"Земля українська прекрасна": виставка картин Анатолія Нечая відкрилася у Переяславі

10 серпня 2025 р. 19:45

10 серпня 2025 р. 19:45

Виставку картин «Фрагменти життя» присвятили 75-річчю з дня народження художника-земляка Анатолія Нечая. Відкриття відбулося 9 серпня у Музеї Заповіту Т.Г.Шевченка. В експозиції представлено 40 живописних робіт – натюрморти та пейзажі 1993 – 2017 рр., на яких зображено краєвиди Києва, Переяслава та села Хоцьки. На урочистостях були дружина та донька митця. На заході побував і Переяслав .City.

Анатолій Євгенович Нечай народився в 1950 році у селі Хоцьки на Переяславщині. Узяв до рук пензля ще в дитинстві, наслідуючи батькове захоплення малюванням. Професійну художню освіту отримав у московському заочному університеті мистецтв ім. Н.Крупської (1972 – 1976). Навчався у художників Матвія Гуляєва, Віктора Іскама, Михайла Боримчука.

Після служби в армії працював художником-оформлювачем Дарницького трамвайно-тролейбусного підприємства, пізніше – картографом УВС України. Був членом Київської мистецької організації «Творчість». Анатолій Нечай – автор герба Дарницького району Києва.

Митець пішов у засвіти в 2018 році.

Анатолій Нечай за роботою в майстерні

Роботи художника зберігаються у його родині, а також у приватних збірках в Україні, Австрії, Канаді, Німеччині, Південній Кореї, США.

– Наша виставкова зала ніколи не стоїть порожньою, – зауважила в.о. генерального директора НІЕЗ «Переяслав» Марина Навальна . – А ця виставка цікава ще й тим, що вона «за місцевим матеріалом» – люди дивляться на картини і впізнають зображену місцевість. Незбагненним чином картини Анатолія Нечая такі теплі, затишні, домашні, вони відбивають любов митця до природи. Цим виставковим проєктом ми популяризуємо Переяславщину.

Автор: Олена Калінович

Дочка художника Ірина Анатоліївна та дружина Інна Нечай

– Прожили ми з ним цілий вік, у творчості та любові, – сказала Інна Миколаївна, дружина Анатолія Євгеновича. – Познайомилися, коли мені ще й 18-ти не було, невдовзі побралися, переїхали до Києва, народили сина й доньку. Життя минуло, як один день. Я вдячна долі за свого чоловіка – доброго, мудрого, люблячого, спокійного. Про нього ніхто ніколи не міг сказати жодного поганого слова.

Понад усе він любив Україну, дбав про родину, дня не міг прожити без творчості. Художники – люди особливі, вони бачать навколишній світ зовсім не так, як ми з вами. Скільки разів бувало: щось кажу йому про якісь буденні домашні справи, Толя мені киває у відповідь, мугикає – чую, мовляв. І тут же кидається до мольберта, хапає пензля, починає накидати ескіз… Я питаю: «Ти мене чув, зрозумів, що я сказала?». А він: «Так, звичайно, зрозумів. А що ти сказала?». Але я з цим мирилася, бо творчість була його життям.

А то було біжить, хапає зі стіни картину, до речі, одну з найкращих. «Зараз здеру це все, – каже, – мені не подобається, напишу щось інше». Насилу вмовила залишити. Ось вона на стіні, тут зображений ваш Музей просто неба.

Його запрошували й на зйомки фільмів як художника-оформлювача. Ще ж він, крім картин, і вірші писав, і музикою захоплювався, загалом, талановитою був людиною. Про таких кажуть: «Бог поцілував». У нього була невеличка майстерня на Андріївському узвозі, прямо перед знаменитою церквою. І ми, сім`я, і його друзі дуже любили там бувати. Там така аура була – туди тягнуло, хотілося приходити…

Хочу також висловити щиру подяку співробітникам Заповідника, особливо Тарасу Юрійовичу та Катерині Миколаївні Нагайкам, за популяризацію творчості мого покійного чоловіка, за небайдужість, за чудовий виставковий проєкт.

– Ми з батьком були дуже близькими, – зі слізьми на очах розповідає донька Ірина. – Тато був настільки лагідної, спокійної вдачі, що жодного разу за все життя на нас із братом не підвищив голос.

Він усе життя зберігав трепетне ставлення до жінки – до мене, доньки, до своєї дружини, а моєї мами, і найбільше – до бабусі, своєї матері. Для нього її смерть була страшенною трагедією.

Я завжди захоплювалася його творчістю, пишалася тим, що мій батько – художник, милувалася його картинами. Зараз у нас залишилося багато його робіт. Ми б хотіли, щоб згодом вони стали частиною музейної колекції, думаю, що татові сподобалася б така ідея.

Дочка художника Нечая Ірина Анатоліївна

На картинах Анатолія Нечая – усі пори року, на багатьох – Музей просто неба, вулиця Літописна, місцевість біля Трубежу. На натюрмортах – червонощокі яблука в плетеній корзині, чорнобривці в скляних вазах... Хочеться на них дивитися, посидіти поруч, надихнутися красою рідної землі, увібрати в душу спокій, затишок.

«Ось, дивися, це ж музей, хата середняка! А осьо Хоцьки, він так любив своє село, і люди його любили. А річка он на картині, дивися, ми тут з тобою були!» – перемовляються дві відвідувачки.

Своє художнє бачення світу Анатолій Євгенович колись охарактеризував так: «Я не дотримуюся принципів так званого критичного реалізму, як це нині модно. Можна показувати жебраків, безхатьків, котрі порпаються в смітниках, занедбані будинки, купи всілякого непотребу на вулицях… Тобто шукати негатив. Усе це, на превеликий жаль, є в нашому житті.

Я ж хочу показати, яка наша земля українська прекрасна, з її чудовими людьми, дивовижною природою. Малюю так, як відчуваю. Світ сприймаю через живописні образи».

Київські