Пластичний хірург з Києва став медиком на фронті: історія лікаря, який рятує життя воїнам

01 жовтня 2025 р. 09:29

01 жовтня 2025 р. 09:29

Колись він проводив абдомінальні операції та пластичні втручання у столичних клініках, допомагаючи пацієнтам відновлювати здоров’я та зовнішність. Сьогодні старший лейтенант медичної служби Іван Хмеляр рятує життя на стабілізаційному пункті 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців, де щодня стикається з мінно-вибуховими травмами та критичними пораненнями.

Його руки, які колись творили красу, тепер зупиняють кровотечі, стабілізують поранених і допомагають бійцям вижити.

Напередодні Дня захисника і захисниць України журналісти «Київщин и 24/7» поспілкувалася з Ігорем Хмеляр ем, в чиїх руках практично щодня опиняються життя наших воїнів. Як влаштований стабілізаційний пункт, як працює ланцюг порятунку поранених, що допомагає бійцям залишатися сильними та зберігати оптимізм під час війни та чому не можна одразу зашивати поранення від мінно-вибухових травм?

— Які були Ваші перші враження від такої різкої зміни професії та умов роботи – від пластичного хірурга в Києві до військового медика на стабілізаційному пункті?

— Ну, як нормальна людина, я боявся. Це було страшно, адже умови — зовсім інші. На жаль, на війні немає тих комфортних обставин, до яких ми звикли у звичайному житті. Спочатку це було певним шоком. Але нічого — до всього звикаєш. Ми облаштовували побут настільки, наскільки це було можливо, покращували умови проживання і праці.

Звісно, діяльність абсолютно змінилася. Там, у цивільному житті, все було чисто, тепло й красиво. Тут — бруд, кров, страждання. Та з часом звикаєш. Я був готовий до цього, розумів, на що йду: що бачитиму відірвані руки й ноги. Я був до цього морально підготовлений.

У цивільному житті я теж стикався з важкими травмами — працював загальним хірургом у Київській лікарні та Бориспільській центральній районній лікарні, де здебільшого займався абдомінальною хірургією: операціями на черевній порожнині, а також лікував травми й рани. Тому це мене не лякало.

Але я сподівався, що умови будуть трохи кращими. Хоча бувало по-різному — десь краще, десь гірше. У військовій медицині є своя специфіка, особливо щодо мінно-вибухових поранень. Я ще до війни читав про це й знав, що такі рани не можна одразу зашивати, бо з досвіду АТО 2014 року відомо про тяжкі ускладнення після передчасного ушивання. Я розумів ці ризики, тож був більш-менш готовим. А вже тут, з часом, набув додаткових практичних навичок.

До армії я мав ще один професійний етап у житті. Коли вже став більш досвідченим хірургом, почав підпрацьовувати в приватних клініках, займаючись пластичною хірургією. Спершу це були операції на животі — абдомінопластики, різні ліпосакції. У своїй клініці я відповідав саме за цей напрям. Перед початком війни звільнився з державної медицини й повністю перейшов у пластичну хірургію. Але довго там не попрацював — лише чотири місяці. Потім пішов у військкомат. І відтоді триває мій нинішній шлях.

«Мої мотиви були виключно патріотичні: я хотів захищати країну та допомагати тим, хто постраждав»

— Чому Ви вирішили піти служити? Які мотиви стали ключовими — патріотизм, професійні чи інші фактори? Чому Ви потрапили саме до цього підрозділу, який базується на Київщині?

— Мої патріотичні погляди завжди були стійкими, і саме це спонукало мене піти захищати країну та свою сім’ю. Я йшов свідомо, хоча сподівався, що потраплю працювати хірургом у виїзний або польовий шпиталь, де зможу оперувати поранених.

24 лютого я був у Києві. Того дня, коли почалися активні бойові дії, я забрав сім’ю та поїхав до Вінницької області до батьків, бо під Києвом ситуація була небезпечною. Наступного дня я пішов у військкомат і став у чергу на мобілізацію. Хоча там був хаос і велика кількість людей, я, як офіцер запасу та випускник військової кафедри, відстояв чергу і під вечір потрапив до офіцера, який займався мобілізацією. Мені видали направлення на військово-лікарську комісію (ВЛК), яку я проходив 27 лютого. Процедура була формальною: мене запитали чи хочу служити, я відповів «так», і комісія офіційно визнала мене придатним. Після цього мені видали повістку на 28 лютого — день, коли я мав з’явитися у військкомат і почати службу.

Я прийшов готовим і сподівався потрапити в шпиталь, але мене направили до іншої військової частини, не одразу у 72-гу бригаду. Там я служив певний час і неодноразово просив перевести мене у шпиталь, де міг би займатися хірургією. Іноді мене тимчасово відряджали, тож роботу медиків у військових шпиталях я бачив.

72-га бригада базується на Київщині, і туди мене перевели вже за розпорядженням командування Збройних Сил, бо потрібен був спеціаліст-хірург. Я сприйняв це позитивно: тут я міг більше займатися хірургією та працювати за фахом. Мої мотиви були виключно патріотичні: я хотів захищати країну та допомагати тим, хто постраждав.

« Стабілізаційний пункт виконує роль протишокової допомоги »

– Як працює стабілізаційний пункт у бойових умовах? Можете описати шлях пораненого бійця від моменту евакуації до стабілізації?

— На полі бою, у так званій «червоній зоні», згідно з усіма протоколами, спочатку командиру доповідають про пораненого бійця. Йому надається самодопомога та взаємодопомога: накладають турнікети, транспортують у безпечну зону — усю базову допомогу надають самі бійці.

Далі відбувається евакуація. На першому етапі вона доволі складна. З самого поля бою проводиться кейс-евакуація (CASEVAC) — транспортування не медичним транспортом, здійснюване немедичними працівниками. Це, найчастіше, броньований транспорт, яким бійця виводять із зони бойових дій. Потім його доставляють до пунктів збору або точок перехоплення поранених, куди виїжджає МЕДВАК — спеціалізована медична машина з медичними працівниками. В дорозі вони надають допомогу та евакуюють бійця на стабілізаційний пункт. Іноді поранених привозять і немедики, якщо це безпечніше чи швидше.

На стабілізаційному пункті пацієнту надають лікарську допомогу у межах дозволеного обсягу: проводять протишокові заходи, зупинку кровотеч, ресусцитацію, вливають рідини, кров та плазму, щоб компенсувати крововтрату. Хірургічна допомога включає зупинку кровотеч, прошивання судин, а якщо на кінцівках є турнікети і є час, їх знімають, забезпечуючи безпеку пацієнта.

При пораненнях грудної клітки (пневмоторакс — повітря у плевральній порожнині, гемоторакс — кров у плевральній порожнині) виконується торакоцентез — проколювання грудної клітки, видалення крові та повітря, встановлення дренажу. Якщо поранений із критичними ушкодженнями живота, що загрожують життю, виконується екстрене втручання для зупинки кровотечі, після чого його евакуюють далі.

Далі бійця можуть направити до передових хірургічних відділень, які знаходяться поблизу (15–20 хвилин їзди), або у виїзні шпиталі, залежно від тяжкості травм. Основне завдання стабілізаційного пункту — зупинити кровотечу, стабілізувати стан, виконати всі невідкладні заходи та підготувати пацієнта до подальшого лікування та евакуації.

Таким чином, стабілізаційний пункт виконує роль протишокової допомоги: надає комплексну невідкладну медичну допомогу, підтримує життєві функції, забезпечує зупинку кровотеч і підготовку до подальших хірургічних втручань на більш спеціалізованих медичних етапах.

– Чим відрізняється допомога, яку Ви надаєте зараз, від тієї, яку Ви звикли робити як хірург у мирному житті?

— Це дуже різні речі. У цивільному житті я не стикався з мінно-вибуховими травмами чи кульовими пораненнями. Такі випадки були дуже рідко — переважно мисливські або кримінальні травми, одиничні епізоди. Тут же більшість поранень саме такого типу, і це не лише про медичну роботу, а й про організацію побуту.

Потрібно думати, як ми будемо жити, митися, контролювати умови, коли немає світла, працювати в умовах відсутності централізованого освітлення. Використовуються генератори — за ними теж треба стежити, планувати паливо, щоб завжди був запас. На ці побутові питання також витрачається багато часу, адже від цього залежить, наскільки якісно можна надавати допомогу.

Наприклад, у стабілізаційному пункті має бути тепло, особливо зараз, коли настала вже холодна пора, щоб боротися з гіпотермією — бо поранені часто надходять уже переохолоджені. У лікарні ти думаєш лише про хірургічну роботу, а тут ще й про забезпечення умов для її ефективного виконання.

Щодо готовності до поранених: у більшості випадків ми знаємо заздалегідь, що нам привезуть пораненого. Є наші групи, які сповіщають, коли поранення сталося, ще на позиції, і відразу проводять первинні заходи та евакуацію. Це дає можливість підготуватися і працювати ефективніше.

Втім, постійно генератор не працює, використовуються акумулятори, зарядні станції, EcoFlow та інші пристрої. Завдяки волонтерам забезпечення стало набагато простішим, і ми можемо стабільніше підтримувати робочі умови.

«Часто це молоді хлопці, і розумієш, що в них немає ніг чи рук… Це дуже важко переживати»

– Які найскладніші випадки чи моменти запам’яталися Вам за час служби?

— Ну, із таких складних моментів — це, перш за все, високі ампутації. Наприклад, коли поруч із бійцем спрацьовує вибуховий пристрій — снаряд чи інший елемент — і кінцівки відірвані. Це дуже складні випадки. Якщо поранений приїхав із турнікетом, я намагаюся його зняти, зупинити кровотечу, прошити судини, щоб максимально зберегти довжину кінцівки. Я розумію, що потім цю людину доведеться протезувати, і чим більше залишиться кістки та м’яких тканин, тим якісніший буде протез.

Такі пацієнти тяжкі також через значну крововтрату до моменту, поки вони отримують допомогу. Також важкими бувають випадки великих опіків. Загалом до нас надходять доволі складні поранені, і ми надаємо допомогу згідно з протоколами. Такі алгоритми вже є і дозволяють правильно та адекватно допомагати.

Найважчі випадки — це високі ампутації, травматичні ушкодження, мінно-вибухові поранення. Ці пацієнти важкі фізично і психологічно, часто це молоді хлопці, і розумієш, що в них немає ніг чи рук. Це дуже важко переживати.

Щодо кількості поранених на день, я не можу надавати точних цифр, бо це санітарні дані. По-різному буває: інколи нікого не привозять, інколи багато. Ми дуже сподіваємося, щоб таких випадків не було.

– В одному з постів у соцмережі про Вас ми прочитали Ваші спогади про те, як поранені бійці жартують, навіть за надтяжких умов. Можете поділитися історією, яка найбільше надихнула чи запам’яталася?

— Нещодавно у мене був випадок із пораненим, який отримав опіки обличчя та рук. Коли ми його знеболили й перев’язали, він виглядав майже як «Фантомас»: видимими залишалися лише очі, ніс і рот, решта була обмотана бинтами. Його побратими теж були поранені, але легше, і коли побачили його, почали жартувати з гумором, інколи з нецензурною лайкою. Він до всього ставився спокійно. Я пояснив йому, що деякі зміни залишаться на майбутнє, а він відповів, що нічого страшного — у нього є дружина і діти, вони нікуди не дінуться. Його вже знеболили, він не відчував болю, і вони між собою продовжували жартувати.

Навіть коли він хотів зателефонувати дружині, попри опіки рук, я порадив трохи почекати, але він наполіг. Дружина спокійно відреагувала, почала сміятися: «Ну нічого, де ти будеш, я до тебе приїду, молодець, Фантомас мій». Це дуже підтримує поранених.

Ще один випадок — молодий боєць, близько 25 років, який воює вже сім років. Він наступив на протипіхотну міну, повністю розтрощило стопу, була велика крововтрата, тож спочатку планувалася ампутація. Анестезіологи стабілізували його стан, ми зупинили кровотечу, зняли турнікет і прошили судини. І він, навіть у такому стані, жартує: «Фотографуйте мене, щоб було видно мою ногу». Потім запитав: «Скажіть мені чесно, в мене буде протез?». Я пояснив, що стопу зберегти не вдасться, а протез буде кращим варіантом.

Вони розуміють, що навіть після високих ампутацій можуть продовжувати служити в тилових або спеціальних підрозділах і виконувати важливу роботу. І хоча це дуже складно, поранені жартують, усміхаються, одразу телефонують рідним: «Мамо, я поранений!», — і це знижує психологічне напруження. Їхні посмішки та жарти мотивують нас залишатися поруч і надавати допомогу. Це надзвичайно важливо і надихає.

«Пластична та реконструктивна хірургія для військових сьогодні активно розвивається завдяки приватним клінікам і волонтерам»

— Сьогодні пластична хірургія для військових — це не лише про відновлення зовнішності, а й про повернення до нормального життя. Яку роль Ви бачите для цієї галузі у реабілітації ветеранів? Чи достатньо сьогодні можливостей, які надають державні та приватні клініки, і що, на Вашу думку, потрібно змінити?

— До війни така допомога майже не була потрібна. Основна потреба була у реконструктивній хірургії, і таких відділень по Україні можна було перерахувати на пальцях. Я знаю, що в Києві існує відділення мікрохірургії та пластичної хірургії в Інституті Шалімова. У Дніпрі були подібні відділення, а також у трьох університетських кафедрах — частіше кафедри комбустіології, тобто ті, хто займається опіками, де є певні відділення пластичної хірургії.

До війни нам бракувало таких фахівців, бо потреба в них була невеликою. Основною була травма — залізничні ДТП, побутові випадки, складні реконструктивні втручання рідко були потрібні. Також при військових шпиталях таких відділень не було.

Сьогодні значну частину цієї роботи беруть на себе приватні клініки, які часто надають допомогу безплатно для військових. Це їхнє волонтерство. Такі операції дорогі, і клініки компенсують їх власним коштом. Вони допомагають повертати зовнішність після великих опіків або травм обличчя — адже людина після цього комплексуватиме, а війна додає таких випадків ще більше. Молоді хірурги вчаться і вже виконуються складні операції, такі як вільна мікрохірургічна пересадка клаптів.

Наприклад, береться клапоть шкіри, м’язи та тканини з однієї частини тіла і пересаджується на іншу. Під час цього шиються дрібні судини — артерії та вени по міліметру, щоб клапоть прижився і збереглася функціональність кінцівки. Це дуже складні операції, що потребують високої кваліфікації та навичок.

Щодо держави — важко сказати, наскільки вона підтримує цей напрямок. Більшість операцій сьогодні робляться за рахунок волонтерських організацій, лікарі навчалися за кордоном. Я не чув про відкриття окремих відділень реконструктивної пластичної хірургії при обласних лікарнях чи військових шпиталях. Є операції, але це поодинокі випадки, етапи, а не системна програма.

Поранені можуть проходити до десяти операцій для відновлення зовнішності та функціональності кінцівок. Робота з рубцями також потребує спеціалістів, щоб зменшувати їхню помітність. Держава поки що не забезпечує комплексної програми, можливо, є якісь фінансові компенсації, але їх недостатньо.

Тому пластична та реконструктивна хірургія для військових сьогодні активно розвивається завдяки приватним клінікам і волонтерам. А от державна підтримка має бути значно ширшою, щоб комплексно допомагати ветеранам повертатися до нормального життя.

– Чи вистачає медицині на фронті кадрів? Якщо ні, то які саме спеціальності найбільше потребують поповнення?

— Всіх лікарських спеціальностей зараз не вистачає. Анестезіологів, наприклад, критично мало: у нас зараз один анестезіолог, який скоро йде на пенсію — 60 років, і нового анестезіолога ще немає. Не вистачає також хірургів. Загалом по всій країні в багатьох військових частинах бракує кадрів. Найголовніше – це хірургічні та анестезіологічні спеціальності.

Але навіть терапевт, який закінчив курси невідкладної допомоги, не завжди знайде місце, де він зможе працювати лише лікарем. Також не вистачає середнього медичного персоналу — медсестер. У шпиталях дефіцит кадрів особливо відчутний. Це вже специфіка мобілізації та умов війни.

Я чув, що державі вдалося підвищити зарплату цивільним лікарям до 35 тисяч гривень. Це добре, але насправді все ще мало. У війську, якщо ти служиш у тиловому шпиталі, зарплата становить близько 30 тисяч гривень, при цьому працювати доводиться без вихідних. Можливо, держава мала б мотивувати лікарів додатково грошовим забезпеченням, щоб вони йшли на службу.

«Я відчуваю втрату професійних навичок через те, що вже 3,5 роки не займаюся цивільною хірургією»

– Чи уявляли Ви у лютому 2022 року, що перебування у війську може затягнутися настільки надовго? Як тоді виглядали Ваші очікування і що змінилося зараз?

— Коли я йшов у військо, я думав, що служитиму рік-півтора, як під час АТО — буде ротація, мене поміняють і все. Я навіть дружині казав: «Ну що такого, рік-півтора послужу, повернуся, а потім, якщо треба, ще трохи». Три з половиною роки потому я абсолютно не очікував, що перебування затягнеться настільки довго. Я думав, що війна триватиме півтора року: буде зброя, все закінчиться. Коли пройшло півтора року, я ще намагався вірити, що це завершиться швидко.

Відверто кажучи, спершу я взагалі не вірив, що в цивілізованому світі може бути така війна. Було складно повірити, що це реально. Тепер розумію, що ситуація серйозніша і триваліша, ніж я очікував.

– Чи відчуваєте Ви втрату хірургічних навичок через тривале перебування на фронті? Як це впливає на Вашу роботу та відчуття професійної самореалізації? Чи можливо вдається проходити певні курси для підвищення своєї кваліфікації?

— Так, безумовно, я відчуваю втрату професійних навичок через те, що вже 3,5 роки не займаюся цивільною хірургією. Якщо лікар не розвивається у своїй професії, він починає втрачати майстерність. Ті операції, які я робив до війни, я зараз не проводжу, а для розвитку потрібна практика. Тому я відстаю від колег, які в моєму віці працювали в цивільній медицині. Можна знати теоретично, але якщо не робиш операції, не бачиш усіх нюансів, які виникають під час втручання, навички поступово зникають. На жаль, від цього нікуди не подінешся, бо тут є війна, і треба бути на місці, щоб надавати допомогу тим, хто її потребує.

Щодо навчання: як я вже казав, мій командир бригади двічі домовлявся про моє тимчасове переведення. Один раз у 2023 році, другий — у 2024, я по три місяці був прикомандирований до Вінницького шпиталю. Там об’єм операцій був більший, це були абдомінальні втручання, пов’язані з військовою травмою, але також і планові операції для військовослужбовців, наприклад, грижі. Це допомогло мені не забути навички, які я мав у цивільній хірургії. Я знову робив лапароскопічні операції, видалення жовчного міхура, оперував грижі — руки пам’ятають. Це підвищувало мою самооцінку й доводило, що я ще можу працювати на потрібному рівні.

Щодо курсів: на жаль, поки я перебуваю у війську, мені не пропонувалися навчальні поїздки чи курси з цивільної чи реконструктивної хірургії. Якщо в межах військових курсів, то це переважно навчання з військової травми, невідкладної допомоги, надання першої медичної допомоги. Я на них не був. Хто має можливість, можуть поїхати за кордон на навчання та впроваджувати нові практики в Україні — і молоді хірурги успішно це роблять. У нас у сухопутних військах проводяться різні курси з військової медицини та з надання першої лікарської допомоги. Але реконструктивна чи цивільна хірургія наразі не входить у їхній обсяг.

– Як Ви підтримуєте себе психологічно під час такої напруженої роботи, коли навколо — біль і втрати?

— Важливо підтримувати себе, тим більше, що у наш час світ дуже стрімко розвивається, і це справді необхідно. Я завжди кажу собі: «Все може бути, я до цього готовий». Для підтримки психологічного стану я займаюся спортом настільки, наскільки це тут можливо — повіджиматися, пробігтися. Хтось із наших бігає навіть у таких умовах, де страшно виходити, але хлопці кажуть: «Ні, я йду на пробіжку», — і бігають під деревами десь поруч. Я так не ризикую, але займатися фізичною активністю важливо.

Ще я читаю книжки, спілкуюся з сім’єю — хочеться бути поруч із рідними, це допомагає відволіктися. Велике значення має колектив: гарні стосунки, жарти, спілкування — усе це тримає моральний стан. І, звісно, великою підтримкою є самі поранені хлопці. Коли ти їх годуєш, напоїш, пригостиш чимось смачним, а вони жартують, дякують — це також підіймає дух і тримає нас морально. Це насправді дуже приємно й важливо.

– Чи є у Вас відпустки? Як часто Ви можете бачитися зі своєю сім’єю?

— Щодо відпусток, то це зазвичай 30 днів на рік. За сімейними обставинами можна отримати додаткову відпустку. У більшості випадків вона надається за твоїм бажанням і ти можеш розбивати її на частини. Раніше, коли у мене не було маленької дитини, дружина могла приїжджати до місця служби. Зараз такої можливості немає. Тому важливо, щоб закон і обставини дозволяли більше часу проводити поруч із родиною. Можливість бачити, як росте твоя дитина, дуже цінна і підтримує психологічно.

– Які у Вас плани після перемоги? Чи хочете повернутися до пластичної та мікрохірургії, чи бачите себе й надалі у військовій медицині?

— Ні, військова медицина однозначно — ні, більше я не хочу себе з нею пов’язувати. Коли я вступав в університет, я знав, що хочу бути хірургом, і довгий час думав, що буду військовим хірургом. Але коли проходив військову кафедру за часів Януковича, наша армія тоді була ще зовсім не розвинена, це відбило всю охоту пов’язувати себе з військовою службою. Тому зараз стати військовим — ні. Ви розумієте, коли підписуєш контракт, а війна закінчується, ти належиш повністю собі. Я хочу повернутися до цивільної медицини, до нормального життя, домашнього затишку, бути з сім’єю, вирішувати сам, чим займатися, а не виконувати те, що тобі скажуть. Звісно, є люди, яким подобається військова служба, будь ласка! Але я себе з армією надалі не пов’язую. Тільки якщо буде мобілізація, я розумію: я перший прийду, я перший маю йти.

Що стосується пластичної хірургії, так, я планую повернутися. У клініці, де я працював до війни, на мене чекають. Я постійно спілкуюся з власником клініки: як тільки повернуся, у мене буде місце роботи, будуть пацієнти. Я випав з цього процесу майже на чотири роки, тому зараз важливо відновити практику. Тож після перемоги планую займатися саме пластичною хірургією і мікрохірургією.

Історія Івана Хмеляр — це історія про людяність, професіоналізм і стійкість. Військова медицина змінює лікарів так само як і вона рятує поранених. Навички, здобуті у мирному житті, стають ключем до порятунку життя на фронті. Робота хірурга нагадує, що за кожним пораненим стоїть історія мужності, а за кожним порятованим життям — руки справжнього майстра.

Історії наших незламних Захисників та Захисниць – у добірці « Герої » .

Фото: Іван Хмеляр

Автор: Герої

Київські