Як у Переяславі створювався Музей хліба: п'ять найцікавіших експонатів колекції

22 листопада 2025 р. 20:11

22 листопада 2025 р. 20:11

Щороку четверта субота листопада в Україні – День вшанування мільйонних жертв Голодоморів. Цей день нагадування про злочини радянської влади проти українського народу.

Сьогодні відбуваються різні публічні заходи і важливий персональний ритуал вшанування жертв геноциду голодом – свіча пам'яті у вікні о 16:00.

Поряд часто кладуть шматочок хліба. Він як і "три колоски" став символом цього дня.

Пошана до хліба в українців, нації хліборобів з правіків – священна. у Переяславі є навіть Музей хліба. Про його створення та найцікавіші експонати розповідає Переяслав .City.

Збирали рушники і заодно брали хліборобський реманент

Урочисте відкриття Музею хліба в Переяславі відбулося 14 жовтня 1984 року. Музей присвячений історії землеробства та хлібопекарства – він став першим в Україні, є найбільшим і найцікавішим серед подібних.

Варто зазначити, що з 2006 року за ініціативи Міжнародного союзу пекарів 16 жовтня відзначається Всесвітній день хліба (World Bread Day). Його започаткували на підтримку діяльності Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО), заснованої цього дня 1945 року. Це спеціалізована установа ООН, що працює над боротьбою з голодом та посиленням продовольчої безпеки у світі.

Ініціатором та ідейним натхненником створення в Переяславі унікального музейного проєкту був, звісно, директор тоді ще історико-культурного заповідника Михайло Сікорський.

– У Михайла Івановича був своєрідний підхід до організації роботи, – каже провідна наукова співробітниця Музею хліба Олена Жам . – Зокрема, це принцип трьох «Е»: екскурсії, експозиції, експедиції.

Саме в експедиціях Київщиною, Полтавщиною, Черкащиною, Чернігівщиною музейники проводили більшу частину робочого часу. Любили це діло, бо були молодими, енергійними, сповненими ентузіазму. За столом у канцелярії їм було сидіти, м’яко кажучи, нецікаво. А експедиції – це завжди подорожі, пригоди, знайомства з різними людьми, привезені купи чудових рідкісних речей, із яких потім формувалися цікаві експозиції.

Звичайно, разом із сорочками, рушниками, іконами збирали і сільськогосподарський реманент, кухонне начиння. І за 20 років його накопичилося стільки, що почали думати про створення Музею сільськогосподарської техніки. Але Михайло Іванович дивився на цю справу ширше і наполіг на створенні Музею хліба.

Експозицію музею хліба "склали" за рік

– Музей «склали» надзвичайно швидко – приблизно протягом року, – продовжує пані Олена. – Сікорський страшенно поспішав, і на це була причина: схожий музей міг з’явитися в Києві. Створювати його зібрався столичний краєзнавець В. Д. Кармазін.

Він навіть звинувачував через пресу науковців Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника в тому, що вони в нього вкрали цю ідею. Звернувся аж до Ради міністрів України з клопотанням, аби підтримали його ініціативу у створенні музею хліба в Києві.

І ось навесні 1984 року до Переяслава приїхала урядова комісія на чолі з заступницею голови Ради міністрів України Марією Орлик, щоб оцінити перспективи майбутнього музею. Причому було заявлено: якщо комісія буде незадоволена, то зібрані експонати переяславці повинні будуть передати до Києва і музей буде робити Кармазін.

Музей хліба НІЕЗ "Переяслав"

– Але нашим науковцям було що продемонструвати поважним гостям! На цей час були вже готові основний експозиційний павільйон, проєктна експозиція, розроблені структурний та тематико-експозиційний плани музею, зібрано тисячі експонатів.

Осінь і зиму 1983–1984 рр. робоча група, до якої входили Олексій Мельник, Володимир Слюсар, Микола Герасько, Іван Козій, Юрій Мисюра, працювала у неопалюваному приміщенні, готуючи «пробну» експозицію майбутнього Музею. Художні ескізи для неї на прохання Михайла Сікорського розробила вже відома тоді художниця Ганна Самутіна.

Столична комісія дала добро

Столична комісія була неймовірно вражена побаченим. Особливо переконливо виглядала чимала збірка натурних тематичних експонатів: сільськогосподарські та хлібопекарські знаряддя різних періодів, ємкості для виготовлення і зберігання хліба, твори мистецтва на хліборобську тематику.

Натомість київський майбутній музей у своєму розпорядженні мав лише… 36 експонатів, із яких більшість – фото і фотокопії. Звичайно, було прийняте рішення: Музею хліба – бути в Переяславі!

Таким чином, справді подвижницькою працею науковців, реставраторів, доглядачів за короткий час було створено величезний музейний комплекс загальною площею близько 3 га, які мали тематично пов’язані між собою самостійні експозиції. До їх складу увійшли:

• павільйон, де розміщена основна експозиція площею 600 кв. м. (6 залів);
• хата селянина-хлібороба (с. Кунцево Новосанжарського району Полтавської області);
• три комори для зберігання зерна (с. Яхники Лохвицького району Полтавської області, с. Вишневе Лохвицького району Полтавської області, м. Київ (Поділ);
• вітряний млин (с. Мирча, Бородянський р-н, Київська обл.);
• майстерня для виготовлення і насікання жорнових каменів;
• відкритий майданчик для експонування сільськогосподарської техніки кін. ХІХ–ХХ ст.

Інтер'єр хати хлібороба

Музей у церкві врятував культову споруду

Окремо хочу розповісти про приміщення Музею хліба.

Коштів на будівництво спеціального павільйону, незважаючи на захоплення з боку урядової комісії, звичайно ж, не знайшлося. Тож для розміщення експозиції вирішили перевезти напівзруйновану церкву Вознесіння Христового з села Мала Каратуль. З 1950-х років вона використовувалася як складське приміщення для колгоспного зерна, потім там був клуб.

Пристосування колишньої церкви під експозиційний павільйон Музею хліба завжди викликало неоднозначну реакцію відвідувачів Заповідника й вірян. З одного боку це – культова історико-архітектурна пам’ятка, яка свого часу була призначення для богослужінь. З іншого, у 1980-х роках споруда вже була напівзруйнованим зерносховищем, якому музейники подарували «друге життя».

До речі, деякою мірою така практика виправдана: чимало церковних споруд збереглися до наших днів саме завдяки музейним експозиціям, які формували у їхніх стінах.

Хата хлібороба

– Наш Музей хліба ніколи не минають відвідувачі, незважаючи на те, що він у самому кінці екскурсійного маршруту. Хоч і стомлені, але завжди сюди заходять, уважно дивляться, задають запитання, самі щось розповідають, неохоче його залишають, – розповідає Олена Жам.

Адже тут вони бачать багатюще зібрання пов’язаних із землеробством археологічних знахідок, цікавих давніх знарядь праці, домашнього начиння для випікання хліба. Є і мистецькі твори на хліборобську тематику, сільськогосподарська техніка. Ця експозиція в поєднанні з вітряками, водяними млинами, гамазеями та численними коморами Музею просто неба доповнює особливим змістом атмосферу українського села.

«Сюди хочеться повертатися ще і ще раз, – пишуть у відгуках відвідувачі з різних міст України. – Ці відчуття неможливо передати словами. Коли ти бачиш точну копію бабусиної хати, перелаз, горщики на кілочках, дивишся на такий же судник з мальованими глеками та мисками, на схожі темні ікони на божниці, на білу піч, на ткані рушники, вдихаєш запашне повітря, настояне на чабреці та материнці, і тобі хочеться співати і плакати…

Ваш музей – одне з дуже небагатьох місць в Україні, де з такою любов’ю відтворили і зберегли цю дивовижну ауру давнини, традицій і духовності нашого доброго і мудрого народу».

Унікальні експонати Музею хліба

Вони виготовлені в період сер. ХІХ ст. для випікання рапортних («друкованих») пряників.

Тісто для них замішували на меду. У народі пряник, виготовлений за допомогою такої форми, називався «розгінний», «розгоня» або «випиханець». Випікали його до свят. Коли застілля закінчувалося, пряник розламували на частини і роздавали гостям так, щоб кожному дісталося цілісне зображення одного фрагменту пряника. Так господарі делікатно нагадували гостям, що вже час вирушати по домівках.

Першу пряничну дошку музею подарував житель м. Переяслава-Хмельницького Л. І. Кусай у 1957 році.

Другу форму передала жителька м. Переяслава-Хмельницького Є.С. Кулічевська у 1976 році. Дошка використовувалася у її родині для приготування пряників протягом цілої сотні років – із 1850-х до 1950-х років. За твердженням власниці, дошку придбали в сер. ХІХ ст. на ярмарку в селі Хмельовик Баришівської волості Переяславського повіту Полтавської губернії у місцевого майстра.

Прянична дошка

Це сільськогосподарське знаряддя призначене для кінного обмолоту зернових культур. Виготовлена з дубового дерева, окована залізом, частина площини густо заповнена крем’яними пластинами Саме з допомогою цих гострих шматочків кременю вибивалися зерна з колосся.

– У 1983 році під час експедиції в село Мохнач Чорнобаївського району Черкаської області музейників гостинні місцеві мешканці запросили на весілля, – усміхається пані Олена. – І один із гостей розповів науковцям Олексію Мельнику, Володимиру Слюсару та водію Миколі Петруні, що в нього на горищі лежить щось цікаве і незвичайне, тільки він не знає, що то таке.

Коли хлопці вилізли на горище і побачили цей гарман, ще й у пристойному стані, їхнім радощам не було меж, адже такі знахідки – надзвичайна рідкість. Звичайно, його випросили в музейну колекцію.

Люди в ті часи взагалі з радістю віддавали старовинні речі музейникам, радіючи, що замість того, щоб припадати пилом десь у сараї чи на горищі, вони стануть «знаменитими», і їх побачать багато відвідувачів.

– Але все ж селяни надавали перевагу обмолоту зерна з допомогою звичайних ціпів, – зауважує провідний зберігач фондів Юрій Калінович . – Такі молотильні дошки застосовували у крайніх випадках – або була несприятлива погода і треба було поспішати, або не вистачало робочих рук. Це тому, що при такій молотьбі багато якісного зерна втрачалося під копитами коней.

Гармани виготовляли майстри, які вміли відколювати дрібні шматочки кременю. Коні тягали їх за собою по колу по розстелених снопах, вони ковзали по стеблах і подрібнювали їх у полову.

Для прискорення молотьби на молотильні дошки клали кілька каменів або садовили дітей. Обмолочену масу перевертали спочатку 3-ріжковими, а потім 5-7-ріжковими вилами протягом кількох годин, відділяючи полову, а потім зерно знизу піднімали спеціальними дерев’яними лопатами.

На півдні України такі дошки називали «діканями».

Гарман

Це вироби ХІХ ст. – також рідкість, навіть для музейних колекцій. На жаль, розпаровані, різних розмірів і технік плетіння. Один великий, ймовірно, чоловічий, інший – жіночий або дитячий.

Такі валянки одягали поверх звичайних чобіт чи іншого взуття, носили в хаті й на вулиці за сухої погоди. Завдяки природним властивостям матеріалу солом’яне взуття відзначалося теплою, легкою ходою, витримувало високі морози, не ковзало на льоду.

У селянському середовищі дешеве й доступне взуття із соломи було поширене аж до середини минулого століття. Солом’яні валянки слугували своєму господарю чи господині 1-2 сезони, після чого викидалися або спалювалися. Тому й уціліли до наших днів лише поодинокі представники цього оригінального взуття.

Солом`яні валянки

Трактор виготовлений у 1931 р. на Харківському тракторному заводі, «первісток» цього підприємства. Таку модель завод випускав у 1931-1937 рр. За зразок був узятий трактор американської компанії «International Harvester».

На цьому тракторі з 1939 по 1949 рр. працювала трактористка Циблівської МТС Переяславського р-ну Київської обл. Тетяна Федорівна Рибак (1919–2008), уродженка с. Пологи-Вергуни Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл.

У 1962 р. трактор був переданий до Переяслав-Хмельницького державного історичного музею (придбаний за 285 крб.), із 1984 р. – експонується в Музеї хліба.

– Хочу також розповісти про нелегку жіночу долю нашої землячки Тетяни Рибак, – говорить Олена Жам. – Одна з перших трактористок Переяславщини народилася 22 грудня 1922 року в селянській родині, в селі Пологи-Вергуни.

Трактор ХТЗ

У 1930-х роках не стало батька, і дівчинка-школярка була змушена йти працювати до колгоспу. Звідти її було рекомендовано на курси трактористів у село Хоцьки. Тетяна закінчила їх «на відмінно», і з 1939 р. сіла на трактор у рідному селі, працюючи багато і самовіддано. Платили за роботу переважно зерном.

Про початок війни трактористка дізналася в полі: «Я помітила, як по полю швидко йшов бригадир. Обличчя у нього було збентежене. Ніколи не забуду, як сильно закалатало серце. Коли підійшов до мене, сказав: «Війна, Танюшо, війна!».

Для того, щоб техніка не дісталася ворогові, її почали швидко готувати до евакуації. Більшість чоловіків пішли на фронт, тому за кермом тракторів були жінки. Тетяна Рибак на своєму «залізному коні» вирушила з Циблівською МТС (машинно-тракторною станцією) у напрямку Воронезької області.

Дорога була дуже важкою. Температура повітря сягала 35 градусів морозу, випали великі сніги. Прибувши на місце, виснажені люди були змушені пристосовуватися до холодної зимової погоди та невлаштованого побуту.

Розташувалися на кінному заводі, навесні приступили до польових робіт. Відірвані від родин і домівок, українці зуміли зробити більше, ніж працівники місцевої станції.

Тетяна Рибак у молоді роки

Німці наближалися до Дону, і вони вирушили далі, за Саратов. Нарешті, Тетяна Рибак потрапила в Енгельський район, де з іншими евакуйованими обробляла степи. Від страшного навантаження ламалися навіть лемеші техніки.

За виснажливу працю українцям видавали по 300 г хліба на день – такою «щедрою» була платня. Побутові умови були надзвичайно тяжкими: літом жили в полі, ночували в бараках, узимку просилися на постій до людей. Через нестачу вітамінів багато чоловіків померли від цинги. Дівчата-трактористки дивом залишилися живими.

Восени 1943 р. отримали наказ про реевакуацію. Їхали до Переяславської станції чотири місяці (з грудня до березня), на Переяславщину повернулися тільки в 1944 р. На своєму тракторі, який тепер експонується в Музеї хліба, Тетяна Рибак працювала до 1949 р.

Відійшла у вічність відома трактористка 15 лютого 2008 р.

Трактор Тетяни Рибак

– Ця комора 6-гранної форми з с. Вишневого Лохвицького р-ну Полтавської обл. ХІХ ст. На неї натрапили музейники під час експедиції Полтавщиною влітку 1979 року, – розповідає Олена Михайлівна. – В ході обстеження з’ясували, що збудували комору місцеві майстри в середині ХІХ століття. Розміщувалася вона на пагорбі в кінці колишньої садиби поміщика Петра Івановича Скоропадського, на околиці села, поблизу центрального тракту.

Будівля належала місцевому міжгосподарському підприємству по виробництву яловичини. Керівництво підприємства ніяк не хотіло віддавати комору музею. Лише навесні 1983 року, коли було остаточно вирішено питання про створення Музею хліба, вдалося його переконати.

На думку дослідників, багатогранна форма будівлі пов’язана не стільки з естетичними міркуваннями, скільки з практичним використанням корисної площі. Адже при такому способі будівництва при однаковій довжині колод набагато збільшується площа приміщення.

Зверху надбудова – шестигранна оглядова башта з великими вікнами. Звідси велось спостереження за робітниками в полі, також вона слугувала і як протипожежний спостережливий пункт. В середині будівлі розміщувалось 11 засіків для зерна: п’ять на першому поверсі та шість на другому.

За словами Віктора Миколайовича Скряги , на той час заступника директора по господарській частині, майже жодна пам’ятка в музейній практиці не була перевезена без пригод. Не виняток і ця комора. В ході її перевезення з’ясувалося, що в будівлі знаходилося 35 тонн підготовленого для посіву протруєного зерна, яке музейним працівникам треба було перемістити в інші складські приміщення.

На жаль, під час транспортування зерна багато хлопців потруїлися. Особливо дісталося Віктору Скрязі, який насипав зерно в мішки. Усі деталі комори зайняли три вантажівки. Реставрували споруду протягом літа – початку осені 1983 року. Відтоді й до сьогодні ця унікальна будівля знаходиться на території Музею хліба.

Комора Скоропадського

Київські