Три тисячі життів проти хвилі хейту: що насправді відбувається у найбільшому притулку України «Сіріус»

12 листопада 2025 р. 09:14

12 листопада 2025 р. 09:14

Притулок «Сіріус» – найбільший в Україні. Понад три тисячі врятованих тварин і двадцять п’ять років роботи сьогодні зіштовхнулися з публічним штурмом: хвиля обурення в соцмережах, кримінальне провадження і серія офіційних перевірок. Що насправді відбувається у «Сіріусі»? Чи є факти, які підтверджують критичні заяви, і де закінчуються оцінки у стрічці Facebook та починається реальність щоденної роботи з тисячами тварин?

Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувалися із засновницею притулку Олександрою Мезіновою, щоб відокремити факти від хайпу, почути її позицію, розібрати суперечливі твердження та зрозуміти, які реальні виклики стоять перед найбільшим притулком України. І нарешті – хто насправді стоїть за хвилею критики, яка накрила «Сіріус»?

Хвиля критики та звинувачень

– Пані Олександро, навколо притулку «Сіріус» здійнялася хвиля критики. Як ви самі сприйняли цю ситуацію – і що відчули, коли побачили звинувачення у соцмережах?

Звичайно, мені дуже прикро. Як засновниці та керівниці Сіріус притулку, боляче спостерігати, як усе, що ми будували 25 років, раптом намагаються знецінити. Особливо болісно бачити, що замість підтримки великого притулку, який вижив у надзвичайно складних умовах, пережив окупацію, врятував тисячі тварин і допоміг тисячам людей, частина суспільства обрала шлях публічного цькування – морально, інформаційно, у публічному просторі.

Ми ніколи не приховували труднощів. Навпаки – постійно зверталися по допомогу, відкрито говорили про проблеми й потреби. Але замість того, щоб запитати, розібратися, спробувати підтримати – люди просто знімають фрагмент, який їх обурює, і викладають його без пояснень та контексту. Без жодної спроби зрозуміти, чому так сталося і чи є цьому причина. Натомість з’являються вигадки, хвиля хейту й особисті атаки на мене.

Мене це вражає, бо з дитинства мене вчили допомагати тим, хто потребує підтримки. А тут навпаки – замість простягнутої руки ми отримуємо каміння. І це особливо боляче, адже ми не державна установа, не маємо бюджетного фінансування. З перших днів притулок для тварин «Сіріус» існував завдяки моїй родині, згодом долучилися волонтери, друзі, а потім – небайдужі люди, які люблять тварин. Усі ці роки ми разом тримаємо «Сіріус» на плаву.

Держава жодного разу не взяла на себе відповідальність за проблему безпритульних тварин. Законодавство недосконале, державних програм фактично не існує. У мирний час це вже було величезним тягарем, а під час війни, коли ресурси спрямовані на фронт і допомогу людям, усе лягає виключно на плечі волонтерів.

Я у цій справі вже 25 років. Коли ми відзначали річницю, я сама злякалася цієї цифри – це життя, здоров’я, нерви, фінанси. Це не просто робота – це повна самовіддача. У мене давно немає особистого життя. Родина не витримала такого ритму – колишній чоловік жартував, що ми живемо не вдома, а «в режимі МНС», бо телефон дзвонить 24/7: когось треба рятувати, когось лікувати, кудись їхати.

Зараз, на щастя, вже є команди волонтерів – наприклад, KARG, «Харківський порятунок тварин», «12 вартових» та інші. Люди, які так само працюють без вихідних, без зарплат, просто тому, що не можуть інакше. Я вдячна, що ми не самі. Але проблем залишається багато, і вони не зникають від хейту – лише від спільної роботи та підтримки.

Перші конфлікти та інформаційний тиск

– Ви на початку нашої розмови згадали, що нинішня хвиля критики – не перша. Коли стався перший подібний випадок і що тоді відбулося?

Перший серйозний хейт проти мене та притулку для бездомних тварин Сіріус стався приблизно у 2017-2018 роках. Тоді на посаду директора комунального підприємства, яке відповідало за питання безпритульних тварин у Києві (сьогодні це Київська міська лікарня ветеринарної медицини), претендувала людина, яка дуже переконливо обіцяла радикально змінити ситуацію. Він говорив про комплексну реформу: масову стерилізацію, вакцинацію, роботу зі зверненнями громадян, системні зміни.

Я тоді навіть сказала йому: «Не допомагайте мені особисто, допоможіть місту. Зробіть нормальну систему – і цим ви вже допоможете і нам, і всім іншим притулкам».

Спочатку я повірила в ці наміри й підтримала його. Але після призначення все почало розвиватися зовсім не так, як обіцяли. Замість реформ – непрозорі процеси та відсутність реальних кроків. Київ не отримав системного підходу до проблеми тварин, а комунальне підприємство знову перетворилося на «бюджетний механізм», який споживає кошти, але не дає результату.

Коли я почала ставити запитання і вимагати пояснень, ця людина сказала мені буквально: «Хочеш війни? Буде війна». І вона почалася – інформаційна, персональна, брудна. Було підключено знайомих, а згодом і кількох жінок, яких я раніше попросила покинути притулок для бездомних тварин Сіріус. Саме в той момент почалася організована дискредитація – і тоді я вперше побачила, як маніпуляція може працювати проти доброчесної ініціативи.

Складнощі роботи з волонтерами та правила притулку для бездомних тварин Сіріус

– Чому ви змушені були просити їх піти? Це були працівниці чи волонтерки?

Це були волонтерки. Вони приходили не стільки допомагати, скільки привозили власних тварин – тих, яких уже не могли утримувати, і буквально благали мене прийняти їх до притулку. Звичайно, мені було шкода і людей, і собак, тож я погоджувалась, хоча притулок і так був переповнений. Але з часом ці люди почали поводитися так, ніби притулок – їхня власність і вони можуть диктувати свої правила.

Я неодноразово пояснювала базові вимоги безпеки: не можна кидати кістки чи смаколики у вольєри, тому що собаки через це б’ються; не можна бігати з власними тваринами територією поряд із вольєрами; потрібно дотримуватися годин відвідування. Але ці правила ігнорували. Одного разу через таке порушення собаки зчепилися, і одна тварина загинула.

Коли ситуація повторилася кілька разів, я зібрала цих волонтерок і сказала їм прямо: «Я вас дуже прошу, підіть. Ви не допомагаєте – ви шкодите». На що почула у відповідь: «Ти ще нас згадаєш».

І невдовзі почався хейт. У соцмережах з’явилися брехливі дописи, перекручені історії, звинувачення у жорстокості. Дехто навіть залучав журналістів, щоб розкручувати ці фейки.

– Тобто історія, яка розгорнулася зараз, певною мірою перегукується з тією?

Так. Насправді – дуже сильно. І тоді, і зараз у центрі всього опинилися майже ті самі люди. Навіть імена повторюються.

Нещодавно, наприклад, сталася трагічна ситуація – собаки загризли одну тварину. Ми провели внутрішнє розслідування і з’ясували, що безпосередньо перед цим у вольєр кидали шматки м’яса. І знову – це зробили ті самі «волонтерки». Одна з працівниць навіть сфотографувала залишки їжі, тож ми мали прямий доказ.

Я була шокована й сподівалася, що принаймні після такої трагедії вони зрозуміють наслідки своїх дій. Але замість усвідомлення і відповідальності знову почалася хвиля хейту: «У «Сіріусі» собаки голодні, загризли одна одну». І винною, як завжди, зробили мене.

– Ви вважаєте, що нинішня хвиля критики ініційована тими самими особами?

Так. Частина людей, які були залучені до попереднього конфлікту, долучилися й зараз. Вони підтримують одне одного, поширюють вигадки, роздмухують емоції й створюють видимість масштабного обурення.

Можу назвати конкретні прізвища. Наприклад, Сніжана Бугріх – її ім’я постійно з’являється в подібних дописах і скаргах. Також Олена Гончар – вона була активною і під час попередніх атак.

Як організовано догляд за тисячами тварин

– Ви часто наголошуєте, що навіть налити воду кожній тварині займає чимало часу. Як вам вдається організувати цей процес так, щоб ніхто не залишився без уваги?

Коли ми переїхали сюди – а це вже близько 12 років тому – ми починали фактично з нуля. Це місце вже наше, не орендоване, і за цей час ми провели воду, облаштували три свердловини й поступово розводимо систему водопостачання по всій території. Зараз значна частина притулку вже має труби вздовж рядів вольєрів.

Раніше ми ставили миски ближче до входу в вольєри, щоб одразу бачити, де є вода. Але виявилося, що коли волонтери ходять між вольєрами, миски часто перевертаються. Тому тепер ми ставимо їх біля задньої стінки, щоб собаки були спокійні й мали стабільний доступ до води.

У спеку ми доливаємо воду кілька разів на день. Вранці працівники обов’язково обходять усю територію і перевіряють кожну миску – це наш обов’язковий ритуал. Потім одна зміна годує, інша прибирає, і перед завершенням дня ми знову перевіряємо, чи у всіх є вода.

Але треба розуміти: притулок – це не виставкова зона і не картинка для соцмереж. Тут постійно йде робота, рух, пил, собаки бігають, щось перевертають. Так само як у будь-якому домі: прибрав – і через годину знову треба прибирати. Люди цього часто не враховують: приїжджають зранку, бачать перевернуті миски чи сліди роботи, і роблять висновки. Я їм завжди кажу: приїжджайте вдень – тоді побачите результат, а не процес.

У зоопарків є службові зони, куди відвідувачів не пускають. У нас усе відкрито, тому люди одночасно бачать і роботу, і чисту зону. Якби ми мали достатньо коштів, ми б розділили простір, але поки що все будуємо своїми силами.

Ще одна проблема – надмірна «турбота» з боку деяких відвідувачів. Люди без ветеринарної освіти іноді намагаються лікувати тварин, давати щось, обробляти — не питавши нас. Через це ми змушені іноді ізолювати тварин, які проходять лікування, щоб їм випадково не нашкодили.

Щодо лікування. Зараз у нас немає постійного ветеринара – знайти фахівця, готового працювати з великим притулком і безпритульними тваринами, дуже важко. Ми оголошували вакансії, писали пости, зверталися до знайомих – але охочих немає: комусь далеко, хтось боїться великих собак, хтось просто не хоче працювати у притулку.

Раніше у нас були лікарі на постійній основі, тепер приїжджають волонтери. Одна лікарка допомагає безплатно у термінових випадках. Ще один ветеринар, який нам допомагав, пішов на фронт.

Зараз ми будуємо власну невелику клініку – перебудовуємо частину будівлі під операційну та післяопераційний блок. Уже є окремі кімнати для котів і собак. Але навіть коли все буде готове, ми все одно продовжимо возити тварин у наші п’ять перевірених клінік. Там працюють фахівці з інфекцій, хірургії, травм, і вони готові брати наших підопічних на стаціонар.

Найважчі моменти і міфи про притулок Сіріус

– Пані Олександро, ви опікуєтеся кількома тисячами тварин. Які моменти в цій роботі є найважчими, про що суспільство зазвичай навіть не здогадується?

Насправді таких моментів дуже багато. Почну з найпростіших речей, про які люди зазвичай навіть не замислюються.

По-перше, логістика. Ми розташовані далеко від великого міста, і це створює цілий ланцюг труднощів. Доставлення кормів, медикаментів, будматеріалів – усе коштує дорожче, ніж якби ми були під Києвом. Це впливає на кожну закупівлю, кожен кілограм корму, кожну упаковку шприців.

По-друге, відстань ускладнює приїзди волонтерів. Є багато людей, які хочуть допомагати, але просто фізично не можуть витрачати кілька годин на дорогу в один бік. Так само складно і з прилаштуванням: люди частіше забирають тварин ближче до дому, а не з віддаленого притулку.

Це ж впливає і на персонал. Нам дуже важко знайти достатню кількість працівників. Не всі можуть працювати вахтовим методом, а знайти місцевих людей, які готові щоденно доглядати за сотнями тварин – ще складніше. Це той побутовий бік, про який хейтери навіть не думають і не уявляють масштабу цієї роботи.

Є і ще один болючий міф: нібито чим більше тварин у притулку, тим більше він отримує грошей. Це повна нісенітниця. Насправді все навпаки: що більше тварин – то більші витрати. Донати у середньому приблизно однакові для всіх притулків, незалежно від кількості вихованців. Для прикладу: невеликий притулок може зібрати ті самі 300 тисяч гривень, що й ми. Але коли у тебе 3 000 тварин – ці кошти «ні про що».

Ми робили розрахунки: якщо забезпечувати все необхідне навіть без урахування будівництва, це близько 8 мільйонів гривень на місяць. Реально ми збираємо до одного мільйона. Є муніципальна програма, за якою можемо отримати приблизно мільйон на рік – але цього недостатньо, щоб закрити навіть базові потреби притулку.

Тому в нас постійно накопичуються борги перед ветеринарними клініками – зараз це близько 700 тисяч гривень. І це найкраща відповідь тим, хто говорить, що ми «не лікуємо тварин». Якби ми не лікували – не було б цих боргів.

Стан тварин і результати перевірок

– Що зараз із тими собаками, фото яких активно поширювалися в соцмережах? Який їхній стан нині?

Почну з того, що не всіх тварин на цих фото я взагалі впізнала. Деякі зображені собаки дійсно наші, і я можу сказати однозначно: вони лікуються. Частина перебуває на реабілітації, є старенькі тварини з хронічними хворобами – нирковою недостатністю, проблемами печінки, серцевими глистами (дирофіляріозом). Такі тварини фізіологічно виглядають худішими, і це не ознака недогляду, а медичний стан, який потребує часу та лікування.

Якщо говорити загалом, я впевнена, що не менше ніж 90-95% наших тварин перебувають у доброму стані. Приблизно 5% – це ті, хто потребує особливого нагляду, тривалого лікування або реабілітації. Це нормальна пропорція для великого притулку. Більшість наших собак – активні, соціалізовані й доглянуті.

Звісно, ми не можемо робити повну клінічну діагностику всім тваринам одразу – при такій кількості це просто фізично неможливо. Але всі, кому потрібна медична допомога, її отримують. І це видно – як за поведінкою тварин, так і за результатами перевірок.

Сьогодні в притулку приблизно 3 000 тварин. Близько 160 з них – коти, решта – собаки. Є й врятовані під час окупації тварини: кілька їжаків, павичі, кури, гуси. Ми не забираємо тварин «просто так». Кожна з них – врятоване життя, і всі вони тепер наші підопічні, за яких ми відповідаємо.

– Ви казали, що на притулок вже робили перевірки. Які висновки зробили фахівці й чи отримали ви якісь рекомендації?

Так, перевірок було дуже багато – і з боку поліції, і Держпродспоживслужби (їхні інспектори приїжджали кілька разів – здається, тричі), і представників ветеринарної служби, і департаменту Київської міської ради, який опікується питаннями безпритульних тварин. Крім того, приїжджали журналісти та блогери – фактично всі великі медіа побували в притулку та знімали репортажі.

За результатами цих перевірок картина була практично однаковою: заявлені у скаргах порушення не підтвердилися. Фахівці констатували, що тварини забезпечені необхідним: є їжа, вода, лікування, ведеться облік, зберігаються документи та платіжні підтвердження лікування, є фото- та фінансові докази витрат на ветеринарні послуги. Тобто істотних порушень умов утримання, які відповідали б звинуваченням, не виявили.

Водночас інспектори відзначили проблеми технічного характеру – передусім стан частини вольєрів. Багато з них старі й потребують ремонту. Однак офіційно підказати, де взяти на це кошти, державні служби не можуть: вони лише фіксують необхідність оновлення й рекомендують його здійснити. На практиці це означає: «ремонтуйте», але джерела фінансування при цьому не визначені, бо державних програм підтримки притулків фактично не існує.

Коротко: перевірки були ретельними, і скарги здебільшого не підтвердилися. Тварини забезпечені базовим доглядом і лікуванням. Головна потреба притулку – ремонт і технічне оновлення вольєрів, яке ми змушені робити власними силами та завдяки підтримці донорів.

Фінансова підтримка та донати

– Як вплинули останні події на фінансову підтримку «Сіріуса»? Чи з’явилися нові люди, готові допомогти притулку після розголосу?

Спочатку, чесно скажу, це було дуже боляче. Люди, які називають себе «любителями тварин», почали масово писати нашим партнерам і спонсорам із вимогою припинити підтримку притулку. І, на жаль, частина з них справді відмовилася від співпраці.

Це були переважно ті, хто ніколи не був у притулку, хто знав про нас лише зі сторіс і емоційних постів у соцмережах. Один із таких людей – доволі відома публічна персона – прямо сказав: «Я не вірю в те, що про вас пишуть, але не можу допомагати, бо хейт перекинеться і на мене». Разом із цією відмовою ми втратили великий проєкт – будівництво десяти нових вольєрів. Для нас це був важкий удар.

Після цього відмовилися й кілька медіа, які вже планували інтерв’ю. Пояснили просто: «Не хочемо опинитися в центрі скандалу». Деякі компанії, які допомагали кормами, також відійшли, попри те, що ми завжди відкриті до перевірок. Я завжди кажу: приїжджайте, дивіться, контролюйте, ставте питання, просіть документи – ми не ховаємося.

Але найбільш відчутний наслідок – це падіння донатів. Якщо раніше ми могли зібрати понад мільйон гривень на місяць, то у березні – лише близько 600 тисяч. Для притулку з трьома тисячами тварин це – крапля в морі.

І все ж, серед цього було і світло. Коли, чесно, у мене вже «опустилися руки», подзвонила людина, представилася фондом і сказала, що хоче підтримати нас. Я навіть перепитала: «Ви після всіх цих постів і хвилі хейту – все одно хочете допомогти?» І він відповів: «Саме тому. Ми побачили, що ви потребуєте підтримки, і розібралися самі».

У той момент я просто заплакала. Бо серед усього цього бруду знайшлися люди, які не повірили пліткам, а подивилися глибше й підтримали тих, хто сам за себе сказати не може – тварин.

Мотивація і головне послання

– Ви неодноразово казали, що «Сіріус» – це справа всього вашого життя. Що допомагає вам не здаватися після всіх труднощів?

Знаєте, що б не відбувалося, для мене вже немає нічого страшнішого за окупацію. Ми пережили війну, пережили момент, коли наш район був оточений, коли ніхто не міг приїхати, а ми залишилися з тисячами тварин сам на сам. Ми витримали карантин, коли два місяці не було жодної можливості отримати допомогу. Тож після цього дуже складно мене зламати.

Але я ніколи не дозволяю собі здатися. У притулку понад три тисячі тварин – і ще десятеро моїх власних. Вони всі потребують нас. Це не метафора – вони справді не виживуть без нашої допомоги. Ми для них – єдина опора, єдиний шанс.

Так, буває дуже важко – і фізично, і морально. Є моменти, коли руки опускаються. Але тоді я кажу собі: «Олександро, ніхто тебе не просив це робити. Це ти сама почала. Ти створила цей притулок. І якщо вже взялася – маєш відповідати». Бо ці тварини – нікому не потрібні, крім нас.

І щоразу, коли я бачу хвилю критики чи спроби нас дискредитувати, я розумію: тим людям не потрібні ні ці тварини, ні цей притулок. Їм потрібен шум, увага, історія з драмою. А ми залишаємося. Я, моя команда, наші волонтери. Ті, кому справді не байдуже.

Колись мій близький друг, якого, на жаль, уже немає з нами, сказав мені: «Олександро, ти не можеш бути просто жінкою. Ти – локомотив». Мабуть, так і є. Бо коли на тобі відповідальність за три тисячі життів, ти просто не маєш права зупинятися.

– Яке ваше головне послання людям, які сьогодні читають суперечливі коментарі про «Сіріус»?

Перш за все – увімкніть розум і критичне мислення. Не варто вірити кожному емоційному посту чи коментарю в соцмережах. Якщо щось турбує – перевіряйте інформацію. Читайте, аналізуйте, приїжджайте, дивіться на власні очі, ставте запитання тим, хто працює тут щодня. Лише після цього можна робити висновки.

Мене щиро дивує, коли люди беруть неперевірену інформацію, поширюють її, пишуть образи, прокльони – і навіть не намагаються розібратися. Мені шкода таких людей, бо вони не створюють нічого, не допомагають нікому і не залишають після себе нічого доброго.

Якщо ви з чимось не згодні – не треба руйнувати. Створюйте, допомагайте. Допоможіть людям, тваринам, дітям, літнім людям. Долучіться до евакуацій, прибирання після обстрілів, волонтерства. Знайдіть справу, яка робить світ кращим.

І якщо у вас є бачення, як має виглядати ідеальний притулок – створіть його. Покажіть, як це працює на практиці. Ми будемо тільки раді підтримати. Бо справжня допомога – це не коментар, а дія.

Пам’ятайте: у кожної історії є щонайменше дві сторони. І тільки розібравшись у них обох, можна зробити чесний висновок.

Попри хвилю критики та спроби дискредитації, притулок «Сіріус» продовжує працювати й щодня рятує життя тисячам тварин. Перевірки показали: тварини забезпечені базовим доглядом, водою, кормом і лікуванням; головні виклики стосуються інфраструктури та стабільного фінансування – проблем, які сьогодні притулок змушений долати самотужки.

Ця історія – нагадування про те, що за кожним гучним постом стоїть реальність, а за кожною врятованою твариною – люди, які обрали не критику, а відповідальність. Тут, серед вольєрів і щоденної важкої праці, найбільше відчувається простий факт: говорити легко, рятувати – значно складніше. І саме ті, хто лишається поруч із тими, хто не може захистити себе, роблять справжню роботу.

Фото: Олександра Мезінова

Київські