"Від цих зустрічей мені стає трохи легше": у Переяславі пройшла акція надії

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

"Від цих зустрічей мені стає трохи легше": у Переяславі пройшла акція надії

06 грудня 2025 р. 17:26

06 грудня 2025 р. 17:26

Сьогодні, 6 грудня, у День Збройних сил України рідні та близькі знову зібралися на Борисоглібській площі на мовчазну акцію підтримки, яку проводять щосуботи від 1 жовтня. О 9:00 вони прийшли з прапорами, плакатами й портретами військових, які перебувають у російському полоні, вважаються безвісти зниклими або полеглими, повідомляє Переяслав .City.

Приходжу сюди й прошу: “Пошли додому, Валічок…”

На площі майорять тринадцять прапорів із портретами зниклих захисників. За десять хвилин до початку акції біля одного з них схилилася літня жінка. На прапорі – її єдиний син.

– Я чекаю сина, Потупу Валентина Петровича. 23 березня його дружині повідомили, що він зник безвісти, – говорить 74-річна мама захисника. У змерзлих руках вона тримає портрет сина. 26 липня йому виповнилося 55 років, а на світлині він виглядає значно молодшим.

Жінка каже, що з першого дня приходить на акцію щосуботи. Чекає й вірить, що син може бути в полоні. Невістка живе у Василькові, тож у Переяславі мати виходить одна.

Невістці телефонували з військової частини й повідомили: Валентина разом із двома побратимами відправили на завдання на Покровську, після якого вони не повернулися. Подальшої інформації немає.

Мати важко переживає невідомість: має слабке здоров’я, пересувається з палицею. Чоловік – паралізований. У захисника також залишився дорослий син Володимир, 32 роки.

Автор: Валерія Бобровська "Від цих зустрічей мені стає трохи легше": у Переяславі пройшла акція надії

– Прийду тут, наплачуся та й іду додому. Буває, що ще гірше на душі. Живу близько, тому часто приходжу. Постою – і мене починає тіпати. Таблеток уже море прописали, а легше не стає. Іду й думаю, що він живий. Приходжу сюди й прошу: “Пошли додому, Валічок…”. Одна дитина, і таке горе – це нестерпно, – каже мати.

– Коли те письмо прийшло, я думала: краще б я не дожила до цього. А тепер треба жити. Лікар каже: “Воно полегшає”. А мені все гірше й гірше. Якби хоч Валік прийшов, то хоч би щось у житті розвиднілося.

Автор: Валентина Батрак "Від цих зустрічей мені стає трохи легше": у Переяславі пройшла акція надії

– До війни він у мене ремонти людям робив. Спеціаліст був золотий. Його забрали на війну просто з вулиці у Василькові. Приїжджав до нас у відпустку. А тоді батька паралізувало. Він як дійшов до лікарні з тим важким рюкзаком, то кинув його, підбіг до батька, до рідної крові, на коліна впав і плакав, плакав, плакав…

Було таке, що колись хтось стукає в двері. Я кричу: “Та відкрито!”. А він не заходить. А тоді відкриває двері Валік. Я аж зомліла. Він мене трусить: “Мамко, це я! Подивіться, руки-ноги мої”. А зараз уже нема до кого впасти…

Прослужив він рік. Служив на Покровську, в Устинівці. Нічого не розказував. Я думала, може не можна. Та він і не був плаксивим, ніколи не жалівся. Приїжджав до нас двічі – раз у відпустку, другий раз до батька пустили. Такий веселий був, що й не скажеш, що він у тім котлі був.

Його забрали просто з вулиці. Він і до цього два роки служив у Німеччині. Ким саме – не знаю, здається, простим солдатом.

Якби ж ті хлопці, що на прапорах, повернулись і познімали ці прапори… Якби дав Господь Бог. Я лягаю і встаю з молитвою.

То думаю, що він у полоні. А то думаю: та ні, мабуть, його вже нема… Мені оце як іду й бачу, скільки людей тут стоїть, то з кожною матір’ю та жінкою балакаю. Розпитую, хто в них, а хто в мене. І від цих зустрічей мені стає трохи легше, наче він мене десь згадує. А дома буває лежу й плачу.

Автор: Валерія Бобровська "Від цих зустрічей мені стає трохи легше": у Переяславі пройшла акція надії

Тут біль стає трохи легшим

Такі зустрічі – не тільки про очікування. Вони про те, що люди поруч і ніхто не лишається зі своїм болем у тиші. Під’їжджаючи, водії зупиняються, сигналять, виходять із машин – віддають шану тим, кого вже немає або хто в полоні.

Тут, на площі, біль стає трохи легшим. Люди обіймають одне одного, слухають, діляться спогадами – і навіть на кілька хвилин тривога відступає. Такі моменти дають родинам підтримку і надію. А головне – сили боротися далі.

– Акції проводимо щосуботи з 1 жовтня. Подивіться на людей – вони здружилися, обіймаються підтримують одне-одного – говорить Юлія Мурзаєва , фахівчиня із супроводу ветеранів, голова ГО “Емоційний інтелект”.

– Завтра мами зниклих безвісти їдуть на ретрит. Потім поїдуть дружини. Вони приходять сюди щосуботи – і вже точно знають, що не самі. Діляться новинами, підказують одна одній як розібратися із документами. Підтримка йде в обидва боки. Люди слухають одне одного, діляться тим, що тримає їх самих.

Автор: Валерія Бобровська "Від цих зустрічей мені стає трохи легше": у Переяславі пройшла акція надії