"У її хаті 10 років нога не ступала": у Ковалині вшанували 90-річчя народної художниці Марії Буряк

19 серпня 2025 р. 21:30

19 серпня 2025 р. 21:30

Народній художниці України Марії Пантелеймонівні БУРЯК 16 серпня могло б виповнитися 90 років. Мисткиня прожила 72 роки і померла 4 січня 2008 року. Весь вік вона мешкала в рідному селі Ковалин на Переяславщині. З нагоди її ювілейного дня народження там відбулися заходи на вшанування її пам’яті, розповідає Переяслав .City з місця події.

Захід проводили в актовій залі місцевої школи Дівичківської громади, де діє і дитсадок "Яблунька". Саме його директорка Світлана Шевченко й стала ініціаторкою цієї події. У затишній залі зібралося багато людей – мешканці села Ковалин, гості з Переяслава і навіть з Києва. Організатори задумали не просто традиційний святковий концерт, а зустріч-портрет під назвою «Марія Буряк – вільна птаха українського мистецтва».

Програма цієї події була насиченою: розповіді про життя та творчість Марії Пантелеймонівни, пісні у виконанні колективу «Вербиченька», пригощання домашніми пиріжками та узваром, відвідини на місцевому кладовищі місця останнього спочинку художниці, а також її старенького будинку в лісі, де відбувся ще й пленер митців. Оселя Марії Буряк в мальовничій місцевості неймовірної краси – біля річки в лісі, тож узяти пензля до рук хотілося навіть тим, хто ніколи не малював.

Та все ж справжньою «родзинкою» заходу були теплі спогади про художницю людей, які ходили з нею до школи, жили по сусідству, дружили і приїздили в гості.

"Жили з матір'ю бідно, то вона рушники малювала на бумазі"

– Після війни у 1946 році ми пішли до першого класу, – каже однокласниця Марії Буряк Тетяна Йосипівна Яковенко. – Вона була старшою, але тоді ходили в школу всякі діти, з нами були і 1933, і 1934 року народження. Два роки повчилися ми з нею, а тоді вона захворіла. Боліли в неї ноги, і Марія перестала ходити в школу. Невдовзі батько покинув їх із матір’ю і пішов до іншої жінки, але і їх не забував, провідував. Ми хоч і не часто, але ходили до неї. Вона така була умниця, сидячи вдома, почала малювати. Хоч і хвора, а було все малює на бумазі квіточки. Рушників у них тоді не було. Хіба один на іконі, а то все просто голі портрети. То вона оце помалює, посклеює, і на портрети повісить, ніби рушнички.

Вони з матір’ю жили дуже бідно – не можна й сказати як то. Воно ж тоді голодовка була в 1946 і 1947 роках. Її мати шила сорочки людям, вишивала, і Марійка помагала. Як я почала у 1980 році поштаркою робити, то ходила часто до їх. І в неї тоді появився Йосипович. Він їй дуже помагав: я не раз бачила, як він стірав, машинок не було ж тоді, так він усе руками. Він був такий хороший чоловік, так до людей гарно відносився.

Батько Марії зробив таку верстать ткацьку, маленьку, наче іграшкову, і вона, сидячи, ткала ряднинки. Ножки ж її були скорчені, то Йосипович їй допомагав, подавав цівочки – я це бачила. бо до останнього часу ходила до неї. Було, коли соберу, що в мене є, та й провідаю. Картоплю вибирала їй, Чорноуськи ходили, та й я помагала. Коляскою вона виїхала, побула коло нас, подивилася.

Хороша вона була – до краю. Вона й малювала людям на платках, на рушниках, а вони тоді вишивали. Оце таке я про неї знаю.

"Малювала квіти з вимислу художниці"

У колишній Ковалинській школі збереглися цікаві спогади про Марію Буряк нині покійного вчителя Івана Миколайовича Романа:

«Доля наготувала їй тяжке життя і в соціальному відношенні, і в особистому житті. Ми майже однолітки, жили на одному кутку. Сім’я в них була багатодітна, більшість її братів і сестер померли в голодовку. Вижив її брат Микола і вона.

Батько з матір'ю тоді розійшлися, Микола залишився з матір'ю, а маленьку Марійку взяв у свою сім’ю батько. Коли вона захворіла на ноги, мати забрала її до себе і підлічила. Говорили, що й у молоці ноги їй парила. Дівчинка повернулася до нормального життя. Тоді батько знову забрав її до себе. Вона жила в нього під час війни. З нами, сусідами, гралася, пасла козу, ходила до школи. Може, до другого, або до третього класу.

Тоді знову, на жаль, заболіли ноги, і назавжди. Мати її забрала до себе, але на ноги вже не підняла. Вони жили дуже бідно, перебивалися з хліба на воду. Жили з маленького городу біля хати та з того, що в кого заробить мати – за напрядений півміток пряжі, чи продасть пуд сіна за два рублі. Вона мужньо перемогла всі образи життя, вишивала і для себе, і людям, думаю, що за так. Потім почала малювати квіти на білому фоні. Але квіти особливі – не з натури, а з вимислу художниці».

Малювання прийшло через вишивку

– Ми були сусідами, дружили сім’ями, – ділиться Марія Ярова , вчителька історії. – Уявіть, що таке дитинство 1930-40-х років. Це – голод і холод, а в них ще й постійний стрес, бо і батьки разом не вжилися, і Марія Пантелеймонівна внаслідок хвороби на все життя залишилася в інвалідному візку.

Але ще дівчиною вона виробила в собі потужну силу опору. Як не било її життя, але трималася. А іншого виходу не було! Змушена була сидіти десь у запічку і працювати, бо ж треба було якось виживати. Марія шила, вишивала, вона була талановитою майстринею. Рукоділля – це було її хобі, не просто заробіток, вона ним жила. А малювання прийшло до неї через вишивку.

Тоді ж як було: дівчатка сходилися у когось дома зимовими вечорами й вишивали, перезнімали одна в одної узори. І до неї теж забігали, але ненадовго – вони ж то в школі, то вдома батькам допомагали по господарству, та й до хлопців на майдан вискочити хотілося – діло молоде.

А Марія лишалася одна й вишивала собі сама, а потім малювала. Де їй було взяти нові орнаменти? Перезняти ні в кого, тільки щось своє придумати. Ось оці свої «видумки» вона й малювала – на всьому, що було під руками. А згодом виникла й душевна потреба – свої болі, свою печаль тамувати з допомогою оцих квіткових розписів.

У 1960-х роках на художньому небосхилі України з’являється одразу кілька зірок, і всі вони з Київщини: Катерина Білокур, Марія Приймаченко і Марія Буряк. У 1960-х роках її картини вже відомі в Україні.

– У 1970-х роках я пам’ятаю Марію Пантелеймонівну вже знаменитою народною художницею, – наголошує Марія Михайлівна. – Які тільки люди не приїздили до неї! А вона завжди залишалася простою сільською жінкою і з цього образу ніколи не виходила. Хусточка, кофтинка, спідниця – так у ті часи одягалися сільські жінки, і такою вона була до кінця свого життя. У неї був міцний внутрішній стержень, вона ніколи ні до кого не підлаштовувалася. Тому й називали її «гордою птахою».

Топити піч, носити дрова, воду з колодязя – тут і здорова жінка втомиться, а що вже казати про неї, яка кроку не могла ступити без сторонньої допомоги. Спочатку допомагала мати, батько приходив, я їх пам’ятаю – бабу Килину та діда Пантелеймона. Коли пішла з життя її мати, постало питання: а як бути далі, як Марії жити? Навіть була пропозиція влаштувати її в Будинок інвалідів. Але Марія не захотіла: краще за рідну хату в її житті немає нічого. Незважаючи на інвалідність, не могла вона від когось залежати, надто любила свободу.

Звичайно, багато допомагала Ковалинська восьмирічка: молодші діти садили картоплю, старшокласники рубали дрова. І все це робили залюбки, без будь-якого примусу.

Про Марію зняли фільм «Живуть в селі художники»

У нашій школі тоді працювала художня декоративна студія «Рушничок». Її натхненницею була Марія Пантелеймонівна, а керував нині покійний Григорій Прохорович Сокур, її родич. Він для дітей діставав і фарби в тюбиках, і пензлики, а ми малювали на ватманах квіти й птахів у стилі Марії Буряк.

Збиралися раз на тиждень після уроків. Кращі малюнки Григорій Прохорович виставляв на всіх можливих локаціях. Про нас дізналися навіть у Києві! І одного разу до школи приїхали поважні гості – працівники студії науково-популярних фільмів. Вони зібралися знімати про нас кіно. Я навіть пам'ятаю прізвище режисера – Мєстєчкін.

Коли він побачив нашу прекрасну мальовничу природу, поспілкувався з щирими, привітними ковалинцями, то не міг повірити, що на світі є такі місця і такі люди. А коли Марія Пантелеймонівна нагодувала його своїм «фірмовим» капусняком та пирогами – режисер і зовсім розтанув.

Він зняв тоді два документальних фільми – «Живуть в селі художники» і «Дім вікнами до сонця», де розповідалося і про Марію Буряк, і про нашу студію. Фільми показували по УТ-1, ми їх дивилися, впізнавали себе і були дуже щасливими, бо ж стали відомими на всю Україну!

Людське щастя квітучих душ

– Крім негараздів, у Марії Пантелеймонівни був і шматочок простого людського щастя, я маю на увазі Володимира Йосиповича. Це був не просто співмешканець. Скільки роботи він там переробив! Він привів до порядку і будинок, і подвір’я, – згадує вчителька.

– Вони обоє дуже любили квіти. Було, зайдеш до них у двір – а кругом квіти, по підвіконню, на городі, заходиш у хату – все кругом замальовано квітами – шафа для посуду, піч, старезна скриня. І їхні серця були такими ж квітучими. Подивишся на них – прості люди, скромні, навіть бідні, але наскільки ж багаті вони були душею!

Йосипович був добрим, щирим, привітним, багато працював по людях. Маючи теж талант художника, робив людям печі, груби, тинькував, і все в нього виходило напрочуд гарно і якісно.

У селі дуже їх поважали. Пригадую, коли було весілля, молода з дружками ходила по селу й запрошувала гостей. І навіть коли день був похмурий, вся вулиця сяяла – наречена йде з подругами, яскраві вінки, стрічки, вишиванки, усе село зацвітало в цей день! І обов’язково молоді йшли до Марії Пантелеймонівни. Це було місцевою традицією – брати благословення на щасливий шлюб, на добре життя в цієї жінки, котра сама не мала сім’ї та дітей. Звичайно, вона благословляла, сама не ходила на весілля, але незримо була присутня на кожному – почесною гостею.

Марія Буряк багато малювала, ще більше вишивала, і роздавала свої роботи людям. Я не знаю хати старого Ковалина, де б не було її картин чи вишивок. Вона дарувала їх просто так, бо любила людей.

«Це мої стіни, і тут я хочу померти»

– Дуже важко стало в 90-ті роки. Усе життя тоді перевернулося, змінилися цінності. Якщо раніше їй привозили фарби, папір, пензлі, голки, нитки, усе, необхідне для роботи, то тепер доводилося все це купувати, – розповідає землячка. – Вони жили на одну пенсію, а приходила та пенсія нерегулярно, були й затримки. Яка там творчість, на хліб іноді не вистачало.

Але завжди приходили на допомогу друзі, яких у Марії було дуже багато. Це і родина Ніни Матвієнко, з якою особисто був знайомий Володимир Йосипович, він, коли був у Києві, часто в них зупинявся. І родина Білоножків – пані Світлана тоді працювала диктором на українському телебаченні, ще люди з Києва, з Переяслава, односельці, родичі, сусіди – всі допомагали, чим могли.

Страшним горем для Марії Пантелеймонівни була смерть Володимира Йосиповича у 2003 році. Знову постало питання: а як же їй жити далі? Односельчани, зокрема, родина Чорноуськів, які постійно їй допомагали, хотіли забрати її до себе. Але вона відмовилася: «Це мої стіни, і тут я хочу померти». Так і прожила одна ще п’ять років, до самого відходу в засвіти.

У ці дні українці згадують і Марію Буряк, і Марію Приймаченко, яка, до речі, народилася 18 серпня. Нам зараз, у ці непрості часи, треба зробити все, щоб зберегти їхній унікальний художній спадок, бо це – наша національна ідентичність, це, якщо хочете, – код нашої нації.

«Я не з кожним балакаю, а з тобою можу»

– Ми з нею спілкувалися у складні часи – з дев’яностих років і до самого кінця. Коли я потрапила перший раз до неї, мене здивували двері в хату, розмальовані квітами, – розповідає подруга Марії Буряк Любов Степанівна Беззубець . – Марія була дуже стриманою, але все ж вразливою, як і кожна жінка, їй дуже бракувало спілкування. Вона так раділа, коли я залишалася ночувати, виливала мені душу: «Я не з кожним балакаю, а з тобою можу».

Не всі вірили, не всі знали, наскільки їй тяжко, люди могли й образити мимоволі, не задумуючись. Вона ніколи не показувала цього, але потім ділилася зі мною, ми й плакали удвох. Коли я довго не могла приїхати, Марія чекала на мене з нетерпінням. Дарувала вона мені й свої малюнки на пам’ять.

"Буду названою мамою"

– Вона дуже любила курей. У мене навіть фото є, де Марія сидить, а курчата в неї і на плечах, і на колінах, і на голові, і вона постійно боялася, щоб на них не напав шуліка. А ще був у неї песик Тузик, такий гарний, і теж, бідолашка, був калічкою.

Колись мимо хати йшли дядьки, а він вискочив і давай гавкати. А це виявилися мисливці, і не придумали нічого кращого, як вистрелити в нього – перебили лапки. Марія Пантелеймонівна так плакала: «Як же вони могли таке зробити, навіщо?». Він весь час був поруч із нею, навіть пережив її… І курочки, і собачка – це були її «діти», про яких вона піклувалася.

Згодом померла моя мама, а тоді ще трапилися хвороби, проблеми в житті, і я років зо три в Марії не була. То вона людьми передала: а чого та вчителька більше до мене не приїжджає? Пізніше ми все ж зустрілися, побалакали, поплакали, а вона й каже: «Знаю, що в тебе мами не стало. А хрещена мати є?». – «Так», – кажу. – «Ну добре, тоді я буду тобі матір'ю названою. Ти не проти?». Боже мій, як сколихнули моє серце ті слова! Так до кінця життя і залишилася вона мені названою мамою. Пам’ятаю, пізньої осені мазала їй хату, то вона все казала: не масти, холодно, руки в тебе померзнуть! Піклувалася, як про дочку…

Думали: копіювати Марію Буряк просто, а виявилося дуже складно

– Мої студенти з Марією Буряк спілкувалися частенько, бували в неї, привозили їй фарби, – згадує викладачка кафедри мистецьких дисциплін Університету Григорія Сковороди в Переяславі Ольга Стрілець. Вона продемонструвала на зустрічі документальний фільм «Марія Буряк», який зняв режисер, оператор візуального сценарію Олексій Стрілець. – Вона розповідала молодим художникам деякі секрети живопису: як спочатку малювала квіти на білому тлі, а потім уже додавала голубі кольори – це вечір, жовті – це сонячний ранок…

Діти дуже багато взяли від неї. Думали, що копіювати її малюнки просто, а виявилося, що це дуже складно, бо мисткиня малювала не тільки пензликом. Вона брала паличку, намотувала на неї ганчірочку і нею робила мазки. Повторити це виявилося неймовірно важко.

Я горда і щаслива з того, що мої студенти вчилися в такої славетної художниці, справжньої зірки. І зараз в університеті я заснувала лабораторію етнодизайну імені Марії Буряк. Там ми вивчаємо істинну, глибинну народну творчість – виготовлення ляльки-мотанки, писанкарство з різноманітними орнаментами і техніками, малярство на склі, мистецтво витинанки, ручне ткацтво. Прагнемо, щоб народне мистецтво розвивалося і процвітало – в цьому вбачаємо нашу місію.

Просто просить душа – малювати красиво…

– Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» теж свого часу долучився до збереження художньої спадщини Марії Буряк, – зауважила старший науковий співробітник Наталія Павлик. – У фондах Заповідника зберігається кілька десятків робіт художниці, створений каталог її картин, над яким працювали Лариса Годліна та Світлана Тетеря.

У 2017 році я організувала виставку картин Марії Буряк «Жар кольорів квітує на полотнах», яку оцінили відвідувачі музею. Запам’яталася її робота «Дерево дружби», присвячена відомому епізоду, коли Козачковський та Шевченко разом посадили акацію, яка й сьогодні росте перед Музеєм Заповіту Т.Г.Шевченка.

Також у своїй творчості Марія Буряк зверталася до історичних постатей – Богдана Хмельницького та Григорія Сковороди, що свідчить про її ерудицію, незважаючи на чотирикласну шкільну освіту. Ми тут почули багато спогадів про Марію Пантелеймонівну. Хочу прочитати чудовий вірш Ганни Чубач, який ілюструє її життєвий шлях:

Полики, полики… Знов до школи не встигну –

Просять вдови-жінки малювати калину.

Натягну полотно. Олівця підстругаю,

За розкритим столом я малюю, стараюсь.

То дубові листки, то квітки, то калину,

Ці узори мої ще ж і вишить повинні –

За воєнні роки сорочки перетліли.

У сільмазі село полотна накупило,

І сміється вікно голубими шибками:

Повна хата людей – світла радість для мами.

За роботу мені – то халву, то горішки.

Полики, полики… Ні одної манишки.

Ну хіба рукавці для малого сусіда,

Ну хіба комірці для старенького діда.

В хаті – тиша німа. За ласкаве «спасибі»

Я малюю рушник на портрети загиблих.

Від утоми тремтять мої пальці маленькі,

Понад біль, понад край – лиш листочки дрібненькі.

Натягну полотно, олівця підстругаю.

Я не вчилась ніде. Просто вмію і знаю,

Просто пахне весна, просто світ цей – мов диво,

"Це готовий музей, який треба оновити і зберегти"

– Я, поки всіх слухав, згадав у школі уроки малювання, як ми були тимурівцями, дрова рубали для Марії Пантелеймонівни. Але ми тоді бачили стареньку бабулю на колясочці, хоч їй тоді не було й 50 років, – почав розповідь староста села Ковалин Сергій Андрієвський .

– Я потрапив знову до її будинку два роки тому. Він зараз перебуває в приватній власності родини Доброскоків, і вони передали ключ. Там десять років людська нога не ступала, ми навели там трохи порядок, зробили заїзд до будинку. І я зайшов, дивлюся – а там усе законсервувалося, вся обстановка залишилася, як було при ній. Стіл залишився, малесенький ткацький верстат, картини, рушники, ікони, її ліжко, колясочка – все! У Ковалині такої хатки більше немає – три кімнатки, піч. Це вже готовий музей, який треба оновити і зберегти.

– Тут виросла моя мама, тут жила родина моєї бабусі Тетяни Ткаченко, тому це – моє рідне село, і я щаслива, що сьогодні присутня тут, – приєдналася гостя з Києва, телеведуча Світлана Леонтьєва . Вона подарувала шкільній бібліотеці календарі з авторськими картинами, збірки поезій українських журналістів та довідники по дитячій лікарні «Охматдит» Сергія Нагорянського. – Це надзвичайно важлива справа – зберегти хатину Марії Буряк, зробити там музей, організовувати пленери, виставки, проводити екскурсії. Сюди люди обов’язково приїдуть, бо її творчий спадок – це наша національна культура, якою наразі зацікавлений цілий світ, бо ви маєте цей унікальний мистецький доробок, який дивом зберігся.

На завершення пані Світлана заспівала жартівливу пісню «Дівка в сінях стояла».

Жити далі й триматися гідно, як Марія Буряк

На цій зустрічі виступали також ректор УГСП Віталій Коцур, секретар Дівичківської сільської ради Наталія Мацьовка, начальниця відділу освіти, молоді та спорту Дівичківської сільської ради Наталія Шаблієнко.

Народний аматорський вокальний ансамбль «Вербиченька» (муз. керівник Василь Заболотний) виконали пісні «Летіла зозуля», «Якби я мала крила» та «Жінка-легенда».

Після урочистостей гості заходу вирушили на місцеве кладовище, до місця останнього спочинку Марії Буряк, щоб покласти квіти на її могилу. Потім усі вирушили до її оселі, в якій і зараз можна побачити «іграшковий» ткацький верстат, картини, меблі та особисті речі художниці, розписи на дверях, скрині та кухонній шафці, про які згадували в спогадах.

Наймолодших гостей доправила до будинку гніда кобила Маруся. А на завершення усі охочі могли залишитися на пленер і відтворити на полотні чудовий пейзаж, який відкривається за кілька кроків від хатини.

– Роман Мотузок зобразив будинок Марії Буряк, а Світлана Леонтьєва – гарний пейзаж, вразивши учасників реалістичністю зображення, – сказала Світлана Шевченко У пленері брали участь і юні художники, які теж малювали річку в лісі. В цілому всі отримали купу вражень, надихнулися глибинною українською культурою. А загалом ми повинні тримати культурний, мистецький фронт у тилу, не думати – «навіщо щось робити, ми завтра всі помремо», а жити далі, триматися гідно, як показала своїм прикладом наша знаменита землячка – художниця Марія Буряк.

Марія Пантелеймонівна Буряк (1935 – 2008) – українська вишивальниця та художниця декоративно-ужиткового мистецтва; членкиня Спілки радянських художників України з 1974 року та Спілки майстрів народного мистецтва України з 1991 року. Народилася 16 серпня 1935 року в селі Ковалин (нині Бориспільський район Київської області) в селянській сім'ї. У ранньому дитинстві внаслідок хвороби отримала інвалідність і не могла ходити. Закінчила лише чотири класи середньої школи. Займалася вишивкою, написанням віршів, казок, малюванням. Спочатку малювала узори для вишивок. Згодом з'явилися картинки на папері різноманітної тематики, переважно розквітаючі квіти, фантастичні птахи, коні. Працювала переважно гуашшю.

За сприяння художниці Єлизавети Миронової її картини почали експонуватися на художніх виставках у Києві, де отримали визнання.

У 1968 році роботи Марії Буряк були представлені на республіканській виставці в Києві. Перша її персональна виставка відбулася 1972 року в Переяславі-Хмельницькому. Того ж року на виставці в Києві картини художниці були відзначені дипломом 1-го ступеня та золотою медаллю. Відтоді щороку мисткиня брала участь у республіканських і всесоюзних виставках у Києві (персональні у 2001 та 2002 роках) та москві. Була нагороджена премією імені Катерини Білокур (1991 р.), Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня (2005 р.). У 1995 році Марії Буряк присвоєне звання заслуженої майстрині народної творчості України.

Усе життя мешкала в Ковалині, де й померла 4 січня 2008 року.

Київські