Символ відродження: «Верба в пустелі» Олександра Карпенка перемогла у «Київській книзі року 2025»

26 серпня 2025 р. 20:10

26 серпня 2025 р. 20:10

Наш земляк, заслужений журналіст України, членові Національної спілки письменників України Олександр Карпенко став лауреатом Всеукраїнського літературного конкурсу «Книга року - 25». Його книга «Верба в пустелі» перемогла в номінації «Національно-патріотична документальна література».

«Моя «Верба» перемогла в конкурсі «Київська книга року 25» у номінації «Національно-патріотична документальна література». Дякую за високу оцінку моєї роботи!», - повідомив Майстер слова на своїй сторінці в фейсбуці...

Олександр Карпенко зі своєю "Вербою"

Якщо більшість дослідників вивчають історію та культуру архівними та музейними методами, шукаючи артефакти, або штудіюють першоджерела, то засновник історико-культурологічного проєкту наш земляк Олександр Карпенко додав до цього переліку ще й нематеріальний або містичний підхід, намагаючись знайти духовні сліди великих українців у місцях та в моменти їхніх найбільших страждань, випробувань, смерті, або навпаки, найвищих досягнень. До великих він відносить не лише Тараса Шевченка, Лесю Українку, Василя Стуса, але й героя Небесної Сотні, воїна, волонтера, які своїм подвигом на мить торкнулися духовної висоти світочів.

За результатами 20 річних досліджень вийшло п’ять книжок «Українці від моря до моря»(2010), «Щастя на краю світу»(2013), «2013-2015. На межі»(2016), «Колесо Часу»(2017), «Верба в пустелі»(2024, Фоліо). Остання з цього переліку стала переможцем Всеукраїнського літературного конкурсу «Книга року - 25» в номінації «Національно-патріотична документальна література».

Свій метод він називає ефектом Єрусалиму, коли кожен християнин, який відвідує Святу Землю, відчуває радість присутності Бога та осяяння, котрі допомагають заново опанувати біблейські істини. А тому кожне місце, пов’язане переломними моментами нашої історії, Олександр називає Українським Єрусалимом, де може відкритися те, чого не можна знайти в жодному архіві чи музеї.

Таких Єрусалимів, на жаль, стало більшати, переважно вони виникають в Україні в місцях найзапекліших протистоянь Світла з Темрявою. Майдан, Іловайськ, Дебальцево Бахмут, Маріуполь – місця розп’яття і відродження плем’я українських героїв нової доби. А тому географія мандрів Олександра не така вже й елітна і захмарна, як може комусь здатися: від Канади – до Австралії із заїздом на «нуль».

Коли Олександр заговорив про містику та інші дива, я подивився на нього стурбовано. Бо якось дивно було це чути у наш прагматичний та іронічний час, де так мало залишилося місця романтиці та пафосу. Він це помітив і став наводити приклади.

Наприклад, до великого гетьмана Івана Мазепи він прибув на берег Дністра в село Варницю у Молдові в день його смерті, до Тараса Шевченка – в день його приїзду в Новопетрівську фортецю, до Івана Козловського – у день відкриття музичної школи в його рідній Марʼянівці, до Миклухо-Маклая – до його будинку на березі Сіднейської затоки в день його весілля з Маргарет і т.д. Кілька років витратив на пошуки місця поховання Івана Мазепи, побував у Бендерах, де гетьман помирав восени 1709 року, зрештою, знову ж таки, в день його смерті 21 вересня 2017 року примандрував до Галаца в Румунії, де за багатьма плутаними свідченнями, гетьман був нібито похований у церкві Святого Георгія на березі Дунаю.

Розраховував побачити її руїни, але з’ясувалося, що споруду стягнули тросами в Дунай ще на початку 1960-х. І ось мандрівник випадково зустрічає українсько-румунську делегацію на чолі з Президентом Віктором Ющенком, яка з допомогою старих та сучасних карт, GPS також намагається встановити місце поховання великого гетьмана.

Хіба це не диво? Знайшли його у дворику поміж будинками забудови 1970-х на березі Дунаю. Але жодного знаку, який свідчив би про це, тут немає, лише кілька молоденьких яблуньок ворушать листочками під легеньким дунайським вітерцем. «Це тут…» – виносять вердикт науковці після тривалої дискусії. Відкриття феноменальне! Всі піднесено говорять про початок нової ери в історії українського козацтва і про те, що прах великого гетьмана нарешті знайде належне пошанування і спокій на рідній землі. А яким потужним рушієм національного відродження стане акція перепоховання!

Домовленість була такою: спочатку з допомогою георадара обстежать це місце, і якщо з’ясується, що тут є поховання, проведуть розкопки, зроблять генетичну експертизу праху, адже мати гетьмана похована в одному з монастирів Києва. І якщо це й справді останки гетьмана, їх перенесуть до Батурина.

На жаль, ця історія не мала логічного продовження, бо захрясла в бюрократичній переписці між установами двох держав. Хоча цілком імовірно, що тут не обійшлося без втручання третьої сили – тієї, з якою все життя боровся гетьман.

Під час епідемії COVID-19 та війни з московією ця справа взагалі забулася. Не до того, є завдання і проблеми нагальніші, кажуть чиновники. Хоча, на думку Олександра, важливішої немає. Адже йдеться про нашу ідентичність та національну ідею, які ми захищаємо. Він планує також знайти могилу Пилипа Орлика, яка орієнтовно знаходиться в одному із православних храмів міста Ясси в Румунії.

– Ви говорите про істини, які відкриваються заново. Що відкрилося вам під час подорожей? – запитую Олександра.

– З народження в нашій свідомості сидить твердження про те, що село є колискою і оберегом нації. Я не знаю соціологічних чи культурологічних досліджень, які намагалися б це довести. Бо це істина. Але десять років тому у Бразилії я відкрив її заново. Є там чарівне містечко Прудентополіс, 70% населення якого становлять українці. Через це його називають столицею української діаспори в Бразилії. Але асиміляція, попри всі зусилля української церкви та громади за 120 років зробила свою чорну справу. Ідеш вулицею, а назустріч тобі – світлошкірі, русяві, синьоокі хлопці й дівчата. Скажеш такому «Слава Йсу!» У відповідь почуєш «Навіки слава!» Але далі – ні слова українською. Вони пам’ятають про своє походження, однак рідну мову – втратили. Але ми зі своїм товаришем, активістом місцевої української громади Дірсеу Бело не здаємося, їдемо за місто в глибоку сельву, на хутори до українських фермерів. До одного, до другого, до третього. Скрізь нас зустрічають із хлібом-сіллю та бразильською горілкою з цукрової тростини – кашасою. Але головне те, що ми чуємо прекрасну тернопільську, або львівську говірку, нею розмовляють і дорослі, й діти. І пісні українські знають, і приказки, і звичаїв всіх дотримуються наших. Земля в Бразилії червона, як вогонь, але на городах біля хат господарів вона чорна і росте на ній все, що мало б рости в Україні. І ніби блискавка пронизує твою свідомість думка: не циркуляри й грізні окрики захищають рідну мову, а село і праця на ній. І якби ми з початків Незалежності цю істину поставили в основу державної політики щодо сільських територій, то, можливо, й ситуація там була б не такою катастрофічною, як зараз. Нагадаю, що понад 600 сіл за останні 30 років зникли з карти України, а близько п’яти тисяч на цій межі, – пояснює автор.

У книжці «Верба в пустелі» зібрані розповіді про видатних українців, котрі в якийсь зі своїх періодів життя побували за межами України. Окрім цього їх єднає геніальність в різних сферах діяльності. Леся Українка і Тарас Шевченко – в царині поезії, Лео Мол – скульптури, Миклухо-Маклай – мандрів, Іван Козловський – оперного співу, Іван Валентин Задорожний – мистецтва, Паїсій Величковський – духовній, Михайло Вербицький – музичній. Верба в пустелі – це, до речі, теж фантастика, диво, бо до Тараса в Мангишлацькій пустелі нікому нічого не вдавалося виростити. Вона – символ розвитку, духовної боротьби, досягнення неможливого. Всі герої, долаючи пустельні умови, сягають найвищих висот у своїй справі. А хіба українська мова серед бразильської сельви, це не оаза? Ще одна важлива думка – не походження визначає масштаби таланту людини. Український народ, який стоїть на землі, за своїми розумовими та мистецькими здібностями не поступається вихідцям зі шляхетних прошарків суспільства. Довести це світові і, зокрема пихатій Москві було справою життя для Івана Козловського. «Звідки ваш талант?» – запитували в нього. «Від Мар’янівських верб…» – відповідав. Задля цього він за власні кошти збудував у рідному селі музичну школу, подарував дев’ять фортепіано, наповнив її духовними та струнними інструментами, сам підібрав для неї викладачів, кілька разів на рік приїздив до школи, запрошував її вихованців до себе в гості. Це були, по суті, його рідні діти за духом. Піком його зусиль стала участь дитячого хору та ансамблю сопілкарів Мар’янівської музичної школи концерті на честь 80-річчя великого співака у Великому театрі в Москві. Хор спочатку виконав твір Джованні Перголезе «Стабат матер», потім — українську народну пісню «Ой чий то кінь стоїть». У цьому теж символіка: українська народна пісня поряд зі світовим шедевром. Глядачі аплодували стоячи, а маестро плакав. За останні півстоліття Мар’янівська школа випустила сотні талановитих дітей, які поповнили відомі хори, капели, оркестри.

– Якщо ми накладемо ескіз нашого життя на картинку цивілізованого світу, то що бачимо?

– Мені, мабуть, як і вам, багато разів доводилося чути вислів: «вільний світ». І от лише спілкуючись із представниками старої діаспори десь у Канаді, США чи Австралії, ти раптом розумієш справжню суть цього вислову. Вільний світ – це коли ти позбудешся всіх нашарувань у підсвідомості, які ми успадкували від довгих років рабства і бездержавності, починаючи від 13 ст, бо всі наші проблеми саме від цього. Ми постійно відтворюємо самих себе у системі, у владі, а коли влаштовуємо революції на майданах, то бунтуємо фактично проти своєї вікової відсталості, феодального мислення, але якщо не бунтуємо, то втікаємо за кордон. Соціальні психологи кажуть, що на формування національного характеру треба тисячу років. Але в нас нема такого часу. Зараз іде процес переплавлення, або ходіння пустелею, і це триватиме доти, доки кожен не виростить в ній свою вербу…

Київські