Дмитро Кузьменко в 19 років пішов захищати Україну, загинув за два дні до свого одруження

05 липня 2025 р. 20:18

05 липня 2025 р. 20:18

Дмитро Сергійович КУЗЬМЕНКО (02.03.2004 – 26.08.2024).

Служив у лавах Національній поліції України у бригаді «Лють». Загинув біля села Мемрик Покровського району на Донеччині.

Похований 29 серпня 2024 р. у рідному селі Хоцьки Циблівської громади на Переяславщині.

У Дмитра залишилися мама, сестра, братик, бабуся, наречена.

Історію короткого, але яскравого і самовідданого життя 20-річного Захисника Дмитра Кузьменка Переяслав .City розповів його двоюрідний брат, чинний військовослужбовець Дмитро.

Продовжив батькову справу служби в поліції

– Діма хотів бути схожим на свого батька, який працював у поліції в Переяславі. Загинув за нещасних обставин. Дімі було років шістнадцять, і він це дуже важко пережив – був надто близьким із батьком. Після його смерті минуло близько пів року, у розмові зі мною він сказав, що хоче стати теж поліцейським. Це був його свідомий вибір.

Після школи ми з ним подали документи до Національної академії внутрішніх справ. Бабуся Діми дуже опікувалася ним все життя: коли він навчався, то підтримувала і допомагала йому, гостинці готувала, взагалі дуже любила його. І зараз вона так плаче за ним…

Брат вчився дуже старанно, іноді відмовлявся навіть побігати у футбол, хоча сильно це любив, чи погуляти з друзями, бо треба було вчити якийсь параграф. Юриспруденцію, закони він знав бездоганно: я в інтернеті відкривав підручник і навмання вводив якесь запитання – Діма без проблем на нього відповідав, цитував параграфами. Водночас він прагнув бути самостійним, тому, ще навчаючись, пішов уже працювати в поліцію.

Є люди, які йдуть туди заради кар’єри, якоїсь вигоди. У Діми було не так – він ішов, щоб справді захищати громадян по совісті. Таких людей реально мало. Діма був одним із них – найкращим.

Діма перший підняв руку записатися в «Лють»

– Діма ще не закінчив навчання, як почалася повномасштабна війна. У 2023-му році брат пішов спочатку працювати в полк особливого призначення. Потім у них оголосили збір: вишикували і запропонували охочим перейти служити в батальйон «Лють». Діма казав, що йому дещо соромно було, коли старші чоловіки почали віднікуватися, мовляв, дружина, сім’я, діти. Брат першим підняв руку. Йому тоді було всього 20 років.

Дімка не боявся ніколи й нічого. Не те, що в нього не було природнього страху, він є у кожної людини. Але свідомо він умів з цим справлятися. Таких людей реально мало. Коли стоїш перед вибором: ти захистиш краще себе, чи своїх побратимів, свою сім'ю? То він обирає завжди побратимів і сім'ю.

Брат був із тих людей, які готові справді життям ризикувати, щоб врятувати інших. У цьому в принципі і полягає завдання військового: пожертвувати навіть своїм життям, щоб інші могли жити в спокої і мирі. І Діма, коли записувався в «Лють», це чітко усвідомлював. Він уже був не по роках дорослим, усе розумів. Але водночас був особливим, ніби не з нашої реальності: занадто добрим і справедливим. А ще відповідальним.

Інстинкт самозбереження є у кожного, але все залежить від того, як ти реагуєш на ситуацію: панікуєш чи здатен зібратися. Я телефоную Дімі, він якраз у підвалі сидить, по їхніх позиціях гатять міномети: "Да, мені страшно, але треба робити роботу, бо там наші пацани».

Армія – це таке велике спільнота, але водночас дуже тісна. Там швидко проявляється: хто ти є насправді, і чого ти вартий. Я про Діму так розповідаю не тому, що він мій брат, а він таким був.

Діма умів мотивувати пацанів

– Так сталося, що з Дімою в одному місці служив знайомий хлопчина, з яким ми разом проходили вишкіл ще пацанами в Національному корпусі. Він, до речі, на початку повномасштабної війни міг залишитися в Польщі, де в нього всі рідні і мав польське громадянство. Але повернувся захищати Україну, служив військовим медиком поряд із братом. То він казав, що Діма був – огонь.

Ми зідзвонювалися з ним, коли у нього був перший вихід на позицію. Він був дронщиком, на «мавіках» літав. Казав: «Якщо я не дам пацанам картинку, то з ними може щось статися, бо вони «сліпі». І так завжди: треба, треба, треба…

У ситуаціях, коли хлопці реально боялися, не хотіли іти на якусь позицію, Діма міг просто і переконливо сказати: «Ми не можем отказаться, там же пацани. Якщо ми не підемо, то вони загинуть. Серьога на штурм іде, а в нього ж дитина, як ми їх оставимо?!».

Війна дуже добре проявила суть кожної людини: ким вона є і чого варта насправді.

Діма умів знайти потрібні слова, підхід, мотивувати пацанів і вмів сам зібратися. Зазвичай веселий добряк, який у критичний момент ставав лідером. Він був дуже перспективним…

«Перед виходом зняв свою фартову броню…»

– Брат загинув під час евакуації з позиції. За ними під'їхала бронемашина, і саме туди якраз прилетів артилерійський снаряд великого калібру. Пряме попадання. Так, вони були в зоні досяжності – це до 40 кілометрів. Хоча дронщики працюють загалом на хорошій відтяжці. Але там ти ніколи цього не вгадаєш.

Що таке «нуль»? Насправді дуже гнучкий термін. Є точки чи лінії прямого зіткнення, є «сіряк», де ймовірного може бути противник. І це теж фактично «нуль».

Я кажу: війна – це рандом. Є такі, хто пройшов і два кампанії Бахмута, Вовчанськ, Харків, Лисичанськ, Соледар – і жодного поранення, не рахуючи контузій. А є так, що навіть свій перший вистріл не встиг зробити і підірвався на розтяжці. Це так і є: в кожного своя доля і свій час. І ти не втечеш від того, що призначено…

Я на війні з 2023 року – підписав контракт. До цього підготувався: сам закупив собі якісне екіпірування. І брату багато радив саме на цю тему – на війні це йому реально сильно допомагало. Ще коли він вирішив піти в «Лють», я йому відразу віддав свою броню. Вона в мене фартова була.

Каска – дуже дорога. Її мені ще в 2022 році подарував один льотчик. Вірогідно, що він був одним із тієї команди пілотів, кого потім називатимуть «Привидом Києва». Бронежилет я сам купував, був із надійними, але легшими плитами. Інакше спина вмирає за півроку. І той бронік у мене був фартовим. Я спочатку був штурмовиком, і справді, в різних ситуаціях відчував, ніби під особливим захистом був.

Може, хтось каже, що це випадковість, але насправді на війні ти по любому повіриш у Бога, або в якісь інші вищі сили. Бо багато таких ситуацій бувало, що нічим іншим ти не можеш пояснити. Один час у мене був навіть нервовий зрив. Коли пацани довкола гинуть, а ти живий… Це психологічно дуже важко вивезти…

Я в «штурмах» ще ходив і ми якось зимою виходили з-під обстрілів: смертоносні осколки над головою летять, вся броня, на спині рюкзак – все зрешечене. Там вода була і вона витекла й сосульками позамерзала. А я вижив.

І ось коли Діма пішов на бойові, я все це йому віддав. І скрізь, де він бував у гарячих точках у цій броні, з ним все було добре.

А на останній вихід він її зняв. Якийсь йолоп йому наговорив, що у своїй, нештатній броні, на позиції іти не варто, бо в разі чого – не буде виплати. І я взагалі не розумію, не знаю, чому Діма на це повівся, бо такого правила немає…

Я досі намагаюся це з’ясувати. Але молодша сестра Дімина – Юля, вона дуже важко переживає цю втрату, досі не може відійти, то вона сказала, що спілкувалася вже з його пацанами, і нібито це правда. Брат все таки зняв цю особисту броню.

Загинув за два дні до одруження

– У Діми була дівчина Оксана, їй 19 років. Познайомився з нею в Одесі, коли там був на навчанні, дуже хороший вишкіл проходив.

Він і під час війни планував своє майбутнє: хотів створити сім’ю, дуже хотів дитину. Він мислив і діяв по-дорослому. Дбав більше не про себе, а про близьких. Із своєї зарплати гроші переказував бабусі, мамі – вона в другому шлюбі народила синочка, то він піклувався і про них, сестру підтримував. Він був дуже таким… справжнім.

Діма мав би приїхати у відпустку, познайомити нас із Оксаною як із своєю майбутньою дружиною. Всі заяви, документи були готові. А за два дні до призначеної дати одруження Діма загинув...

Київські