2012 рік

Руслан Бордюк з дітьми: сином Ярославом та новонародженою донькою Поліною, 2018 рік Фото: надала Людмила Бордюк

Руслан Бордюк з дітьми: сином Ярославом та донькою Поліною, 2020 рік Фото: надала Людмила Бордюк

"Він був не просто чоловік — а надійний тил"

— Він був дуже романтичним. Жодне свято не проходило без квітів. Я завжди їх отримувала — і на День дружини, і на 8 березня, і на всі можливі дати. Навіть коли був далеко, передавав через брата Богдана — той дарував від його імені.

Він міг приїхати серед ночі з відпустки, і обов’язково щось дітям привозив — смаколики, гостинці. Ніколи не приїжджав з порожніми руками.

У нас із Русланом завжди була підтримка одне одного. Ми якось ніколи не сварилися. Якщо я чогось хотіла — він завжди погоджувався, поступався. Казав: "Як ти вирішиш — так і буде". І в усьому мені довіряв, завжди радився. Ми все робили разом, жили злагоджено.

На фото: Руслан та Люда Бордюки Фото: надала Людмила Бордюк

— Одружилися — знімали одну квартиру, потім іншу. Коли народився Ярик — переїхали до Русланових батьків. Прожили там два роки, а тоді вже переїхали на квартиру батьків. Разом робили ремонт, планували все. Він був справжній господар: міг і полагодити щось, і меблі пересунути, і дрібниці поремонтувати.

А ще він був дуже охайний. Якщо мене не було вдома — я працювала в пологовому, чергувала по троє діб — спокійно залишала йому дітей. Знала: все буде гаразд. І нагодує, і прибереться. Він навіть краще пилососив, ніж я — міг пересунути все, прибрати кожен куток.

У них у родині так заведено було. Наприклад, на Різдво чи Великдень він дуже любив не самі свята, а підготовку до них. У їхній родині мама займалася кухнею, а все інше — прибирали хлопці: Руслан, Богдан. І я, коли вже жила з ними, теж допомагала. Ми прибирали всю хату до блиску. Так само він поводився і вдома — йому було важливо, щоб усе було чисто, затишно.

Він був не просто чоловік — а надійний тил, підтримка, добрий батько, справжній господар і, головне, людина з великої літери.

На фото: Руслан та Люда Бордюки Фото: надала Людмила Бордюк

Весілля Руслана та Люди Бордюків, лютий 2012 року Фото: надала Людмила Бордюк

"Його захопленням були люди"

— Він дуже любив спілкування — з друзями, з кумами. Люди, родина – вони були його найбільшим захопленням. Любив просто побути разом із сім’єю. Для нього найкраще проведення часу — це коли ми вчотирьох десь виїжджаємо: на природу погуляти, організувати пікнік, на відпочинок.

До початку великої війни ми дуже любили сім'єю вчотирьох їздити на море але частіше вибиралися просто на Дніпро. На березі відпочивали, там навіть іноді залимшалися ночувати. А ще їздили на базу відпочинку "Кенгуру".

Це була наша остання велика сімейна поїздка. Тоді з нами були наші друзі Петросяни, Овсієнки, Гриценки. Це було в липні 2024, в Золотоноші, на базі біля Дніпра. Там були номери, як у готелі. Ми три дні провели разом, є фото, відео… А тепер дивишся ті відео — і важко, бо ні Руслана, ні Андрія Гриценка вже немає...

На фото зліва на право: Сергій Овсієнко, Руслан Бордюк та Андрій Гриценко Фото: надала Людмила Бордюк

Фото: надав Богдан Бордюк

— Руслан завжди допомагав батькам – і своїм, і моїм. На вихідних ми або їздили до моїх у село, або щось робили вдома. Постійно разом. Він дуже любив, коли всі збиралися: кумів, друзів скликав — скучав за всіма. У нього душа до людей була.

Якось подзвонив і каже: "Придумав собі позивний — Бобер. Бо перше, що в голову прийшло". Може, пов’язано з прізвищем — Бордюк. А ще в армії деякі його "Циганом" називали — бо був смуглявий, балакучий, завжди з усмішкою. Він умів усе повернути в жарт.

Він і на фронті такий був — якщо щось траплялося, умів усе вирулити. Раз-раз — і зробив так, що всім стало легше. Його всі любили.

Він завжди був безвідмовний. Коли їхав додому — в нього був цілий список, що кому купити, кому що привезти, куди заїхати. Машина була завжди повністю завантажена — бо тому треба одне, іншому — інше. Він завжди думав не тільки про себе.

"Я знала, що він піде на війну"

Руслан пішов на війну 12 березня 2022 року. Ще з першого дня повномасштабного вторгнення — 24 лютого — він прийшов до військкомату, хотів записатися до тероборони. Але тоді місць уже не було — було дуже багато охочих. Тож Руслан допомагав чим міг. Зокрема, виготовляв "коктейлі Молотова".

— Я знала, що він піде на війну. Бо такий він у нас... Служив в армії, мав характер, — розповідає Людмила. — Але тоді я ще не боялася, бо його не забирали. А от коли він 11 березня, під вечір, зайшов додому і сказав: "Зранку вже виїжджаю" — це вже було зовсім інакше. Я плакала, в мене була істерика...

Тієї ж ночі зібрали речі — їздили до батьків, шукали, що знайти, бо в магазинах тоді майже нічого не було. І вже 12 березня Руслан разом із зятем Євгенієм Соловком вирушив до війська — навіть не знаючи, куди саме їх заберуть. З військкомату їх направили до Іванкова, де пробули місяць. Увесь цей час я не бачила чоловіка.

Ми тільки телефонували одне одному, він писав. І я пам’ятаю, як рівно через місяць мені дозволили до нього приїхати — ми з дітьми поїхали й передали передачу. А вже 11 квітня Руслан написав, що їх переводять ближче — до Згурівки.

Руслан з дітьми, червень 2023

У грудні вже був під Бахмутом

У Згурівці на Київщині старший солдат Руслан Бордюк служив майже до Нового року. Дружина часто приїжджала до нього, а він мав змогу раз на три тижні повертатися додому. А вже в останній грудневий день 2022 року Руслана відправили у Бахмут. Але так як він за фахом фінансист, то йому дали відповідну посаду — військовий фінансист.

Після Бахмуту Руслан служив у Броварах — до липня 2023 року. Потім його перевели на Харківщину, де він залишався майже рік — до липня 2024-го. Час від часу повертався додому. Служив водієм відділення радіаційного захисту військової частини у складі 28 ОСБ.

— Ми тоді ще операцію перенесли... Улітку, в Харкові. Я сама поїхала до нього, хоч усі відмовляли. Батьки кричали: "Куди ти їдеш? Там ракети!" А я не могла залишити його самого. Він був поранений, це стара травма — ще давно, взимку, зламав ногу. Їй ставили шпиці, і аж через рік їх зняли. Тоді ж зробили операцію і відпустили додому. Під обстріли ми тоді потрапили… але все минуло.

Та нога знову почала турбувати, коли Руслан повернувся на позиції. Звернулися до госпіталю — зробили ще одну операцію. Я тричі їздила до нього туди. Потім Руслан знову поїхав у частину, а я залишилася вдома. І знову — служба, фронт, позиції...

Фото: надала Людмила Бордюк

"Зая, ми завтра їдемо на Покровськ"

— Востаннє я бачила його, коли він приїхав на похорон свого кума — Андрія Гриценка . Вони були дуже близькі з дитинства, бо і батьки їхні — куми. Це був шок, коли дізналися, що Андрія раптово не стало. Ховали його якраз на мій день народження — 8 липня. І Руслан тоді сказав: "Не так я хотів провести твій день народження…"

Він дуже важко це пережив — і морально, і фізично. Потім повернувся до частини. Невдовзі подзвонив і сказав, що їде на ротацію до Полтави. Я так зраділа… Думала: ну от, хоч трохи перепочинемо після цих двох з половиною років. Але не встиг там пробути і дня — вже зранку телефонує: "Зая, ми завтра їдемо на Покровськ".

Покровськ — це й тоді, і зараз один із найгарячіших напрямків. Там справжнє пекло. Ми навіть телефонували на гарячу лінію — як це так: ротація лише на один день? Але відповіді так і не отримали. Коли виходив на позиції, казав: "У мене не буде зв’язку".

Одного разу, о четвертій ранку, подзвонив: "Зай, це капець… Йшли на одну позицію, а по рації передали, що треба зовсім на іншу. І добре, що не дійшли — там уже сиділи кацапи. Як почали по наших стріляти... Двоє — трьохсоті".

Він був страшенно виснажений. Казав: "Я морально вже втомлений. Нема з ким іти на позиції. Дуже багато хто просто втікає". Але він залишався. Тримався до кінця. Я благала — повертайся, кидай усе! А він відмовлявся.

Пізніше все ж погодився — зізнався, що більше не може. Планував їхати додому у п’ятницю. Але був із ним і Боря Дудка з Переяслава. Руслан сказав: "Я Борю самого не кину. Ми ще тут побудемо". Борю поховали після Руслана.

Того вечора ми ще нормально поговорили, десь перед восьмою. Він навіть скинув мені своє селфі. Надіслав десь о 18:00 і пішов на позицію. На фото видно, який він змучений. Я сказала, що чекаю його, а він відповів: "Я вже теж не дочекаюся побачитися — буду міняти Борю в штабі". І все…

О 23:00 я ще написала йому смс. Здивувалася, що вона не дійшла. А вже зранку, о шостій, мені подзвонила сестра Сніжана — її чоловік служить у тій самій частині. Каже: "Було три прильоти… Не знаємо, чи саме в цю частину. Ти не мала зв’язку з Русланом?" Кажу "Ні… не мала".

Руслан із побратимом Борисом Дудкою

Останнє фото Руслана Бордюка, 2 серпня 2024 року

Руслан Бордюк загинув 2 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу Новогродівки Покровського району, що на Донеччині. Його дружина та рідні до останнього вірила, що він вижив, і сподівалася на диво. Згодом вона дізналася подробиці загибелі коханого від побратимів та рідних.

"Ми тільки почали жити — і все зникло в одну мить"

— У нас тільки-тільки почало налагоджуватися життя. Ми мріяли просто жити собі спокійно, по-сімейному. Хотіли будувати плани, думати про майбутнє.

Найболючіше — це усвідомлення, що вже ніколи не буде так, як раніше. Я дуже хотіла б повернутися до того спокійного життя, яке в нас було. Ми тоді мріяли, планували, вірили. А тепер усе це — тільки спогади.

Нашу родину ми будували разом, власними руками, поступово. Виховували дітей, вкладали в них любов і турботу. І лише почали жити самостійно — як мріяли: хлопчик і дівчинка, наша сім’я. Хотіли просто жити, розвиватися. Але цього вже не буде.

Найперше що хотілося б — щоб ця війна закінчилася. Щоб більше ніхто не гинув. А ще — навчитися жити далі. Хочеться виростити дітей, здійснити хоча б частину з того, про що ми мріяли з Русланом. Ми дуже хотіли колись усі разом полетіти відпочити. Це була наша велика мрія — вчотирьох.

А ще мені хочеться виховати Ярика таким, як Руслан — сильним, відповідальним, добрим. Щоб наші діти виросли достойними людьми. Щоб ми жили так, щоб Руслан міг би нами пишатися. Щоб його жертва була недаремною. Щоб він, дивлячись згори, знав: ми живемо далі — гідно. І самі справляємося.

Ми дуже хотіли доробити ремонт у тій частині квартири, де ще залишалося незавершене. І ще мріяли придбати сімейну машину. Руслан дуже хотів джипа, щоб усі вміщалися, і діти, і речі. Для мене це теж було важливо.

Мріяли всі разом поїхати відпочити, саме вчотирьох. У нас так і було заплановано: спочатку завершити ремонт, купити машину, сісти в неї — і поїхати кудись разом.

Останнім часом, здається, він щось відчував. Намагався проводити якомога більше часу з нами, вчотирьох. Друзі — потім. Ми тільки почали жити — і все зникло в одну мить.

На фото: Люда і Руслан Бордюки Фото: надав Богдан Бордюк

Про улюблену "Ласточку" Руслана

Руслан дуже рано навчився їздити на автівці й ще з юності просив у батька придбати йому мотоцикл. Першою його машиною були батькові червоні "Жигулі шістка". Згодом він купив собі "дев’яносто дев’ятку", а коли почав працювати торговим представником — придбав червону "Нексію".

Багато хто знав Руслана саме завдяки його "ласточці". У цивільному житті вона не раз потрапляла в аварії, тож деякі деталі, зокрема капот, були замінені з інших машин. Саме сірий капот вирізняв її з-поміж інших. Ця машина пройшла з Русланом чимало — і поїхала разом із ним на фронт.

— І досі, коли десь бачу подібну "Нексію", серце стискається. Бо всі друзі й знайомі знали: це була його улюблена машина. Які б інші авто ми не мали — а було багато різних — ця залишалася для нього найріднішою. Вона з ним пережила і обстріли, і фронтові дороги, — розповідає дружина Люда.

— Зворушливо, що за місяць до загибелі Руслан її продав — збирався купити нову. Але навіть після продажу телефонував і казав: "Дивлюсь на неї, стоїть — і аж серце щемить".

Ми купили її ще років десять тому, разом у Києві. Вона возила нас скрізь: і по районах, і на море. На ній він їздив і в мирі, і на війні. Знаю, що вона й досі десь служить. Частина кузова була сірого кольору — через незначні аварії. Але Руслан завжди її лагодив, доводив до ладу. Вона його ніколи не підводила.

— Розбомбили машину, — повідомив тато Руслана — Євген Павлович . — Ще коли Руслан був живий, їх обстрілював танк — гілля падало на авто, трохи погнуло. Потім Руслан віддав її хлопцям із сусіднього батальйону. Вони хотіли її переоформити. Руслан передзвонив й сказав: "Папа, нема що переоформлять".

На фото: улюблена "Ласточка" Руслана Фото: надав Богдан Бордюк

Дружина Людмила про деталі загибелі свого Руслана дізналася вже пізніше, від побратимів.

— До останнього сподівалася, що його знайдуть живим… Зі слів хлопців, тоді було три прильоти КАБами. Перший — саме тоді, як Руслан вийшов покурити на подвір’я. Штаб знаходився у підвалі, він уже був переодягнений і в касці.

Коли був перший вибух, бачили, як він забігав у школу, але з правого боку з-під каски текла кров, було поранення в руку. Він загинув від уламкових поранень у висок і праве плече. Це сталося у п’ятницю, а знайшли його лише в неділю ввечері — на сходах при вході до підвалу. А я ще надіялася, бо казали, що там був дуже хороший, надійний підвал… Борю, що був із ним, знайшли вже пізніше.

Ми дізналися все від зятя — він служив у тій самій частині, але на той момент був на лікарняному після операції. Йому зателефонували хлопці, розповіли, і вже десь о шостій вечора Женя зі Сніжаною приїхали до мене. Я вже здогадувалась… Сиділа на дивані, бачу — машина під’їхала, Женя покликав Сніжану, а сам не заходить. Сніжана заходить — я питаю: "Що, знайшли?" — "Так, знайшли…"

Тоді ми всі разом — мама, Сніжана, Женя і я — сіли й поїхали до батьків Руслана. До останнього сподівалися його мама і тато. Вони дізналися про все від нас. Син Ярослав дізнався одразу — йому було дуже важко. А Поліна не одразу це сприйняла, тому на похорон ми її не брали.

Євген Соловко на відкритті меморіальної дошки Руслану Бордюку Автор: Валерія Бобровська

Руслан із побратимами

"Хотіла запам’ятати його таким, як під час останньої зустрічі"

— На опізнання ходила мама Руслана. Нам із батьком вона не дозволила — сказала, що ми цього не витримаємо.

І я теж хотіла запам’ятати його таким, яким бачила під час нашої останньої зустрічі… Я вже тоді казала: він явно не хоче їхати. Піднявся о 5:30 ранку — мав заїхати до батьків, вони йому передачку передавали. А тоді телефонує мені… Прощається: "Так не хочу їхати, так не хочу…" Але поїхав. А вже потім знову дзвонить: "Ти ще вдома? Відкрий, я їду додому…"

Кажу йому: "Так чого ж вертаєшся?" А він: "Та ну, мала встане, а молока вдома немає”. А вона ж у нас завжди вранці молоко п’є. І він повернувся, ще завіз мені те молоко, обійняв так міцно й каже: "Аби ти знала, як я не хочу їхати…" Це було, мабуть, його прощання. Можливо, відчував, що не повернеться…

Під час останнього прощання він посміхався, але було видно — переживав. Навіть обіймав не так, як завжди. Очі були повні сліз. Він не хотів їхати… Видно було, що і морально, і фізично вже був дуже втомлений.

"Для своїх дітей він завжди буде Героєм"

— Казав, що на бойових позиціях — жодної підтримки від влади. Ніхто навіть не думав про цих хлопців. Це боляче усвідомлювати. Попри все, його смерть не була даремною. Для своїх дітей він завжди буде Героєм.

Бо зараз, у такий час, не кожен піде на війну — навіть розуміючи, куди йде. А він пішов, нічого не знаючи: ні ким буде, ні куди потрапить, ні коли повернеться. Але все одно пішов. Для мене він — Герой. І для наших дітей він таким залишиться назавжди. Він у нас був дуже сміливий. Терпів біль, ніколи не скаржився, не казав, що йому щось болить. Терпів — до останнього.

Його смерть — це ніби частину мого серця вирвали. І з цим болем доводиться жити. Але я тримаюся. Бо маю підтримку. Маю сина, дочку — вони мене підтримують. Є батьки, є сестра, зять, друзі… Я не сама. І це допомагає жити далі. З моменту його загибелі я не залишилася на самоті. Ніхто не відвернувся, ніхто не покинув.

Опорою для дітей тепер став молодший брат Руслана — 21-річний Богдан . Колись він сам мав підтримку і захист від старшого брата, який завжди був поруч, готовий допомогти. Тепер же Богдан гідно несе цю відповідальність.

— Богдан, слава Богу, дуже старається, допомагає мені в усьому, наскільки може. Він став справжньою опорою — і для мене, і для дітей. Робить усе, щоб їм не бракувало уваги. Десь погуляти, десь підтримати словом чи дією — він старається замінити Руслана в усьому, наскільки це можливо. Діти до нього дуже прив’язані.

Руслан з братом Богданом Фото: надав Богдан Бордюк

— Дуже важко було й побачити його труну. Я ще потім два місяці ходила, як у тумані. Постійно думала: "А раптом це не він?" Було таке відчуття, ніби він ще десь там, десь є… А зараз — уже дев’ять місяців пройшло. І, знаєте, чим далі — тим важче. Бо раніше жила з надією, чекала. А тепер уже точно знаю — він не зайде, нічого не скаже.

Жити без нього важко. Не те що фізично — я за три роки звикла чекати. Але чекати — це одне. А усвідомити, що він уже ніколи не повернеться — зовсім інше. І з цією думкою дуже складно змиритися. Зараз усім важко. Але, як би там не було, я відчуваю: чим далі — тим болючіше.

Просто з часом приходить усвідомлення, що мого чоловіка вже ніколи не буде… Так само, як і батька для дітей. Ми тримаємося, стараємося при дітях не плакати. Хоча скажу чесно: нас усіх тримає мама Руслана, Лариса Василівна. Вона в нас — найсильніша. Не уявляю, як вона буває сама вдома. Але поки ми поряд — тримаємося. Ми намагаємося прожити це горе разом. Якщо виникають якісь питання — завжди радимося одне з одним. Навіть наші стосунки стали міцнішими. Бо горе в нас одне — спільне для всіх.

"Дрон так і не купили…"

— Ми навіть самі збирали йому гроші на дрон. Він тоді прийшов із позиції й сказав: "Без дрона — дуже важко". Я відкрила збір, але повну суму зібрати не встигли. Дрон так і не купили… Коли стало трохи легше після похорону, я поділила зібрані гроші на три рівні частини й передала перевіреним людям.

Одну частину — нашому куму, який зник безвісти. Вони тоді збирали на військову машину — я допомогла. Другу частину — теж на авто для військових. А третю — знайомій мами з роботи, у якої син на фронті. Всі кошти віддала в пам’ять про Руслана. Тим, хто теж потребував допомоги. Тепер я добре знаю, як це — просити зібрати кошти і не встигнути…

На фото: Руслан Бордюк з побратимом Фото: надала Людмила Бордюк

20 вересня 2024 року Герой Руслан Бордюк був посмертно удостоєний звання “Почесний житель Переяславської громади”. А 8 травня на фасаді його рідної школи відкрили пам’ятну дошку. Пам’ять про захисника України увіковічнена також на Алеї Героїв, поруч із портретом його побратима, воїна Бориса Дудки.

На останньому фото Руслан усміхається. Його обличчя випромінює світло, силу, гідність. Він живе у цій світлій усмішці, у пам’яті тих, хто знав, любив і поважав його. Він був не просто військовим — був найкращим батьком, сином, чоловіком, братом, побратимом і справжнім Захисником своєї держави.

Бракує слів, аби описати ту ненависть і біль, яку завдає ворог — держава-терорист — росія, що щодня приносить смерть. Помстимося — безжально, рішуче, до останнього.

Ти захистив нас, Руслане. А ми зробимо все, щоб твоя загибель не була марною. Щоб пам’ять про тебе жила вічно. Твоє ім’я передаватиметься з покоління в покоління — як символ мужності, сили й незламності.

Вічна і світла пам’ять Тобі, Герою.

Автор: Валерія Бобровська

Київські