Герой Ігор Мар'яш умів турбуватися про тих, кого любить, і пишався своїм маруновим беретом

09 червня 2025 р. 20:49

09 червня 2025 р. 20:49

«Мій синьоокий Ангел!». «Загинув мій синочок, з ним загинуло і моє життя…» Переяславка Ірина Мар'яш ледве не щодня викладає у фейсбуці тужливі пости. Її материнська любов і довічне горе після втрати – як два океани, які поглинають життя до і після…

Минуло п'ять місяців, як її син загинув на війні, захищаючи Україну від російського агресора. І мати зібралася з силами, щоб про це розповісти Переяслав .City.

«Як же мені не вистачає його синіх очей…»

Ігор Олександрович Мар'яш служив оператором відділення управління командира батареї артилерійської батареї аеромобільного батальйону 95 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Під час виконання бойового завдання поблизу села Погребки біля Суджі на Курщині позиції українських військовиків ворог накрив артилерійським вогнем. Це сталося 8 січня 2025 року. Відтоді Ігор навіки залишився 37-річним.

Після загибелі сина пані Ірина дізналася про нього те, чого не знала за життя. Про його симпатії, допомогу іншим, мрії і бажання. Її монолог – це розповідь про любов, біль, передчуття і особливий материнський зв'язок, який досі не розірвала навіть смерть.

"Як же мені не вистачає його синіх очей..." Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

– Це все болить і ніколи не перестане, бо він – моя дитина, і для мене він найкращий, найдорожчий. Як же мені не вистачає його синіх очей.. , – плаче літня жінка. Маленька, худенька, згорьована непоправною втратою.

Мама Героя Ірина Володимирівна згодилася на розмову після одного інциденту, який її ранив до глибини:

– Зустріла знайому, яка спочатку поспівчувала, а потім переповідає чутки, нібито мого сина «спіймали на вокзалі, коли він із собаками гуляв, і забрали на фронт». І це така болюча неправда…

Ігор Мар'яш народився у Переяславі, навчався в сьомій школі, потім – у переяславському професійно-технічному училищі. Працював на місцевому підприємстві «Молпродукт».

Ігор Мар'яш у Переяславі. 2019 рік. Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

«Син пишався своїм маруновим беретом»

– Мій син був патріотом, – ствердно каже мама. – У нього в кімнаті карта України висіла, жовто-синій прапорець. Він дуже любив наше місто, його історію. З гордістю носив вишиванку. Із 2014 року допомагав нашим волонтерам. А мені весь час казав, що коли прийде йому повістка, піде нас захищати.

Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

Да, йому було важко, складно, бо він абсолютно цивільна людина. Він ніколи не стріляв і дуже переживав, що доведеться. Але пройшов навчання і все прийняв із честю.

Коли вони були вже на Курщині, ми дивилися всі новини звідти. Якось три дні поспіль показували, як наші розбивали руські колони. І потім дзвонить син, вони повернулися з позиції, каже: «Мамо, так то ж ми їх..!». Я така горда була, що він не просто був на фронті, а доклався до того, щоб нищити ворога.

Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

Маруновий берет, прапор з домовини, улюблені речі Ігоря Мар'яша в куточку пам'яті у батьківському домі в Переяславі. Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

Ігоря перевели у 95 бригаду, і він так пишався своїм маруновим беретом! (Його мають право носити лише ті воїни, які отримали відповідну кваліфікацію та пройшли суворі випробування. Маруновий берет є символом честі та мужності українських десантників – авт. ). Я його не поклала в труну – зберегла для нас. У синовому куточку пам’яті лежить, біля прапора, яким була укрита домовина…

Пані Ірина згадує, що незадовго перед загибеллю Ігор попросив замовити іменний прапор бригади, подарував його волонтерці Інні Марченко. А потім ще одного – для племінників, він дуже любив дітей. Замовив мамі і третього, вже для себе, щоб хлопці його розписалися, і він з ним приїде додому. Не встигли…

Праворуч волонтерка Інна Марченко, Ігор Мар'яш та побратим. Остання зустріч у грудні 2024 року. Автор: З сімейного архіву Ірини Мар'яш

«Я не буду ховатися, прийшов мій час»

Першу повістку Ігорю Мар’яшу вручили прямо на роботі, в лютому 2024. Йому і його товаришу по роботі – Артуру Сивашу. Вони пішли на медкомісію: Ігоря тоді відправили назад, бо в нього є вада – коли нервує, то починається тремор рук. А Артура призвали. Він загинув через три місяці. Пані Ірина сину не писала про це, він уже був тоді на службі.

– Потім принесли другу повістку. Я ще просила сина: може, не йди? – щиро зізнається мати. – А він відповів: «Я не буду ховатися, прийшов мій час». Знову пішов на ВЛК, але тоді вже ніхто не дивився на його проблему.

Це було 9 травня, він пішов у ТЦК, дзвонить мені: "Мама, сказали так: або сьогодні йдеш і будеш вчитися на оператора БПЛА, або ти їдеш 11-го і тоді в піхоту. Я вибрав БПЛА». Ми бігом збирати речі, син обдзвонив товаришів. Але проводжати його до ТЦК прийшов тільки один друг Серьожа. Інші побоялися.

Ігорьок в армії не служив, то його спочатку в учебку відправили, а потім у частину на фронт. Ні про які дрони ніхто там, звісно, уже і не згадував…

Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

Вислав сестрі гроші, щоб повезла маму у Львів

Мама згадує, як Ігор у юності захоплювався тенісом, як обіймав собак, як біг допомагати друзям, як дарував дрібнички – і все з любов’ю.

– Я досі не можу перебрати його речі. Навіть зламане не можу викинути. Все бережу. Особливо те, що син купив. Він був такий турботливий…

Коли Ігорьок уже був на фронті, часто казав: «Мамо, ти купи собі все, що хочеш, все-все». І сам часто робив подарунки. Восени замовив був гойдалку в Епіцентрі, сказав: «Буде про мене пам'ять…». А тоді кавомашину купив – мені і сестрі Яні. Вони з ним погодки, все дитинство разом, у школу в один клас пішли. Дуже близькі були.

Мені дочка каже: «Мамо, Ігор завжди хотів, щоб ти була щаслива, щоб ти радувалася». Я тепер щоранку варю каву і згадую сина…

Майже перед загибеллю він Яні вислав гроші: «Повези маму у Львів. Вона так хотіла...».

Ірина Мар'яш із донькою Яною та синовим шарпеєм Умкою Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

«Наскільки я не знала сина...»

– Він усім хотів зробити щось добре. Я стільки про сина дізналася тільки тоді, коли він загинув... Він такий у мене – і щирий, і трохи скритний водночас. Переживав все в собі – батькова натура. Він і схожий на нього, і очі сині – його…

Чоловік дуже змінився після загибелі Ігоря. Він переживає це по-своєму, тримає в собі цей біль. Подовгу сидить в кімнаті навпроти синових портретів, очі повні сліз.... Мене підтримує, а буває, свариться, щоб я довго не гортала синові фотографії, не писала так багато у фейсбук. А мені це як розмова з ним. Як щоденник пам’яті. Трохи розраджує, і мені легше…

Коли Ігорьок загинув, стільки людей почало писати, що він їм допомагав. Я була вражена: і наскільки добрим та щедрим був мій син, і наскільки я його не знала…

Куточок сина в будинку Мар'яшів: Ігореві портрети, ікони, улюблена кавова чашка з туркою і статуетка собачки. На тумбочці: прапор і маруновий берет Воїна Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

«Син дуже любив собак, будував дачу, планував своє майбутнє»

– 28 грудня волонтерка Інна Марченко їхала до наших хлопців. Я передала сину свої посилки, гостинці наготували й дівчата із сьомої школи, в якій Ігорьок вчився. Він потім телефонує, каже: «Мамо, ти не уявляєш, яке це свято було – з рідної школи смаколики до нас доїхали!». Інна тоді багато їм всього повезла, і навіть знайшла пральну машинку «Малютка», яку він просив.

Як повернулася, розповідала, що бачилася з ним і зробила, як я і просила: обняла і поцілувала, як сина. Я ж із ним вісім місяців не бачилася. Фотографію мені скинула з ним. А через тиждень син загинув…

Ігорьок мріяв і вірив, що ми переможемо, що він повернеться додому. У нього й краплі сумніву не було. Планував своє майбутнє життя. Його мрією було облаштування дачного будиночку, який він почав робити. І коли вже служив, замовив через інтернет фруктові дерева, різні саджанці дорогі, просив друга Серьожку, щоб той посадив.

Ігор Мар'яш дуже любив собак, шарпей Умка – його улюбленець. Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

Після загибелі сина дачею нікому опікуватися, бо на Козинці далеко їздити і в нас нічим. Довго зважувалися, це було рішення важке, болюче, але мусили продати. А ті дерева сказала Серьожі, щоб пересадив собі – на пам’ять. І собаку він забрав – сам попросив. Це лайка Сільва, яку Ігорьок взяв із притулку незадовго перед мобілізацією.

Син дуже любив собак. Як їхав на війну, прощався з ними, як із людьми, обцілував їх… У нас живе вже старий Арчі, йому 14 років. І його любимчик шарпей – Умка. Він з ним гуляв по місту, його багато хто впізнавав. Зараз, буває, питають: «Це вашого сина собака?».

Знаєте, я не раз бачила, як біля могили сина на кладовищі якісь собаки сиділи – не просто так, а у позі – дивилися на його хрест, ніби сумували…

Ігор Мар'яш незадовго до служби узяв із притулку лайку Сільву Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

«Я його побачила у бліндажі, як наяву, мабуть, тоді їх обстріляли...»

Пані Ірина в деталях пригадує ті дні, свої передчуття і той момент, як дізналася про загибель сина. У листопаді Ігор із Яною домовилися про збір коштів – триста тисяч, щоб купити їм РЕБи. Поки зібрали суму, потім чекали чергу на замовлення.

Весь цей час сестра періодично дзвонила їхньому командиру. У той четвер вона набрала, щоб уточнити адресу вже для відправки. У відповідь почула: «Я не знаю, як вам сказати. – Що сталося? – Вони пішли на позиції і з ними пропав зв'язок».

– Коли Яна мені подзвонила, я вже це передчувала. Материнське серце… Перед тим мене два дні так мучило, так боліло, я місця собі не знаходила. Нічого не помагало, я ночами майже не спала.

У середу ввечері лягла рано, було пів на дев'яту. Тільки закрила очі і побачила Ігоря – в повній амуніції, з автоматом, у бліндажі. Це не уява, не марення – таке видіння, як би то я прямо перед ним стояла, зблизька. Уже потім зрозуміла, що мабуть, саме в той момент їх обстріляли...

А на другий день дочка дзвонить. Заспокоює, може, ще обізвуться, може, у полоні. Але я вже знала. Я вже сама як мертва була. У п'ятницю зранку пішла у воєнкомат. Там сказали, що нічого не знають, немає офіційного підтвердження. Я дзвоню командиру, він трубку взяв, а потім скинув. І вже був недоступний.

Коли син ішов на позицію, прислав мені голосове. Між іншим просив зайве не дзвонити його командиру, бо в нього багато роботи. Ігорьок такий і дома був: нікого не хотів обтяжувати, краще сам поможе людині, але задля себе не звертався.

...Він був взагалі дуже домашній. Любив дачу, рибалку, гриби, собак. І сам усе організовував. Ніколи не казав: «Я зроблю». Просто робив...

У суботу-неділю – нічого не чути. У понеділок вирішила іти в ТЦК писати заяву на офіційний запит. З кабінету виходить Шаповал: «Прийшло офіційне, ваш син загинув…». Це був дуже великий удар. У мене з сином такий зв'язок сильний, що не передати… – Ірина Володимирівна вже не стримує сліз. Бере паузу…

Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

«Хотіла набутися з ним, поки був поряд»

Дякуючи Інні Марченко, яка знала командирів, Ігоря Мар’яша забрали з поля бою і привезли додому, щоб попрощатися і поховати. Бо не кожного звідти можуть забрати. Волонтерка потім зізналася матері, що все знала відразу, але не могла казати. Треба, щоб офіційне сповіщення було…

Пані Ірина каже, що Інна потім і в організації похорону допомагала. Маслозавод оплатив поминальний обід, часом пайки дають, не забувають. Взагалі вдячна багатьом людям, які підтримали її тоді і зараз.

– Ігорька хоронили якраз на дев'ятий день після смерті. А як було сорок день, мені знову було видіння. Увечері лягла і тільки очі прикрила, як відчула легкий дотик до плеча. Я аж скрикнула: "Ігорьок!". Вірю, що то його душа прилітала. Вона жива. З небес дивиться за нами…

Я так за ним скучаю. Кожну секундочку про нього думаю… Ми наскільки з ним були близькі. Я однаково сильно люблю і донечку, але з Ігорем особливий зв'язок. Можливо, то було як передчуття, і я хотіла набутися з ним, поки він був поряд…

Прощання з Воїном Ігорем Мар'яшем. Його похоронили на Заальтицькому кладовищі в Переяславі 17 січня 2025 року. Автор: Переяслав. City

Ім’я Ігор означає «захисник»

– Коли він народився, я була неймовірно щасливою, Він такий манюсінький був – 2,550 кг важив. Але це таке велике, безмежне щастя було! Перша дитина в родині — його всі носили на руках, любимчик був. Він якось сказав дідусеві: “Дідусь, еге ж, важка робота?” – ну такий був дорослий у свої чотири роки, – мама усміхається світлим спогадам крізь сльози.

– Тоді ще не було УЗД, але я знала, що буде синочок Ігорьок. Мені це ім’я найкраще у світі. Я і брата свого молодшого так назвала, а потім і сина. Мабуть, запрограмувала йому долю – його ім’я означає – «Захисник».

Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

Перед тим, як прийшло це сповіщення, мені написала одна жінка, сказала, що добре знала Ігорька. Що він її підтримував, особливо, коли вона ще на початку великої війни жила в окупації під Києвом.

Її звати Аліна Ільницька , вона пише вірші. Хотіла видати дитячу книжечку – «Абетку», але не вистачало коштів. Ігор уже був на фронті, і став її спонсором – фінансово допоміг на видавництво. Коли вона дізналася про його загибель, присвятила йому кілька віршів. Один з них з її дозволу викарбували на пам’ятнику як епітафію: «А може, він повернеться колись на рідну землю, ангелом стокрилим…»

«Він умів піклуватися про тих, кого любив…»

Ігор загинув, так і не встигнувши створити сім’ю, навіть познайомити батьків із жінкою, яка чекала на нього. Тільки тоді мама дізналася, що син був у стосунках.

– Знаєте, на жаль, ми про своїх дорослих дітей багато чого не знаємо, а дізнаємося вже потім. Коли вже й не спитаєш. У нього, як виявилося, було багато симпатій.

Свого часу він зустрічався з дівчиною, вона і в гості приходила. Син так піклувався, каву варив, пригощав – він умів і любив готувати. Але потім у них щось не склалося. Після загибелі Ігорька мені ще одна дівчина написала: «Я ж його так сильно кохала, аби ви тільки знали».

Мама згадує, як Ігор, уже на службі, просив передати гроші «на картку», або набирав з проханням «відміряти трохи цукру» – тоді вона думала, що то для його товариша. Лише згодом дізналася: це був гостинець для тієї самої жінки.

– Я завжди казала сину: "Ігорьок, яка би в тебе жінка не була, ти одружишся, я ніколи не скажу нічого проти неї. Якщо ти її обрав, значить, вона тобі найкраща". Він знав, що я прийму його вибір. Але він був такий трохи скритний, не хотів завчасно казати щось, часто робив це сюрпризом.

А якось на могилі мама побачила намальований портрет сина. Зі зворотного боку був підпис авторки.

– Я зрозуміла, що Ігорька з фотографії змалювала, дуже талановито, донька тієї самої жінки. Я її не знаю, вона сама попросилася до мене в друзі у фейсбуці. Пише іноді, що була на кладовищі: я бачу, що хтось іще часто квіти приносить. Ми обмінюємося повідомленнями, але особисто поки не зустрілися. Я вагаюся, щоб ніяких зобов'язань вона не відчувала. Вона молода, ще собі життя влаштує…

Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

«Коли бачу військових, хочеться кожного обійняти»

Ірина Володимирівна каже, що вона тримається і завдяки своїй доньці, яка всіляко турбується, відволікає від сумних думок, чоловік поряд, має багато знайомих, подруги запрошують іноді в кафе, десь на прогулянку. Мовляв, самій було б тяжко, а так завдяки своїй комунікабельності намагається шукати собі заняття. Спробувала долучитися до акції дружин і матерів наших Героїв – вишивати «Рушник Зцілення» , але, на жаль, зір після стресу зовсім погіршав.

– Зараз як іду по місту і бачу чоловіків у військовій формі, то мені так хочеться підійти до кожного і обійняти, як сина! Я знаю, що мого сина не повернути. Але кожному з них я бажаю тільки одного – повернутися додому. До мами…

У мене немає негативних емоцій, коли бачу молодих людей, віку мого сина, які сидять десь у кафе чи їздять на машинах. Хто зна, яка в них ситуація. Може, вони допомагають армії інакше. Але мені дуже хочеться, щоб пам’ятали тих, хто загинув за Україну. І мого Ігорька, і кожного, кожного...

Ірина Мар'яш: "Я не фотографувалася з того часу, як Ігорьок пішов на захист України..." Автор: Сімейний архів Ірини Мар'яш

Київські