Бібліотекарка, яка допомагає збивати дрони: історія Ірини Акімової з Коцюбинського

21 серпня 2025 р. 17:15

21 серпня 2025 р. 17:15

Ірина Олександрівна Акімова з Коцюбинського — приклад того, як звичайна жінка в часи війни бере на себе надзвичайні ролі. У 2022-му вона вступила до добровольчого формування «Мрія», пройшла тактико-медичну, бойову та безпілотну підготовку. Її син — військовий ЗСУ на Лиманському напрямку. Попри постійну тривогу за нього, вона продовжує служити, волонтерити та разом з тим розвивати місцеву бібліотеку, перетворюючи її на сучасний простір для громади.

Ексклюзивно для «Київщина 24/7» директорка бібліотеки та бійчиня ДФТГ «Мрія» Ірина розповіла про власний шлях від перших днів повномасштабного вторгнення до оборони столиці, службу пліч-о-пліч із сином на війні та про те, як культурний фронт допомагає тримати тил.

Довідково:

Добровольче формування територіальної громади міста Києва «Мрія» (ДФТГ «Мрія») — це воєнізований підрозділ, створений на добровільній основі після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році.

Ініціатива виникла на базі комендантської роти при в/ч А7040, а згодом була перепідпорядкована командиру в/ч А7374. Перший склад формування включав суддів Конституційного та Верховного Суду України, ветеранів силових структур, студентів непризовного віку та інших добровольців, які за законом не підлягали мобілізації.

З березня 2022 року бійці «Мрії» проходили навчання з тактичної, медичної та вогневої підготовки, а також військової психології.

Наріз до складу ДФТГ «Мрія» увійшли судді різних рівнів, народні депутати, державні службовці, адвокати, науковці, ветерани силових структур та інші громадяни. Станом на кінець березня 2025 року понад 300 добровольців мобілізовані до лав ЗСУ.

Про службу у ДФТГ «Мрія»

— Ірино Олександрівно, Ви — директорка бібліотеки та водночас мисливиця за ворожими дронами. Як Вам вдається поєднувати ці дві, здавалося б, зовсім різні ролі?

— У ДФТГ «Мрія» я з квітня 2022 року. Тоді це була майже моя основна діяльність, і їй було присвячено значну частину часу. Контракт ми підписали на один рік, бувши впевненими, що війна завершиться ще у 2023-му. Але цього не сталося. Ми з побратимами продовжили контракти ще на два роки — і знову ні…

У квітні 2025-го я продовжила свій контракт ще на рік, адже наступного року мені, дасть Бог, виповниться 60. Зараз я чергую на позиції один раз на тиждень. І коли у лютому 2025-го мені запропонували стати директором бібліотеки в нашому Коцюбинському, я погодилася, адже тепер можу поєднувати чергування з роботою у бібліотеці.

«Треба бути корисною там, де можеш»

— Що стало для Вас особистим переломним моментом, коли Ви вирішили долучитися до добровольчого формування?

— У січні-лютому 2022 року ситуація навколо війни дуже загострювалася. Хоча й не хотілося вірити, що повномасштабне вторгнення можливе, я подумала, що треба бути готовою — навіть якщо ці знання ніколи не знадобляться. Тож 16 лютого я прийшла в нашу селищну раду і залишила свій номер телефону на випадок, якщо раптом знадобиться допомога.

25 чи 26 лютого я вже допомагала сортувати ліки для дітей і дорослих, робила все, що було потрібно. А за кілька тижнів мій знайомий розповів, що він вступив у ДФТГ «Мрія». Я поцікавилася, що це за формування, і вирішила теж записатися. Згодом до нас приєднався і мій син, підписавши контракт.

Якогось конкретного «переломного моменту» у мене не було. Було лише чітке розуміння: треба бути корисною там, де можеш. У «Мрії» я спочатку пройшла курси тактико-медичної підготовки, згодом — курс молодого бійця, навчання на полігоні та стрільби, а потім і курси з БПЛА.

— Ваша родина — приклад справжнього патріотизму. Як Ви підтримуєте сина, який воює в лавах ЗСУ, і як тримаєте баланс між тривогою та гордістю за нього?

— Мій син до 2022 року не мав жодного досвіду у військовій справі. Перші навички він здобув саме у ДФТГ «Мрія» на підготовчих зборах. Хочу висловити щиру подяку командуванню «Мрії» в особі Саса Сергія Володимировича за організацію та підготовку добровольців, які стали на захист Києва і всієї України.

У 2022 році син пройшов навчання з військової, тактичної, медичної та безпілотної підготовки, отримав базові навички й перший досвід. А вже у 2023-му став солдатом ЗСУ та потрапив на Лиманський напрямок, де служить і сьогодні.

Щодо гордості — так, вона є. Я пишаюся тим, що мій син виріс справжнім чоловіком і козаком, як його колись називав дідусь. Але це відчуття часто затьмарюється тривогою, яка не відпускає ні на мить. Вона постійна — і вдень, і вночі.

Думаю, всі мами й дружини воїнів це розуміють: ти начебто вчишся жити, працювати, займатися своїми справами, але десь у глибині серця постійно пульсує одне й те саме запитання: як він? де він? що з ним? І на все це є лише одна відповідь — «Боже, допоможи! Боже, спаси й збережи».

«Душа болить так само як у перший день»

— У 2022 році — Ви, як і тисячі українців, зіткнулися з новим етапом війни — повномасштабним вторгненням. Як Ви пережили ці події? Що допомогло вистояти, не зламатися і навіть стати частиною оборони столиці у найважчі часи?

— Те, з чим ми всі зіткнулися у 2022-му, ми переживаємо й зараз. З цим неможливо змиритися, неможливо звикнути. Уже майже три з половиною роки триває повномасштабна війна, а душа болить так само як у перший день.

Мабуть, «Мрія» і різна додаткова робота — волонтерство, допомога, будь-які корисні справи — дають змогу просто жити. А тепер ще й робота в бібліотеці, яка стала для мене дуже важливою, відповідальною і насиченою.

— Чи пам’ятаєте першу знищену Вами ціль? Що Ви відчуваєте, коли бачите результат своєї роботи у ДФТГ?

— Дуже хотіла збити хоч одну ціль (сміється), але в нашій групі мої завдання інші: я медсестра, зв’язківець, водій, прожектор — роблю все, що потрібно. А на кулеметах у нас хлопці, в яких руки міцніші.

«Бібліотеки не втратили своєї актуальності»

— Наскільки важливо сьогодні, на Вашу думку, підтримувати бібліотеки та культурні ініціативи під час війни?

— Бібліотеки не втратили своєї актуальності, але вони мають ставати більш сучасними. Ми оновлюємо наш фонд новими книгами, і я щиро вдячна всім, хто долучився до ініціативи «Подаруй бібліотеці книгу». Також ми змінюємо інтер’єр, щоб створити сучасний простір для дітей, підлітків, ветеранів, переселенців — для різних проєктів, ініціатив та заходів.

«Перемога — це як весна у квітні, незалежно від того, коли вона настане»

— Якою Ви бачите нашу перемогу? І яку роль у ній мають жінки, зокрема такі, як Ви?

— Для мене перемога — це як весна у квітні, незалежно від того, коли вона настане. Вона така ж бажана й обнадійлива, бо означає відродження.

А роль жінок завжди була і є найважливішою: ми даємо життя, ми рятуємо життя, ми надихаємо чоловіків. Україна, врешті-решт, теж жінка. А без жінки — ніяк!

Історія Ірини Акімової — приклад того, як звичайна людина в умовах війни стає опорою для своєї громади та країни. Поєднуючи службу у ДФТГ «Мрія», волонтерську діяльність та розвиток бібліотеки, вона демонструє, що кожен внесок важливий — чи то на передовій, чи у тилу. Її досвід нагадує: навіть у найскладніші часи сила духу, відданість справі та бажання бути корисним здатні змінювати життя громади та надихати на перемогу.

Фото: Ірина Акімова

Автор: Ексклюзив

Київські