"Рушник надії": у Переяславі родини полонених і зниклих безвісти долучилися до всеукраїнської акції

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

"Рушник надії": у Переяславі родини полонених і зниклих безвісти долучилися до всеукраїнської акції

17 липня 2025 р. 20:12

17 липня 2025 р. 20:12

Всеукраїнську акцію "Рушник надії" 16 липня підхопило об’єднання родин зниклих безвісти і полонених Переяславщини. Про це розповідає Переяслав .City.

"За саму маленьку ниточку чіпляєшся і сподіваєшся"

Розпочали вишивання символічного рушника 10 жінок військових в одній з кав'ярень Переяслава. Першою взяла голку до рук Валентина Давидюк — мама зниклого безвісти воїна. Її син пішов на війну у 2022 році, а з 1 грудня 2024-го вважається зниклим безвісти.

— Із вересня 2022 року син вже служив на Донбасі. У серпні цього року йому має виповнитися 26 років. Про нього абсолютно нічого не відомо. Побратими кажуть, що загинув, але я надіюся, що, можливо, він десь у полоні. Бо був поранений, а на відео, яке нам передали, видно автомобіль, яким його мали забрати, — по ньому був удар із дрона. У машині велика діра згори, але всередині — нікого. Ні медиків, ні тіл… узагалі нічого. Я дуже молюся і сподіваюся, що він живий. І за всіх хлопців молюся, щоб усі повернулися, — розповідає мама зниклого воїна.

Уже сьомий місяць пані Валентина живе в невідомості. Каже, що тримається завдяки підтримці чоловіка, родини та інших жінок з об'єднання.

— За саму маленьку ниточку чіпляєшся і сподіваєшся: а раптом саме оце, що я зроблю — допоможе, і він повернеться. Дуже важко, але ми чекаємо. Єдине, що рятує, — це, мабуть, надія і молитва. Це те, що мене ще тримає тут. Казала чоловікові: "Знаєш, я, мабуть, піду сама в армію. Я не можу просто так сидіти. Розумію, що там не вистачає медиків, я можу навчитися і допомагати. Якщо треба буде — піду".

У них із чоловіком це єдина дитина. Син вивчав кібербезпеку, тільки закінчив університет, як почалася повномасштабна війна. Військкомат викликав — спочатку просто з’явитися для звірки даних, а згодом – з речами.

— Я просила: "Синочку, може, ще ні? Тобі ж тільки 22…" А він відповів: "Якщо я чимось там зможу допомогти — я буду тільки радий". І пішов.

Ця невідомість убиває. Щодня в голові тільки одне: де ти, що з тобою, чим тобі допомогти, де тебе шукати…

Пані Валентина родом із Чернігівщини. Каже, що вишивати вміють там усі, ще з дитинства.

— Я добре вмію вишивати, але не можу довго сидіти — не вистачає усидчивості. Буду приходити, коли дівчата збираються, допомагати. Увесь рушник не осилю, але чимось допоможу.

Фото: Валерія Бобровська "Рушник надії": у Переяславі родини полонених і зниклих безвісти долучилися до всеукраїнської акції

"Суть цієї акції — показати світові, що нам не байдуже"

Зрештою виявилося, що пані Валентина вишиває чи не найкраще з усіх присутніх на першому зібранні. Її руки й досвід надихнули інших. Під її керівництвом уже освоїли перші стібки і прошили свої рядочки Роза Павлютєнкова та Оксана Крицька .

— До акції долучилося дуже багато міст по всій Україні , — розповідає Юлія Мурзаєва , фахівчиня із супроводу ветеранів, голова ГО "Емоційний інтелект". — Суть цієї акції — показати світові, що українських родин полонених і зниклих безвісти захисників – ще дуже багато! Ми нагадуємо таким чином учергове світовій спільноті – наші сини, чоловіки, рідні люди не мають бути забутими. Ми їх чекаємо!

Зі слів Юлії Мурзаєвої, орнамент обрали традиційний для Переяславщини.

— Ми вибрали узор з ружами – він притаманний і Переяславщині. У центрі рушника плануємо вишити герб нашого об’єднання родин зниклих безвісти і полонених.

У вишивці використовуватимуть кольори прапора об’єднання: чорний, синій і блакитний.

Розмір переяславського рушника, як і у всіх містах, де проводиться акція, – 2,5 метри завдовжки та 40 сантиметрів завширшки. За умовами проєкту, вишивають його вручну нитками муліне –хрестиком і гладдю. Матеріал основи — рушникове полотно. Орнамент і кольорова гама – на розсуд майстринь, однак рекомендовано використовувати традиційні для регіону символи: обереги, знаки свободи й повернення, а також шеврони чи імена військових. Переяславський рушник матиме ще й декоративні торочки.

"Іноді хочеться просто вийти в поле й закричати"

На перше зібрання вишивальниць підтримати жінок прийшла і 64-річна Катерина Виноградова — мама військовополоненого. Її син пішов служити у серпні минулого року. Востаннє він зателефонував їй 21 січня.

— Сказав тоді: "Мамо, я йду на позицію. Все буде добре" , — пригадує пані Катерина, — Під час останнього виходу на позиції був поранений. Чотири дні — з 21 по 25 січня — сидів сам у окопі. Без їжі, на морозі. Він був бойовим медиком. Після того — тиша. Більше жодних звісток. Надіємося, молимо Бога, щоб повернувся живим. Щоб це все якнайшвидше закінчилося.

Саме відтоді, з 21 січня, він офіційно вважається зниклим безвісти. Але вже за кілька днів, 25–26 січня, в мережі з’явилося відео, на якому росіяни допитують українського військового. У ньому пані Катерина впізнала свого сина. Попри це, досі немає жодного підтвердження, що він дійсно перебуває в полоні.

Її син закінчив 9 класів у третій гімназії Переяслава, потім працював на фермі з кіньми в Дем’янцях. До повномасштабної війни мав кілька підробітків: працював на металобазі, на хлібзаводі, де був різноробочим. Любив риболовлю, часто ходив у ліс по гриби. Чоловікові — 44 роки. На нього чекають не тільки мама, а й дружина, троє дітей, брат, три сестри.

— Дуже важко. Ми не знаємо, де саме він. Якби лише знати, куди йти, в кого просити допомоги, — каже пані Катерина. Її підтримують діти й онуки, жінка зізнається, що тримається заради них.

— Іноді хочеться просто вийти в поле й закричати. Викричатися, щоб хоч трохи полегшало, — зізнається пані Валентина.

Про проєкт

Акцію "Рушник надії", яка розпочалася 16 липня у Переяславі, проводять у межах всеукраїнського проєкту "Рушник додому". Його мета — об’єднати українців із різних регіонів у символі пам’яті, любові й віри. Це не просто рушник, а колективне творення, в якому кожен стібок пронизаний молитвою, очікуванням і надією на повернення тих, кого чекають.

Проєкт стартував 15 липня по всій Україні. Завершити вишивку планують до 15 вересня — щоб встигнути підготувати рушник до великої презентації, яка відбудеться 1 жовтня в Києві до Дня захисників і захисниць України. Цей день стане подією підтримки для родин зниклих безвісти та військовополонених. Саме тоді "Рушник додому" представлять як символ національного єднання.

Цей рушник — не просто виріб. Це вишита історія десятків тисяч українських родин. У кожній нитці — молитва, у кожному візерунку — код рідного краю. У кожній ділянці полотна — шлях додому: для тих, хто ще в полоні, і для тих, хто вже ніколи не повернеться, але живе в наших думках і серцях.

У майбутньому рушник стане експонатом національної пам’яті. Його покажуть на виставках в Україні та за кордоном, а згодом передадуть до музею — як свідчення сили українських родин, що не здаються.

Ініціаторами акції стали громадські організації "Народжені вільними 2024" та "Жінки роду".