Під обстрілами, у диму і в тиші після вибухів: як працюють рятувальники Київщини – інтерв’ю з Антоном Розумом

19 листопада 2025 р. 12:47

19 листопада 2025 р. 12:47

Колись його день проходив за плануванням та організацією роботи підрозділів, а сьогодні заступник керівника ДСНС Київщини Антон Розум щодня координує порятунок людей під час обстрілів, пожеж і надзвичайних ситуацій. Його завдання – організувати роботу так, щоб рятувальники працювали швидко, злагоджено та безпечно, а кожен виклик завершувався порятунком людського життя.

Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувалися з Антоном Розумом про те, що означає бути рятувальником у воєнний час, з якими найскладнішими ситуаціями стикаються підрозділи Київщини та як команда ДСНС підтримує один одного, рятуючи життя щодня.

Вибір служити та захищати: як Антон Розум став рятувальником

– Що для вас означає бути рятувальником сьогодні, коли кожен виїзд ваших колег може бути пов’язаний із наслідками ворожих атак? І чому ви свого часу вирішили обрати саме цю професію?

– На мою думку, сьогодні бути рятувальником – це виконувати свій обов’язок, який у першу чергу покладає на нас держава. У моєму розумінні – це служіння людям і сумлінне виконання своїх завдань.

Якщо говорити про реалії сьогодення, то це, безумовно, ризик. Кожен виїзд – непередбачуваний, немає однотипних викликів. Кожен випадок – особливий. І найголовніше – це усвідомлення, що від наших дій може залежати чиєсь життя. Саме це, на мою думку, є найважливішим у нашій професії.

Щодо вибору професії, то тут не було якоїсь романтичної історії про дитячу мрію. Це радше була порада батьків, до якої я прислухався. Після сьомого класу я вже не навчався у звичайній школі – вступив до військового ліцею імені Івана Богуна. Там я провчився чотири роки й зрозумів, що мені близька дисципліна, служба, порядок. Тому далі обрав Черкаський університет цивільного захисту, і цей шлях привів мене туди, де я є сьогодні.

Перші дні війни: шок і негайна відповідальність

– Чи пам’ятаєте ви перші дні після початку повномасштабного вторгнення? Якими тоді були завдання рятувальників області – і що найбільше запам’яталося вам особисто?

– Цей ранок, напевно, закарбувався в пам’яті кожного українця. Особисто для мене все почалося з телефонного дзвінка з роботи – повідомили про оголошення сигналу збору, аварійний виклик через початок війни. Навіть зараз, коли згадую той момент, по тілу йдуть холодні мурашки. Це було відчуття повного нерозуміння, шоку – я ніколи не міг уявити, що в наш час дійсно може початися війна. Доти здавалось, що це щось із політичної площини, але не реальність.

Я живу в Броварському районі – і того ранку почув вибухи. Ми ще напередодні трохи готувалися, я просив дружину зібрати речі «на всяк випадок», але до кінця, мабуть, не вірили, що це може статися.

У перші години все було дуже розгублено. Завдання залишалися ті самі, але до них додався зовсім інший рівень небезпеки: поруч пролітали гелікоптери, неподалік були обстріли. Не було чіткого розуміння – що робити з підрозділами, чи треба їх евакуйовувати, чи залишати на місці.

На той момент я ще не обіймав керівної посади, не мав підлеглого особового складу, тож перебував радше «в полі», виконуючи завдання разом з іншими. Усі ми тоді були в стані повного нерозуміння, як діяти далі, але водночас – з відчуттям, що треба триматися й виконувати свій обов’язок, бо на тебе розраховують.

Зараз, коли вже минуло майже чотири роки, усвідомлюєш масштаб того, що сталося. Тоді це здавалося кошмаром, який ось-ось закінчиться, а тепер – це наша реальність, у якій ми живемо й продовжуємо працювати.

Головна місія ДСНС сьогодні

– На вашу думку, у чому сьогодні полягає головна місія ДСНС – під час війни, коли навантаження і ризики щодня зростають?

– Насамперед – у порятунку людських життів. Це основа нашої роботи, і війна лише посилила цю місію. Ми стикаємося не лише з наслідками обстрілів – хоча це, звісно, одна з найнебезпечніших частин нашої служби. Є випадки, коли рятувальники приїжджають на місце після удару, починають розбирати завали, а потім відбувається повторний обстріл. І вони все одно залишаються там, ризикуючи собою, щоб витягнути людей. Це важко описати словами.

Головні напрямки нашої роботи сьогодні я б окреслив трьома ключовими завданнями. Перше – це порятунок людей, усе, що пов’язане з їхньою безпекою і життям. Друге – ліквідація наслідків обстрілів, руйнувань, пожеж. І третє, не менш важливе – розмінування територій. Це величезний обсяг роботи, адже йдеться як про деокуповані райони, так і про місця, де нещодавно були прильоти. Сьогодні ворог скидає вибухонебезпечні предмети навіть із безпілотників, тож нерозірваних боєприпасів надзвичайно багато.

Тому можна сказати, що головна місія ДСНС під час війни – це зберегти життя, зменшити шкоду і повернути людям хоча б частинку безпеки там, де її вже, здавалось би, не залишилося.

Найскладніші ситуації на Київщині

– Які ситуації на Київщині за останній час були найскладнішими для ваших підрозділів? Можливо, пригадаєте випадки, які особливо вразили або стали прикладом професійності команди?

– Якщо чесно, виділити якийсь один випадок дуже важко. Для нас кожен виїзд, на якому вдалося врятувати життя, – це вже підтвердження професіоналізму наших людей. Із тим досвідом, який ми маємо сьогодні, і з тією кількістю залучень, що відбуваються щодня, кожен виклик – це окрема історія.

Але якщо говорити про останній час, то, напевно, найбільш масштабною ситуацією була атака на Білу Церкву. Тоді постраждало понад десять різних локацій. Це була дуже напружена ніч – тривалі обстріли, зруйновані об’єкти енергетичної та промислової інфраструктури. Було складно зорієнтуватися, куди направити сили першочергово, адже пошкодження виникали одночасно в різних районах.

Робота починається з першого дзвінка на лінію – із диспетчера, який приймає повідомлення і передає його далі. Це вже перший етап нашої злагодженої системи. Далі все діє за відпрацьованим алгоритмом – визначається ранг події, формується кількість залучених підрозділів, техніки. Але навіть коли є загроза повторного обстрілу, якщо ми знаємо, що на місці є люди і їх можна врятувати – наші рятувальники виїжджають, не зважаючи ні на що.

Звісно, ми завжди зважуємо ризики, особливо коли йдеться про повторні удари, «шахеди» чи ракетні атаки. Проте головне – діяти швидко і злагоджено. Саме це, на мою думку, і є показником професійності нашої служби: коли в умовах хаосу кожен знає, що і як має робити.

Емоції та підтримка: як рятувальники справляються з психологічним навантаженням

– Що відчувають рятувальники, коли заходять у зруйнований будинок, знаючи, що під завалами можуть бути люди? І як ви допомагаєте своїм колегам справлятися з такими емоційно важкими ситуаціями?

– Це дуже глибоке питання. Напевно, у той момент, коли рятувальник заходить у зруйнований будинок чи будь-яке приміщення, де можуть бути люди, він не думає про емоції. Головна думка – якнайшвидше знайти і врятувати людину. Усе інше – відходить на другий план. У таких ситуаціях просто не можеш дозволити собі думати про страх чи переживання, ти дієш автоматично, за алгоритмом.

А вже після завершення робіт приходить усвідомлення – аналізуєш, що відбулося, як спрацювали, чи все зробили правильно. Найважчі моменти – коли знаходиш загиблих, коли розумієш, що не встиг. Це завжди боляче, і жоден досвід не робить це легшим.

У нас дійсно працюють психологи, і вони постійно супроводжують особовий склад. Вони спостерігають, з якими викликами стикаються рятувальники, з ким потрібно попрацювати, щоб не допустити професійного вигорання. Крім того, ми маємо медичний центр в Одесі, куди щороку направляють наших працівників на відпочинок і відновлення. Це дуже важливо, бо робота рятувальника – це постійна напруга, як фізична, так і психологічна.

Але, знаєте, найбільше допомагає спілкування. Ми багато говоримо між собою, підтримуємо один одного, ділимося пережитим. І вдома – теж. Родина, розуміння близьких – це те, що тримає.

Звичайно, бувають ситуації, коли виснаження більше фізичне, ніж моральне. Буває, тільки закінчив один виклик, а вже наступний. Але коли усвідомлюєш, що твоя робота врятувала життя, або ти запобіг масштабній пожежі, ліквідував загрозу – це дає величезне моральне піднесення. Тоді навіть втома сприймається інакше.

Сьогодні наші підрозділи справді стали набагато сильнішими й більш підготовленими. Ми працюємо і на землі, і на воді, і в повітрі – і це показує, наскільки виросла вся система ДСНС за ці роки.

– Чи бувають моменти, коли навіть досвідченим працівникам ДСНС важко стримати емоції після особливо трагічних випадків? Як ви або колеги відновлюєтесь після таких подій?

– Звісно, бувають. Ми всі живі люди. Іноді навіть досвід не рятує від емоційного удару. Особливо важко, коли йдеться про дітей, або коли, попри всі зусилля, не вдається врятувати людину. У такі моменти всередині щось ніби зупиняється. Але саме тоді особливо важлива підтримка – колег, психологів, родини. Ми завжди тримаємося разом, ділимося тим, що пережили, бо мовчати після таких подій – неможливо.

Але є й інший бік – моменти, коли відчуваєш справжнє диво. Коли бачиш, як життя повертається буквально з іншого світу. Це ті історії, які залишаються з тобою назавжди.

Пригадую одну таку подію – ще на початку моєї кар’єри, коли я тільки почав працювати начальником караулу у мальовничому місті Яготин. Це був початок зими, тонка крига. Ми отримали виклик: чоловік провалився під лід. Приїжджаємо – а навколо десятки рибалок, які продовжують ловити рибу, наче нічого не сталося. У полонці видно людину, що ледве тримається.

Ми з колегами почали рятувальну операцію: я кинув рятувальний круг, але чоловік не реагує, просто дивиться на мене. Було видно, що він уже майже без сил. Я почав повзти до нього по кризі – обережно, щоб самому не провалитись. Коли вже був зовсім поруч, під’їхав колега з човном. Ми разом підповзли, човен теж частково провалився у воду, але ми все одно дісталися до чоловіка, обв’язали його кругом і витягнули на берег.

Швидка вже чекала. Чоловіка роздягли, почали зігрівати. Він мовчав, лише дивився – ні слова. Ми поїхали на частину, і наче все. А за кілька днів, на наступне чергування, цей дідусь прийшов до нас – зі сльозами на очах, обіймав, дякував. Я тоді запитав: «А чому ж ви тоді нічого не сказали, не покликали на допомогу?». А він відповів: «Я вже попрощався з бабою, з усіма… просто чекав кінця».

І от такі моменти… вони дуже сильні. Вони нагадують, заради чого ми працюємо. Такі історії дають сили рухатись далі, навіть після найважчих днів.

Реакція постраждалих

– Як зазвичай реагують постраждалі, коли бачать рятувальників на місці події? І що найчастіше чуєте від людей у такі моменти?

– У перші хвилини люди найчастіше мовчать – вони в стані шоку і не усвідомлюють, що відбувається. Якщо ж людина травмована, вона може кричати або панікувати, і налагодити діалог в такому стані дуже складно. Інколи постраждалі навіть не впізнають одразу, що перед ними – рятувальник у касці й масці – це їх лякає ще більше.

Пригадую випадок із задимленою квартирою на четвертому чи шостому поверсі. Ми зламали двері, зайшли – у помешканні сильний дим, а на дивані лежала літня жінка. Було важко зрозуміти: чи вона втрачає свідомість від диму, чи вже непритомна. Ми підняли її на покривалі, винесли надвір і почали надавати допомогу. І коли вона прийшла до тями – спочатку не розуміла, що сталося і хто ми. Але потім – сльози, подяка, полегшення. Саме такі миті показують, що наша присутність на місці події дійсно змінює долі людей.

Трансформація ДСНС під час війни

– Що змінилося у роботі ДСНС за ці роки війни? Які нові виклики довелося врахувати і як трансформувалася система реагування?

– Насамперед змінилося все – від досвіду до способу мислення. Ми стали значно злагодженішими, налагодили взаємодію з іншими структурами – Національною поліцією, медиками, добровільними загонами Червоного Хреста. Дуже потужною стала комунікація з місцевими органами влади – це сьогодні критично важливо.

Розвиваємося і технічно: оновлюється обладнання, з’являються нові напрями реагування, розширюється структура самої служби. Але війна принесла абсолютно нові реалії. З’явилися неординарні ситуації, до яких ніхто не міг бути готовий. Наприклад, влучання «шахедів» у ті об’єкти, які за своєю природою не повинні горіти – як-от у Чорнобилі. Ніхто не планував, що доведеться ліквідовувати наслідки подібних атак у таких місцях.

Раніше під час виїздів ми не моніторили повітряний простір, не думали, звідки може прилетіти дрон чи ракета. Тепер це звична частина роботи. Ми використовуємо бронезахист, пристосовуємо автомобілі до нових умов, адже навіть пожежна техніка має бути захищена від вибухів.

Жодна країна світу не планувала, що доведеться бронювати пожежні машини. Але для нас це – нова реальність, у якій ми навчилися діяти злагоджено, швидко і впевнено.

Рятувальники після Перемоги

– Якими ви бачите українських рятувальників після Перемоги? Що, на вашу думку, держава чи суспільство мають краще розуміти про вашу службу?

– Я бачу українських рятувальників такими, якими вони є сьогодні – відданими, професійними, готовими завжди прийти на допомогу. Ми залишимося тими, хто поруч у найскладніші моменти, хто виконує свою місію незалежно від умов. Робота рятувальника залишається такою ж важливою, як і раніше, хоча сьогодні додалися нові ризики та небезпеки.

Що держава і суспільство мають розуміти – це те, що ми завжди на службі, щоб зберегти життя і безпеку людей, і що для цього потрібна постійна підготовка, оснащення та підтримка. Ми робимо свою справу, навіть коли важко, і сподіваємося, що після Перемоги наші досягнення й професіоналізм будуть оцінені належним чином.

– І якщо коротко – що б ви хотіли сказати українцям, які щодня завдяки вам і вашим колегам залишаються живими?

– Насамперед хочу звернутися і до людей, і до рятувальників: не нехтуйте сигналами повітряної тривоги, бережіть себе та свої сім’ї, дотримуйтесь правил безпеки. І довіряйте нам – ми завжди поруч і робимо все, щоб ви залишалися живими.

Фото: ДСНС Київщини

Автор: Ексклюзив

Київські