Василь Полтавський повернувся додому на "щиті", перед цим поховали його дядька-воїна

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Василь Полтавський повернувся додому на "щиті", перед цим поховали його дядька-воїна

03 грудня 2025 р. 19:44

03 грудня 2025 р. 19:44

Над Свято-Успенським собором у Переяславі низько висить сіре затуманене небо. Імла лягає важким осіннім тягарем на саме серце найближчих людей Героя Василя ПОЛТАВСЬКОГО з Хоцьок. Близько 11 години 2 грудня сюди з моргу приїжджає траурний кортеж на заупокійну службу. Тут починають зворотній відлік години прощання з тим, хто життя поклав за Україну, розповідає Переяслав .City.

Воїна Василя Поплавського відспівали в Свято-Успенському храмі в Переяславі. 2 грудня 2025 року Автор: Валентина Батрак

Василь Васильович Полтавський народився 9 квітня 1985 року в Луганську. Ще задовго до 2014 року з батьками переїхали у Хоцьки на Переяславщині. У селі закінчив школу, потім профтехучилище в Черкасах. Працював водієм.

– Вася багато років працював водієм у різних місцях, і на фурах їздив – любив свою справу, знався на різних машинах, – розповідає зовиця Євгенія . – У них із моєю сестричкою Наталією дві донечки: Вірі 16 років , вона вже в коледжі навчається. А Златкі 11 років , в школу ходить.

У неї 9 січня день народження, а 11 січня Вася отримав повістку – в один день з моїм чоловіком. Вони і пішли удвох служити, ще разом у Житомирі в ДШВ були, а потім їх розвели по різних частинах. Мій чоловік на Сумщині зараз служить, а Вася ось… повернувся.

Він недовго повоював, телефонував Наташі дуже рідко, після виходів з позиції. Але перед його загибеллю вона тривожилася, відчувала щось недобре…

Вася був дуже хорошим, чуйним. Він мене дуже підтримував, коли в нас сталося горе, а тепер ось і його немає... – Євгенія витирає сльози і щиро обнімається. Для неї це знак підтримки і надії, що вони не самі в цьому страшному горі втрати.

На останню молитву до храму в місто з Хоцьок приїхало чимало людей – Циблівська громада спеціально виділила шкільний автобус. Більшість – родичі близькі й далекі, є навіть з Рівненщини, звідки родом мама Героя. Там живе родина її рідного брата. Вони звідти спеціально приїхали на похорон.

– Ми не бачилися з Васею дуже давно, – зізнається рідна тітка захисника. – Пам’ятаю ще юним, як вони приїжджали до нас у гості. Його мама Люба в Луганськ замолоду поїхала на заробітки, там вийшла заміж. У неї ще дві доньки старші – вони там жити залишилися, коли ці переїхали в село. Це було ще задовго до тієї першої війни, до окупації. А тут оце в неї остався тільки єдиний син, тепер і його немає…

Два тижні тому ми поховали мого чоловіка Петра Захаровича Лінника. Йому було 55 років, як він загинув – теж на війні. Три роки вважався безвісти зниклим. У травні 2022 року його забрали, а з 26 листопада після боїв на Бахмутському напрямку про нього не було звістки. І тільки аж оце його тіло повернули.

То згадайте і про Петра Захаровича, напишіть, що Вася з такої родини, де і його рідний дядько захищав Україну, – витирає сльози жінка.

Тіло Василя Полтавського траурний кортеж під завивання поліцейської сирени привозить до храму в закритій домовині. Воїн повертається додому майже через пів року після загибелі, доти важався зниклим безвісти.

Почесна варта з числа бійців ДФТГ заносить до напівтемного храму домовину, вкривають жовто-синім знаменом – ознака останньої військової почесті захиснику.

Рідні кладуть на віко білу пишну хлібину. Так роблять тепер нечасто. Хліб на похороні символізує життя, яке людина жила на землі. А ще це – хліб духовний для душі загиблого, яка поки що витає поміж нами...

У храмі темно, через відключення тут немає світла. Тільки вогонь поминальних свічок і сіре око неба у храмові віконця освічують згорьовані лиця рідних і близьких Героя.

"Синочку мій, синочку мій..." – мама Любов повторює як мантру, безпомічно обіймає і гладить глуху домовину. З другого боку перед нею на колінах завмерла дружина Наталія, як скам'яніла – так і просиділа всю службу, не поворухнувшись...

На прощання з Героєм, крім рідних, прийшло ще пару переяславців: земляки чи «небайдужі пересічні жителі», як сказав один із цих чоловіків. А загалом люди збайдужіли до чужого горя, до війни і втрат. Добре, якщо в соцмережах поставлять свічечку і фразу «Вічна пам'ять Герою!». А прийти на останню молитву за спокій його душі, схилити перед його домовиною голову в пошані і подяці – вже ніколи, чи й неохота.

Василь Васильович Полтавський був призваний на військову службу офіційно 10 січня 2025 року І відділом Бориспільського РТЦК та СП Київської області. Служив механіком-водієм мінометного взводу роти вогневої підтримки 4 парашутно-десантного батальйону.

Загинув у бою під Покровськом на Донеччині 28 травня 2025 року. Герою навіки 40 років.

Після заупокійної служби і промови священника, традиційного і досі щемливого до сліз ритуалу: на колінах священники виконали «Плине кача» – жалобна церемонія рушає в Хоцьки. Там відбулося велелюдне громадське прощання із Героєм. Василя Полтавського похоронили на місцевому кладовищі з усіма військовими почестями.

У нього залишилися мама, дружина і дві донечки.

Вічна слава Герою!