Розпис на тубусах як мистецтво сучасної війни: у Переяславі діє виставка робіт Оксани Кириченко

26 липня 2025 р. 20:13

26 липня 2025 р. 20:13

«Малюю квіти тобі, Україно. Життя і смерть в одному дні» – так називається виставка мистецьких робіт Оксани Кириченко, яка триває в Музеї українського рушника на території Музею просто неба з 16 липня. Про свою творчість, переосмислення життя під час війни мисткиня розповіла Переяслав .City.

На виставці експонується близько 30 робіт – це малюнки та розписані художницею гільзи й каски. Привертають увагу заквітчані портрети полеглих захисників, які до війни були музикантами. У їхніх руках замість музичних інструментів – зброя. У центрі – бойова каска з назвою «Українська П`єта». На ній зображена жінка, яка схилилася над загиблим воїном, – авторське переосмислення біблійного сюжету.

Як каже мисткиня, ця експозиція – своєрідний художній щоденник, в якому роботи символізують сторінки життя України у війні.

– Я народилася у місті Звягель (колишній Новоград-Волинський) на Житомирщині, тобто я – землячка Валерія Залужного, – посміхається пані Оксана. – Особисто з ним не знайома, але якось дуже його відчувала, намалювала багато його портретів. І в перший рік війни, коли мені виповнилося 50 років, саме на мій день народження він влаштував мені прекрасний подарунок – затоплення крейсера «Москва». Це було настільки символічно! Кращого подарунку для мене не можна було й придумати!

У дитинстві я багато співала і малювала, але все ж обрала музичну стезю. Коли навчалася в музичному училищі, а потім в інституті, то довго не малювала. Я опанувала гру на скрипці та симфонічне диригування, яке потім знадобилося в регентстві.

У 1999 році після народження доньки почала ходити до Володимирського собору. Там була старенька регентка пані Надія, вона мене, так би мовити, прихистила, навчила уставу, церковному співу. Я до того не займалася ні академічним вокалом, ні тим більше церковним співом, тому мені було дуже цікаво.

Два роки я пробула в соборі на кліросі, а тоді мене направили регентувати в церкву Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощу на Подолі. Там сформувався чудовий молодіжний хор, ми навіть брали участь у різних конкурсах і фестивалях. Майже двадцять років я там була регенткою, а потім пішла. Керувати церковним хором – справа непроста. Треба не просто проводити служби, а й комунікувати зі священством, регентувати не тільки у вихідні, а й у будні – це велике навантаження. Тому я вирішила, що мені вже треба більше спокою.

Почала працювати нянею, спілкування з дітками для мене – це завжди радість. І я малювала для малечі – згадала захоплення свого дитинства, яке була закинула. Коли почалася повномасштабна війна, то неочікувано потрапила до художньої школи. Я привела туди дитину, але запитала, чи беруть вони й дорослих. У них на тоді багато дітей виїхало, були вільні місця і мені дали добро.

Коли директорка школи дізналася про мене, то хотіла відмовити. Але на той час я заплатила за три місяці наперед за навчання і тому все ж ходила. А потім волонтери привезли нам тубуси. Художниці боялися їх розписувати, бо ніколи не бралися за такі предмети, тим паче, що це були атрибути війни. У мене не було ні страху, ні упередження. Так я почала «замальовувати» війну квітами.

Людям завжди, надто ж зараз, хочеться надії, тепла і світла, а художня творчість дуже цьому сприяє. Петриківський розпис – яскравий, пишний, сам по собі життєствердний, – допомагає справитися з емоціями, розібратися для себе в складних ситуаціях. Я малюю квіти, мир, спокій і Перемогу. Взагалі мистецтво у будь-яких його проявах – це потужна зброя, і українці володіють нею сповна.

А ще я б дуже хотіла відкрити художній реабілітаційний центр для військових. Навчала би їх малювати петриківку, гілку за вікном чи пейзаж або натюрморт. Після жахіть війни вони могли би таким чином лікувати свої зранені душі. Це насправді дієвий засіб від стресу чи депресії. Наприколад, знаю багатьох дівчат, які з початку війни для заспокоєння почали вишивати чи плести ґердани. Тому думаю, що такий творчий простір був би доречний і для тих, хто повертається з фронту.

– Яка доля Ваших робіт?

– Насамперед їх я пересилаю своєму чоловікові, який воює, бо знаю, що вони його заспокоюють і надихають. Для військових я малюю їхні портрети, які обов’язково заквітчую петриківкою. Буває, просять герб України, шеврон своєї бригади. І я це все вплітаю в квіти, бо символіка – це наша ідентичність, а квіти – це символ життя, уособлення відродження.

За весь час я розписала понад 300 великих гільз, а скільки маленьких – і не рахувала. Те, що зараз експонується на виставці – невелика частинка моїх робіт, які я залишила собі хоча б для демонстрації. Часто люди просять їх показати, а вони вже поїхали, світлини ж не передають їхньої краси та своєрідності.

Я розписую їх на замовлення і на фронт, і для художньої школи. Крайні дві роботи я виконала з нагоди відкриття музею генерала Сергія Кульчицького: тубуси з портретами генерала Кульчицького і Джуса.

– Чи маєте на майбутнє творчі задуми?

– Так, мені дуже хочеться створити серію розпису на тубусах, присвячену козакам-характерникам. Щось надзвичайно потужне для українців, щоб вони бачили ту силу, яка була в наших пращурів колись, і відроджували її в наш час, адже війна пробуджує ці енергії.

Взагалі розпис на тубусах – це мистецтво сучасної війни, воно актуальне і потрібне саме тут і зараз, я бачу, як людям це цікаво. Хоча дехто й остергіється, бо це боєприпаси. Але хлопці ж наші беруть їх до рук, чому ж ми маємо боятися? До того ж, розписуючи ці гільзи, я перетворюю негатив війни, смерті, руйнувань на позитив миру, життя і краси. А ще в них можна живі квіти ставити, використовувати як вази.

Я вдячна Богові за свою долю: скрипалька, диригентка, регентка, няня, а тепер – художниця. Переконана, що ніколи не пізно відкривати в собі щось нове або давно забуте старе. Таланти й здібності треба розвивати, рухатися вперед, тим більше зараз, коли мистецтво набуло особливого сенсу і теж наближає Перемогу.

Київські