"Мені смерть не страшна, а тільки жалко батьків": історія Героя Вадима Рубана

20 серпня 2025 р. 20:33

20 серпня 2025 р. 20:33

Вадим Рубан із села Пристроми на Переяславщині загинув у 25 років. Він не чекав повістки, а сам прийшов до військкомату 25 лютого 2022 року. Мріяв після перемоги відкрити чоловічий барбершоп у Борисполі, одружитися й народити доньку Ніколь. Загинув на Донеччині, так і не дочекавшись контрнаступу, до якого готувався. Рідні, друзі та вчителі згадують Вадима як щирого, доброго і справедливого – саме такого, яким його запам’ятали всі, хто його любив. Історію Героя розповідає Переяслав .City.

Рубан Вадим Миколайович народився 18 квітня 1998 року в Пристромах (Студениківська громада). З 2004 по 2015 рік навчався в місцевій ЗОШ І-ІІІ ступенів (нині Пристромська гімназія).

З 2015 по 2018 рр. навчався в Золотоніському коледжі ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету. Закінчив заклад з відзнакою.

У 2018 році вступив до Харківського державного біотехнологічного університету за спеціалізацією "Ветеринарно-санітарна експертиза" та професійною кваліфікацією лікар ветеринарної медицини. Навчаючись, працював ветеринаром в "Укрпромпостач" (з 2018 року до лютого 2022 року).

Із 3 червня 2022 року Вадим Рубан служив у ЗСУ майстром-номером обслуги артилерійського взводу 3 артилерійської батареї артилерійського дивізіону. Загинув 2 грудня 2023 року під час ведення бойових дій, внаслідок обстрілу ворожих РСЗВ «Град», поблизу міста Костянтинівка Донецької області. Йому навіки 25...

Із 2 грудня 2023 року вважався зниклим безвісти. Тіло воїна ідентифікували за збігом ДНК. Похований 8 квітня 2024 року на кладовищі в селі Пристроми Студениківської громади на Переяславщині.

Рубан Вадим Миколайович нагороджений:

• Нагрудним знаком "Шлях Честі".
• Відзнакою Президента України за оборону України.
• Орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
• 22 серпня 2024 року, рішенням Переяславської міської ради Вадиму Рубану присвоєне посмертне звання "Почесний житель Переяславської громади".

У кімнаті Вадима Рубана мама Героя оформила куточок, присвячений синові. Тут його портрети, фотоальбоми, нагороди, газета "Вісник Переяславщини" із статтею про прощання з Воїном Автор: Іванна Данюк

У кімнаті Вадима Рубана мама Героя оформила куточок, присвячений синові. Тут його портрети, фотоальбоми, нагороди, газета "Вісник Переяславщини" із статтею про прощання з Воїном Автор: Іванна Данюк

У кімнаті Вадима Рубана мама Героя оформила куточок, присвячений синові. Тут його портрети, фотоальбоми, нагороди, газета "Вісник Переяславщини" із статтею про прощання з Воїном Автор: Іванна Данюк

Ворожка доню ворожила, а народився Вадим

– Я старша між сестрами, але заміж вийшла пізно. Первістка Сергія народила в 33 роки. А що буде і друга дитина вже й не сподівалася, бо роки минали і я вже думала: "Ну куди вже народжувати? І страшно, і соромно якось". А циганка мені колись наворожила, що буде дівчинка. Я ж так хотіла дівчинку! – розповідає мама Вадима Ольга Рубан .

Вдруге народила Ольга Іванівна у 39 років, менш як за місяць жінці виповнилося 40.

– У пологовому лікарка запитала: "Кого ви хотіли?" – "Оксанку", – кажу. Тоді таке ім'я гарне було. А вона: "Ні. Оксюн". Я почала плакати прямо на столі. Плачу, на взрид. А вона каже: "Не зрозуміла, чого ти плачеш? У тебе нормальний син народився, а ти переживаєш".

Мама Героя Ольга Рубан показує синові фотографії Автор: Іванна Данюк

Вадим народився вагою 4200. І пологи були дуже стрімкі. У 1998 році 18 квітня святкували Великдень. Старшому сину перед пологовим пані Ольга сказала, що їде по сестричку, бо вже час народжувати.

– А коли він приїхав – як почав плакати... У палаті тоді було 12 немовлят – і тільки одна дівчинка, решта хлопці. Коли я вже забирала Вадика, жартома сказала: "Синку, щоб ти не плакав, давай поміняємо нашого хлопчика на дівчинку". А Сірьожа каже: "Ні, мамо, забирай свого – братика".

Приїхали додому – а воно ж село: корова, сапання. Я була сапаю і кажу старшому: "Підійди до віконечка, подивися, що там братик". А він каже: "Мамо, він спить". Думаю: що це таке, що Вадик так довго спить? Приходжу – а воно бідне синє вже... А Сергій і не підходив до нього – йому хотілося з хлопцями гуляти.

А з часом усе змінилося, брати любили один одного, дружні були, хоч і мали велику різницю у віці.

Родина Рубанів: Вадим, Ольга, Сергій, Микола (зліва направо) Автор: Іванна Данюк

Вадим хотів бути військовим, а також Михайликом і Космосом

– До шести років Вадик казав, що буде Михайликом. Директором радгоспу в нас тоді був Михайлик Олександр Іванович. Він казав: "Я буду Михайлик". "Чому? "– питала я. "Бо в Михайлика багато машин".

І що цікаво, Вадік хотів бути не директором чи бізнесменом, а саме Михайликом. А в якийсь період довго хотів бути Космосом. Серіал тоді "Бригада" був популярним, він дивився.

І якось прийшов і каже: "Мамо, можна мене перейменувати і назвати – Космосом? І кума замінити. Нехай хрещеним буде Михайлик".

Коли Вадику було шість років я вже йому купувала воєнну форму. Відтоді він почав мріяти про військову службу. Йому дуже подобалося. А я вже тоді через це переживала.

Після школи Вадим Рубан хотів вступати у військовий заклад, але йому забракло прохідного балу. І так склалося, що він пішов навчатися на ветеринара.

Фотографія Вадима Рубана на шкільному випускному альбомі Автор: Іванна Данюк

Кинув курити в 6 років

– Смішна була історія у Вадима з "куривом". Сергій мені якось каже: "Мамо, ти знаєш, Вадик почав курити". Я не відчула ні запаху, нічого. Але помітила, що він трохи схуд. Думаю: чого ж він так?

І якось я забрала його з собою на роботу, бо садочок тоді щось не працював. Ми тоді в приміщенні бібліотеки після ремонту складали книжки (Ольга Рубан працювала бібліотекаркою, – авт.).

Пішов він до туалету і не вертається довго. А колега моя каже: "Ти що, чого він так довго? Може, в якусь дірку впав?" Я приходжу – а його немає. А в нас там базар був завжди по четвергах. Я туди і питаю: "Ви не бачили Вадіка?" Його ж усі знали. Кажуть: "Он туди повернув, до озерця". Йду, а він там з Дімою. Той старший від нього років на п'ять, напевно. Накурився, як павук. Шість років йому тоді було.

Приходжу додому, кажу: "Вадік, ну хіба так можна? Ти ж маленький! Ти ж не виростеш! У тебе пам'ять буде слабша, у школу підеш – нічого не запам'ятаєш!" А він: "Я не курив! Я не курив!"

Шкільний випускний альбом Вадима Рубана Автор: Іванна Данюк

Я його тоді й на гречку ставила, а він усе повторював: "Я не курив". А через два дні каже мені: "Мамо, ну чесно… Я більше не буду курити. Пробач, що так вийшло. То Діма казав, щоб я спробував. Я й не хотів, а він наче змусив".

Після того, коли його перестрівали чоловіки в селі, запитували: "Вадік, так ти куриш?" – а він: "Ні, місяць не курю". Потім – "два місяці не курю", "пів року не курю". І справді – не курив. Уже й дорослим не курив.

У школі Вадим Рубан вчився гарно. Як розповіла класна керівниця Анна Петрова , йому подобалося. Особливо любив біологію.

– Завжди спокійний, уважний, відповідальний. Він ніколи не ігнорував доручень, завжди виконував їх сумлінно. До навчанням ставився серйозно, мав хороші знання з усіх предметів, але особливо любив біологію – міг годинами розповідати про щось цікаве, розпитувати, читати. А ще – спорт: тренажерна зала, змагання, командна гра – це було йому до душі. Часто займав призові місця.

Футбол і травма

Зі шкільних років Вадим захоплювався футболом.

– У футбол він грав у місцевій команді, а також виступав за Пристрімську футбольну команду. Крім того, їздив грати за Вовчків і Семенівку, – розповідає мама Героя. – Він був нападаючим, а ще в них була дуже дружна команда. Приносив мені футболки, мабуть, з двадцять штук. Я їх прала, розвішаю на вулиці, а сусіди дивуються, скільки пронумерованих футболок сохне.

У 2017 році Вадік став скаржитися, що в нього болить коліно. Футбол – це ж гра інтенсивна, а у них не було ні масажистів, ні спеціальної допомоги. А згодом ще раз сказав, що болить. Ми поїхали в Київ до лікарні, там подивились і призначили мазь. Але проблема не минула. Був період, коли він вже не міг стати на ногу. Ми зробили МРТ, звернулися до лікаря Олега Вікторовича в обласній лікарні, який лікував старшого сина (граючи у футбол Сергій коліно і йому поставили імплантат через пошкодження сухожилля, – авт.).

Він сказав, що треба оперувати. Йому пробивали дірку, ставили імплантат чи щось таке. Те саме, що й у Сергія було. Після операції хоч і боліло сильно, треба було розробляти коліно. Вадіку дали список спеціальних вправ. І він все робив. Я дуже гордилася своїм сином , – каже Ольга Іванівна.

– Вадим був справжнім спортсменом. Капітан шкільних команд з різних видів спорту – сильний, витривалий, цілеспрямований. Мав запальний характер. Завжди був вимогливим – насамперед до себе, але й до інших також.

Він не терпів несправедливості: міг прямо висловити свою думку, навіть якщо це було незручно – чи однокласнику, чи вчителю, чи судді на змаганнях. Із завзяттям сперечався, коли вважав, що рішення несправедливе. Але водночас умів аналізувати ситуацію, визнавати власні помилки – це було рідкісне поєднання: вогонь у серці й розум у голові , – пригадує вчитель фізкультури Юрій Тесля .

– Ми разом росли, навчались, грали у футбол на подвір'ї, бігали до річки, а взимку – з гірки до темна, – розповів друг дитинства і сусід Роман Гордієнко . – Як ми грали разом у футбол за нашу місцеву команду – він завжди налаштовував усіх на перемогу, підбадьорював, не здавався. Його азарт, жага до гри, до життя – це було щось особливе.

Закохувався двічі

– До 11 класу Вадим ні з ким не зустрічався. Була лише одна дівчина – його перша любов, Даша. Вона приїжджала сюди до бабусі, але через якийсь час перестала. Їхня родина переїхала в іншу область.

А вдруге закохався у 2015 році – вже як навчався в Золотоноші. Аліна на рік старша від нього.

Спочатку я нічого не знала, він не хвалився цим. А 12 червня, в день народження свого батька, він вперше привіз Аліну. Ми познайомилися. Хороша дівчина вона. Вони кохали один одного. Аліна хотіла сім'ю, а Вадим все не поспішав. А потім, можливо, через це, або з інших причин, вони посварилися, перестали спілкуватися. Вадим не казав мені, що сталося, але переживав сильно. Любив її.

Фото Вадима Рубана у батьківському домі Автор: Іванна Данюк

Як почалась війна і Вадік пішов у ЗСУ я дуже плакала і переживала. Набрала до Аліни, дружини старшого сина, але виявилося, що випадково подзвонила Вадіковій Аліні. Розповіла їй усе. І вона з ним зв'язалася, стала його підтримувати, допомогла йому й побратимам пригнати автомобіль із-за кордону. Словом, знову вони почали зустрічатися. Вадим її дуже любив, хотів одружитися, мріяв про доньку, навіть ім’я придумав Ніколь. Але хотів, щоб усе було після закінчення війни, не хотів Аліні псувати життя. А якби одружилися до війни, може й донька вже була б, – з жалем каже мама воїна.

– Він мріяв створити власну сім'ю , – пригадує військовослужбовець 46-ї окремої аеромобільної бригади, побратим Вадима. – Кохав дуже свою дівчину, але поки війна, казав, не хоче одружуватися. Переживав, що у разі своєї загибелі зіпсує дівчині життя, зробить її молодою вдовою. Тому казав: "Виграємо війну і я одружусь, придбаю будинок і ми тоді заживемо..."

Вадим Рубан Автор: Іванна Данюк

"Сказав, їде стригтися, а насправді у військкомат"

У 2018 році Вадим Рубан влаштувався ветеринаром в "Укрпромпостач".

– Освіта в нього ще не була вищою закінченою (навчався в цей період у Харківському державному біотехнологічному університеті, – авт.) , то він як молодший спеціаліст, але на його пропуску вже було написано "лікар-ветеринар".

На сесії в університет їздив, коли треба було, щось здавав дистанційно. 24 лютого 2022 року був на роботі, а на другий день зранку каже: "Мамо, я поїду пострижуся". Ну, їдь, кажу. Поїхав. А чоловік мій і каже: "А він не поїхав, бува, не в військкомат?" Я: "Та ти що? Який військкомат!" А тоді, дивлюся, немає його паспорта. Мене аж передьоргнуло. Думаю, це точно щось не те. А Сергій каже: "Мамо, не переживай, зараз же скрізь блокпости, перевіряють документи".

Вадим Рубан на передньому плані Автор: Іванна Данюк

Трохи я заспокоїлась. Коли ж "прилітає" Вадік: "Ма, мені дали пів години, щоб я був у війську". Матінко-Боже, я на коліна впала: "Синочок, ти розумієш, що таке війна? Це ж не гра якась!" А він: "Ма, не переживай, он Мелі пішли. Ми будемо у Гайшині рови копати".

І так, у спортивному костюмі, у вітрьовці, в кросівках, як був, так і поїхав. Я пам’ятаю, він ще полотенце якесь узяв. Три місяці він був ще тут, у теробороні. Але казав: "Нам навіть зброї не дають. Сидимо тут і все". Був незадоволений. А потім, з 22 червня, його відправили у Білу Церкву, там полігон. Пробув там два місяці, і з таким захопленням розповідав, як тренуються. Я його питаю: "Вадічок, ти знаєш, куди вас готують?" А він: "Ма, я не винен, що мені це подобається". Дуже хотів бути військовим, ще змалку…

Пішов воювати, хоча ніхто його не хотів не брати. Він прийшов у військкомат, йому відмовляли, бо призовного віку ще не мав. Але він наполіг: "Візьміть мене, я ветеринарний працівник, можу надати медичну допомогу".

Я шкодую, що не пішла наступного дня у військкомат просити, щоб його не брали, бо він міг піти згоряча. А чоловік казав: "Якби ти поїхала і просила, Вадим образився б і не дзвонив узагалі, ти ж знаєш його характер". Він часто казав, що вже дорослий і сам за себе вирішує.

Позивного Вадим Рубан собі не брав, був просто Вадим. Батькам ніколи не розповідав, де знаходиться, жодного разу не поскаржився, що тяжко чи стомився. Казав: "Мамо, в мене все в порядку. Бережи себе". Не любив, коли я плачу. Мав можливість перевестися в СБУ – не захотів. "Я своїх хлопців не залишу", – відрізав, коли ми стали просити.

Вадим Рубан з побратимами у Бахмуті (на фото Вадим у нижньому ряду зправа тримає пропор України)

Був у Бахмуті й довго не дзвонив

Щодня дзвонив. Навіть коли був поганий зв'язок. Я ходила така щаслива, коли поговорю з ним. Купив мені мобілку з інтернетом, бо зв'язку в них часто не було, а через інтернет міг подзвонити. Був період, що довго не дзвонив, був у Бахмуті.

Загалом він воював на Херсонському напрямку, потім у Бахмуті, далі Соледар, Запоріжжя і Костянтинівка. Але нічого не розповідав, щоб нас не тривожити. Я вже дізналась про все, коли його не стало.

1 грудня 2023-го подзвонив: "Ма, я зайнятий, у вас все в порядку?" – "Порядок", – кажу. Але це вже було не зранку, як завжди, а ввечері – о 19:30. Думаю, щось не те. Потім, 2 грудня, знову зранку немає дзвінка, я йому дзвоню, а він не відповідає. Якби я тільки знала, що говорю з ним першого числа востаннє… хоча б довше з ним поговорила… А 2 грудня його вже не стало. Десь пів на першу дня. І ще й командир у нього був такий… Від нього все залежало.

Якось розповідав: повернулися хлопці змучені, а той: "На крос 10 км!" – "Та постав галочку, що пробігли – ми ж з ніг падаємо!" А Вадік дуже не любив несправедливість. А на війні її повно. Я й кажу: "Може, він щось сказав командиру, як завжди – за хлопців заступився". Бо казав: "Нема горючого – не поїдемо". А їм у відповідь: "Ви ж учора зарплату отримали – заправляйтесь самі". На похорон не приїжджав до Вадіка, не телефонував після жодного разу.

Він артилерист, хапав снаряди, подавав чи відкидав, щось таке. Але взагалі я ніколи його про це не розпитувала.

– Відкидав гільзи – це були англійські гільзи 105 калібру, – додає батько Героя Микола Рубан . – Стояв у рукавицях біля гармати 105 калібру, це справді треба встигати і бути дуже уважним. Треба було поставити її, один раз вистрелити і зняти. Сама гармата піднімається гідравлікою або домкратом – її качають, наводять, а потім стріляють. Відстрілялися, швидко змоталися й утекли. А за ними ж... безпілотники. Від них важко заховатися, усе бачать.

2 грудня, розказували побратими Вадика, дрон без глушника пройшов просто по них, хоча в офіційному сповіщенні написано, що внаслідок обстрілу ворожих РСЗВ "Град". Вони тоді їхали на "Хамері". Після обстрілу інші військові побачили, що на полі бою згорів "Хамер", витягли з машини рештки воїнів і поклали їх у мішки. Один із мішків був із тілом Вадима. Пізніше провели ДНК-експертизу і підтвердили його загибель, – розповідає Микола Іванович.

– Побував у такому пеклі, був уже не такий, як раніше, – каже Ольга Іванівна. – Залишався добрим, але вже був мовчазнішим. Я старалася, щоб не зачепити зайвого, не розпитувала.

Нам із чоловіком дуже важко переживати утрату. Найбільшою розрадою є внучки, діти старшого сина. Богдан завжди приїжджає й каже: "Бабушка, не переживай. Я всю роботу, яку робив Вадік, тобі буду робити". Ми йому спочатку казали, що Вадік у відрядженні, то він часто мене завпокоював: "Бабушка, чим ти менше будеш плакати, тим швидше Вадік повернеться з командировки". А через якийсь час, щоб мене втішити, казав: "Я буду Вадіком". Взяв дідову розчіску, проділ собі зробив, як у Вадима.

Малюнок племінника Вадима Рубана Автор: Іванна Данюк

Він без вагань ішов у бій

Вадим казав, що прийде на Новий рік, але повернувся раніше… На похорон до Вадима багато побратимів приїхало, хоча їх зазвичай не відпускають. Багато приїхали навіть із відпусток.

До того він був у відпустці в жовтні 2023 року і нічого не сказав про проблеми зі здоров'ям. А після похорону ми дізналися, що в липні він лежав у госпіталі в Запоріжжі через контузію.

Ми вже по документах побачили, що лікування тривало недовго, а ще ж потрібно було продовжувати реабілітацію.

Аліна Вадікова вже потім розповіла, що він сам припинив свою реабілітацію, побачив, які хлопці лежать на лікуванні у госпіталі: важко поранені, без ніг, рук. Це його дуже засмучувало, тому вирішив повернутися у стрій достроково.

Він казав своїм товаришам, що не боїться смерті: "Мені смерть не страшна. Мені тільки жалко батьків".

– Ми були не просто бригада, а сім'я. Ми всі брати і Вадим був нам братом. Він настільки світла людина, я таких майже не знаю, безкорисливий, щирий і сміливий. Дуже сміливий , – поділився своїми спогадами про Вадима один із його побратимів, який був на похороні воїна. – Він чекав на контрнаступ, ми всі чекали. – Вадим, не зважаючи на свою молодість, був справжнім чоловіком, він хотів якнайшвидше звільнити людей з окупації, прогнати геть з нашої землі ворога... Він без вагань ішов у бій – палко любив свою країну і робив усе можливе, щоб наблизити перемогу.

Сторінка фотоальбому, який для Вадима Рубана зробила кохана Автор: Іванна Данюк

Вадим Рубан (у нижньому ряду четвертий зліва) з побратимами

– З 2 грудня, скільки був безвісти зниклим, жодного разу мені не снився , – згадує Ольга Рубан. – Я так хотіла, щоб приснився, щось сказав, просто побачити його хоч один раз.

І він мені приснився, незадовго до 8 березня 2025 року. У мене був сильний кашель, і я завела будильник, щоб зранку поїхати в лікарню. І сниться мені, що я йду на старому дворищі, а в сусідки якесь торжество, я з мискою. Бачу чергу людей. Дивлюся на куртку, а це та сама, яку Вадік носив, осіння, синя з червоною вставкою. Бачу і думаю, це мій Вадік стоїть у черзі. Обличчя не бачила, але по куртці впізнала.

Я підходжу йому і кажу:

– Синочок, це ти?

Він повернувся, але його погляд не був радісним. І він був такий худенький, дуже змарнілий. Я кажу:

– Синочок, я зараз бігом віднесу миску і скоро повернуся. Побігла я бігом у сусідній двір. І тут прозвучав дзвінок – будильник. На цьому сон обірвався. За півтора року це був єдиний раз, коли він мені приснився.

Вадим Рубан

"Не можемо відпустити, плачемо"

– Ми майже щодня їздимо до сина на могилу і плачемо. Кажуть люди, треба відпустити його, що душа його не може піти по призначенню, і що не треба плакати , – сумно зітхає мама Героя.

– Але як же не плакати? Куди не глянь – спогади всюди.

Майже кожного дня їздимо до нього. Як зараз жара – квіти поливати, то вже дивимось, щоб не в саму спеку. Як не кожен день, то через день. Побуду там і мені трохи легше. Приїжджаю і все йому розказую: що ми з батьком зробили, як у нас справи.

Дуже важко чоловіку. Він і роботу покинув. Тепер у нього і з серцем проблеми, і коліна болять.

Плаче Коля часто. Учора от стелю ремонтував. Вона як почала обвалюватися – я підтримувала, а він раптом заплакав. Кажу: "Ти згадав Вадіка?". А він каже: "Якби був Вадік…"

Після загибелі Вадіка нам додали пенсії. Почали давати виплати. Ми за ці гроші хочемо старшому сину з онуками допомогти, придбати їм квартиру, а ще хочемо Аліні Вадіковій хочемо допомогти з ремонтом у її будинку. Їй дісталася у спадок від дядька старенька хата.

По виплатах у нас була затримка через документи. Чого ж, коли він ішов воювати, не вимагали довідок? Чи батьки судимі? Чого тоді не питали? А тепер вимагають.

І довідки тепер не просто взяти. Не так, як раніше – пішов у поліцію, подивилися, не судимий і все. А зараз треба через "Дію", а ми ж не знаємо як. Невістка допомогла розібратися, швидко зробила і свої, і Серьожині, і мої. А от чоловікові аж три місяці робили. Бо через "Резерв Плюс" і "Оберіг" все тягнулося. Коли не зайдеш – "у стані обробки". Тільки після цього вже звертались до районного керівництва, бо ж одна сім'я – треба і чоловікові документи, і мої. А в нас і паспорт старий, і водійські права старі. Подзвонили на гарячу лінію, сказали, хоч якісь документи мають бути нові. Поїхали в МРЕО – зробили Колі нові права. Словом, процедура не проста.

Сторінка фотоальбому, який для Вадима Рубана зробила кохана Автор: Іванна Данюк

Вадим Рубан (перший праворуч) з побратимами

Устиг не все

– Відтоді, як пішов вчитися Вадим мріяв зробити собі татуювання. Але ми не дозволяли, я казала йому: "Вадік, не треба. Може, ще закінчиш вищу освіту, знайдеш нормальну роботу…" Але він таки зробив – уже коли воював. Казав, що там, на фронті, багато хто набиває. Спершу на нозі набив символ їхньої бригади – меч. А згодом і на ручі зробив тату.

Друге, до речі, робив майстер із Переяслава. Приїжджав до хлопців прямо на фронт, здається, тоді вони були на Запорізькому напрямку.

А от власний барбершоп відкрити не судилося. Вадим дуже любив носити стильні зачіски і сам умів гарно стригти. Якось був підстриг хлопця з нашої вулиці, то в нього в школі всі питали, де стригся. А той відповідав: "Рубан Вадим мене постриг". Відтоді багато кого стриг. Дехто навіть дивувався, чому Вадик пішов на ветеринара, а не став перукарем.

І на передовій стриг хлопців і себе. Якось у відпустці приніс додому фарбу для бороди. Я думала, що це дезодорант, але прочитала, що фарба: "Ми вже другий раз підфарбовуємо бороди".

Він мріяв після війни відкрити барбершоп у Борисполі – хотів стригти побратимам бороди…

Стела з портретом Вадима Рубана на Алеї Героїв у селі Пристроми Студениківської громади Автор: Іванна Данюк

Частина Алеї Героїв у селі Пристроми Автор: Іванна Данюк

Алея Героїв у селі Пристроми Автор: Іванна Данюк

Київські